На Тарасовій могилі.

Дня 10. червня 1887 р. я зложив матуру в академічній ґімназії у Львові, а при кінці того самого місяця запросив мене мій дядько Вол. Качала до Києва. Вмить я постарався за пашпорт, і коли не помиляюся, дня 10. липня був уже в золотоверхому Києві, де перебув майже два місяці.

 

Хоч був це час ферій, я познайомився коли не з молоддю, то із старшими українськими громадами, Павлом Житецьким, Миколою Лисенком і Олександром Кониським. Два перші були моїми знаменитими провідниками по Києві, а десь дня 5-го серпня заявив мені Лисенко, що їде на Шевченкову могилу і забере мене з собою.

 

Про мою подорож до Канева згадав Климентій Квітка у "Фолькльористичній спадщині Миколи Лисенка" (Збірник Музею діячів та мистецтв України. Том І. Київ 1930, стр. 33 до 37), при чому зазначував, що "того часу приїзд галичанина українського напряму сюди був надзвичайно рідкою подією, коли галичани російського напряму, як відомо, оселялися тут на службі".

 

У Миколі Лисенку ми вже тоді шанували великого українського діяча. Може ніодин із сучасних українців так не спопуляризував українські ідеї, як він своїми композиціями та своїми піснями, основаними на народніх мотивах. Коли на Україні не вільно було видавати літературних творів, ані часописів, його допильновувано у кожному кроці, всеж час до часу поталанило дати концерт із своїх та чужих композицій, а тоді росла душа української інтелігенції, витворювалися між нею національна свідомість та гордість. В історії національного відродження України займав Лисенко ціле своє життя першорядне місце: "Зпід намулу й пороху часу, від ганебного забуття він визволив та показав своїм ґенієм, від зневаги й погорди захистив і покрив пісню й душу поневоленого народу", — писала до Лисенка українська молодь з Петербурґа, а в її словах вичитуємо чи не найкращу характеристику ваги Лисенкової праці. (О. Новицький: "М. В. Лисенко у світлі відносин з сучасниками" у "Збірнику Музею І., стр. 120).

 

Завдяки Миколі Лисенкові я був чи не 8. серпня 1887 р. на Шевченковій могилі у Каневі. Був це для мене незвичайно радісний день. Уже перед годиною 4-ою вранці ми обидва зявилися на Дніпровій пристані. Самою думкою, що поїду до Канева, я був такий схвильований, що цілу ніч не прижмурив ока. В 4-ій годині був уже на пароплаві.

 

Погода стояла чудова. Сонце поволі підіймалося вгору. На овиді ані одної хмарки. Ми плили майже десять годин по Дніпрі. Я приглядався чудовим картинам, що стелилися довкола, а Лисенко називав по імені важніші місцевости та звязував їx з давніми історичними подіями. На пароплаві ми поснідали, а зближаючись до Канева, пообідали, бо на якунебудь перекуску в самому Каневі рахувати не могли.

 

Лисенко співав увесь час дороги свої сольові пісні, підложені під Тарасові слова. Вже десь коло год. 12. заблищав здалека залізний хрест.

 

— Там, на горі, спочиває Тарас — промовив великий український музика.

 

Ми оба зняли з голови капелюхи, і те саме вчинив також rypток селян, що їхав з нами на пароплаві.

 

— Тарасова могила! — говорили вони, хрестилися й шептали молитви.

 

— "Шевченко — сторож українства!" — сказав Лисенко.

 

Ввесь час ми дивилися на хрест, що тільки десь-колись при Дніпрових закрутах щезав нам на хвилину з очей.

 

Коло другої години пополудні ми зближалися до Канева, розкиненого мальовничо по горах. Ми всіли на бричку і підїхали під Тарасову гору пісковою дорогою.

 

Тарасова могила була тоді невпорядкована. Не було ніяких сходів, а тільки крута, не конче гарно удержана стежка. Нею ми пнялися вгору, докіль не зближилися до хати, приміщення ключаря могили, тоді молодого парня, Василя Йодловського.

 

Ми обидва з Лисенком минули хату і підійшли до могили по кільканацяти деревляних сходах, аж під сам хрест, клякнули й молилися довшу хвилину.

 

Перший устав Лисенко і промовив:

 

— Поклін Тобі, великий Тарасе! від города Києва, від київських громадян!

 

— Поклін Тобі та подяка, великий Кобзарю, від галицької молоді! — я додав від себе.

 

Розмова не завязалася. Ми потонули в думках над Тарасовим життям.

 

Важке воно було, бо кріпацьке! Хвилина радости після викупу з кріпацтва і знову важка салдатська служба здалека від рідної землі, почім знову короткий час волі та рання смерть. Це і зміст Тарасового життя.

