Нещодавно вийшла книжка молодої авторки Люби-Параскевії Стринадюк «У нас, гуцулів…». Письменниця родом із Верховинщини Івано-Франківської області, але навчається і працює у Львові. Перекладає і танцює.
У розмові з письменницею – про її творчість та інші хороші заняття.
– Любо-Параскевіє, як і коли ти почала писати? Чи це одразу була «гуцульська» проза, чи, може, щось інше?
– Ну, та в першому класі в косу лінійку (сміється). Але, якщо ти про літературні проби, то так, повість «А кємуєш, єк то було», яку я почала писати десь при кінці 2011 року після закінчення університету, була моєю першою прозою. Я тобі не буду розказувати про якісь дивовижно дивні римовані віршики, які я писала ще в студентські роки й зачитувала своїм подругам з гуртожитку, й ті щиро захоплювалися, а подеколи й пускали сльозу від мого от такого: «Вже востаннє пишу. Жаль. Німіють вуста. Та любов не зітру і не скажу прощай…» (сміється знову).
Так от, це була не одразу проза й далеко не гуцульська проза, а отаке от щось інше, кумедне інше.
– Обидва великі твори складаються з коротких історій. В них багато детальних описів гірського побуту і життєвих ситуацій горян. Це з власного досвіду, чи треба було розпитувати родичів про якісь давніші події?
– Ні, розпитувати не було потрібно. Те все я застала особисто, наочно знайома. Знаю, як поратися в стайні, громадити сіно, збирати афини, бачила, як женуть самогонку й потім п’ють її.
Тут в книзі або пережите мною, або спостережене мною, або ж неодноразово почуте. От наша тета Катерина, коли приходила в гості, то оповідала багато з свого цікавого життя, коли сиділа з татом за столом, коли тато грав на скрипці, а вона співала. То були живі розмови, не спеціальні, аби там щось конче розказати. Звідки їй чи мені було знати, що я потім щось напишу.
То й написалася книжка, бо багато запам’яталося, почулося, відчулося з дитинства. А не навпаки: розпитувала, аби написати. Ні.
– Як твої близькі, брати-сестри поставилися до того, що ти описала і винесла на люди ваші родинні стосунки?
– Я спочатку написала, описала, а потім вони дізналися, зараз дізнаються. Й нічого я не виносила. Ну, в крайньому: най мені вибачають. На то вони рідні. Але, якби хтось інший з моїх братів чи сестер попробував написати щось про свою родину, про нас, про гуцулів, то вийшла би геть інша книжка. Й читач би читав про абсолютно інші наші родинні стосунки. Бо в моїй книзі суто з моєї проекції, мого ставлення, відношення, сприйняття. З моєї душі.
– Зараз ти мешкаєш у Львові і трохи відійшла від гуцульського світу. Наскільки тобі легко чи непросто час від часу до нього повертатися?
– Я завжди була вразлива до гуцульського світу. І мій стосунок до нього, а його до мене дуже непростий. Ми залюблені. Але обоє розуміємо, що з тих чи інших причин бути постійно разом не можемо. Але моє серце завше в горах. І так є.
Кожен раз, коли приїжджаю додому, є відчуття, що більше не повернуся назад до Львова, що залишуся назавжди вдома. І, знаєш, це непросте відчуття. Навіть трохи лячне. Хоч я собі кажу, що колись таки залишусь на постійно в горбах.
– Ймовірно, найбільш серйозне твоє заняття – перекладацька робота. Над чим зараз працюєш?
– Ні, ні, не кажи «серйозне», бо я навіть не знаю, як то серйозно жити, а ти хочеш, аби я чимсь серйозно займалася. Скоріше – улюблене заняття.
Останнє, що я недавно переклала з художньої літератури були «Пробні ночі німецьких сільських дівчат» Фрідріха Крістофа Й. Фішера. Дуже чудесна книга, хоч дуже непроста для перекладу. Починається вона вельми звабливо: «Майже у всій Німеччині, передусім у швабській місцевості, яку називають Шварцвальдом, серед селян існує звичай, за яким дівчата ще задовго до весілля дозволяють своїм хлопцям ті вольності, які в іншому разі є хіба що привілеєм подружніх чоловіків. Однак облудними були б уявлення про цей звичай, за яким нібито дівчата на відданні гублять всю свою цноту, без всякого стриму витрачають намарне ласку і пестощі на коханця. Нічого подібного! Сільська красуня якраз вміє розумно послуговуватися своєю звабливістю і не гірше, ніж панночка за будуарним столиком, удатно розбавляти мірну втіху гордовитою неприступністю…»
Маю одну художню книгу на меті. Читаю її. І хотіла б перекласти. Але мало мені хотіти, має ще якесь видавництво й видавець мати таке ж бажання, як і я, аби її видати. Бо перекладати художню літературу просто для себе – щонайменше, дивно.
А вже от від вересня працюю над одним документальним фільмом, що буде мати назву «Жива ватра», режисером якого є Остап Костюк. То буде фільм про вівчарство, полонини Верховинського й Косівського районів. Й там є багато-багато аудіоінтерв’ю, розповідей вівчарів, ватагів, бовгарів про їхню працю на гуцульській мові, які я прослуховую й вже письмово записую українською. Так, то була моя мрія щось перекладати з гуцульської на українську чи навпаки. Дуже цікаво. Зараз фільм вже на фінальній лінії. То мені залишилося ще субтитрувати монтаж, вибрані й скомпоновані докупи розповіді, які увійдуть до кінострічки. Тепер я вже знаю, як називаються всі полонини аж ген до румунського кордону. Дуже чудесний досвід для мене.
– А найбільш творче заняття – участь у капелі «Бай». Яка твоя роль там?
– Ой, в моїй любій капелі «Бай» я данцюю гуцульські данці, тріпочу ногами, подеколи собі підспівую гуцульські співанки й усміхаюся. Й так ми собі файно набуваємося. Самогонки не п’ю, але мені й без неї весело.
А в капелі грає також мій рідний брат Василь на скрипці й інші хлопці з Жєб’я. Й автором та керівником проекту «Бай» є Остап Костюк. А «Бай» – то віртуозне виконання старовіцкої гуцульської музики, глибина звучання давніх інструментів, ритуальні дії та спів, майстер-клас архаїчних гуцульських данців, що з’єднують з живою містерією гір. Отак-от.
13.03.2014