 

Ми стояли довше, як пів години та снували свої думки. Мовчанку перервав Микола Лисенко:

 

— А зараз підемо поглянути на околицю!

 

Miсце, як вимріяне: "Серед степу широкого на Вкраїні милій, щоб лани широкополі і Дніпро і кручі було видно, було чути, як реве ревучий".

 

З Тарасової гори стелилася перед нами внизу чудова панорама. Дніпро перетинав степ і лани та блищав, як та змія на сонці ріжноквітними колірами. Широкий, безмежний простір, як колись широка була наша воля. Ліворуч висока гора, а поза хатою ліс. Туди везли колись Тарасову домовину, а в ній його мощі на вічний спочинок.

 

— Як умру, то поховайте мене на могилі! — співав Лисенко свою композицію, а його твір переймав мене молодого тремтінням.

 

— А тепер зайдемо до світлиці та привітаємося з господарем і ключарем цього святого місця! — сказав музика.

 

Невеликі дві ясні світлиці з лівої сторони при вході до хати. На стіні портрет Тараса. Стіл прикритий чистою скатертю. У другій кімнаті "Кобзар" і книжка на невеликому столi. До неї вписувалися Тарасові гості.

 

Тут привитав Лисенка й мене молодого Йодловський, що жив у хаті праворуч сіней. У першій світлиці подав нам ключар могили чай.

 

Ми вписалися в книгу і знову вийшли на могилу, щоб перебути на ній якнайдовше і не стратити ані хвилини.

 

Лисенко співав знову пісню за піснею. Наш святочний настрій перервала поява двох людей в уніформах. Були це Лисенкові знайомі.

 

— Говоріть пo московськи! Один з них ваш краян — Костецький, але вже змосковщений, другий москвич. Вони обидва мирові судді. Я вас познайомлю.

 

Привіталися. Лисенко сказав про мене :

 

— Ето студент університета! Ґалічанін!

 

— Очень пріятно! — відповів москвич, але й добавив: — Не рекомендуйтє себя, что ви галічанін. К нам приєздят ґалічанє только па деньґі!

 

Моє обличчя спаленіло, немовби хто його обсипав приском... Ось яку славу виробили галичанам наші русофіли. Приїздили в Росію за "пособіями" для ґазет, для крилошанського банку, а гроші тонули по кишенях редакторів і директорів банку.

 

Розмова не вязалася. Помітили це нові гості та пішли на чай до світлиці, а ми обидва зійшли вдолину.

 

Блищав на сонці залізний хрест, якби його обсипано дорогоцінними самоцвітами і смараґдами. Ми сіли на бричку, щоб поглянути зблизька на Канів та щоб відвідати визнаного шестидесятника, Василя Степановича Гнилосирова. Він уродився 1836 р., а умер 3. XI. 1900 р. Він був студентом харківського університету, ширив українську ідею, як книгоноша, торгуючи по ярмарках українськими книжками. Свої пригоди він описав у петербурській "Основі" (1862 кн. IX.) у статті: "Пять день з життя Х-ого студента" під прибраним іменем А. Гавриш.

 

Університету не скінчив через недостачу матеріяльних засобів. Був якийсь час учителем, вкінці "штатним смотрителем" школи. Залишив по собі рукописну записну книжку з 1861 р. (Див. про нього Кіевская Старина 1901, том 72, стр. 300—307 у статті: "Памяти Гнилосирова" і "Україна" 1928. І. у статті Ігнатія Житецького: "Київська Громада" за 60-тих років стр. 92, 95, 105-6, 109).

 

Хоча Гнилосирову було тоді 31 років, він виглядав значно старше. Він втішився Лисенковою уважливістю для його особи. Мешкав у давньому манастирі, де було кілька кімнат, заложених книжками, здебільша латинськими.

 

Та не до книжок нам було. Нам слід було заглянути ще раз на Шевченкову могилу. Утрійку ми сіли знову на бричку. По дорозі клонилося вже сонце до заходу. Степовий вітер холодив нам обличчя. Зпід кінських копит збивалася курява.

 

Коли ми входили на стежку, що вела на Тарасову могилу, гончарі запалювали печі і в них випалювали посудину.

 

Ми, утрійку, вийшли ще раз на могилу, відкрили голови й молилися. Потім назбирали квітів з могили, а я забрав у хустину грудку землі і зберігав її довгі роки, як дорогу памятку.

 

За годину мав відійти пароплав.

 

— Прощай, Тарасе — сказав Лисенко.

 

Німий смуток заляг нам на обличчях. Ще хвилина молитви, коротке прощання з Йодловським, ключарем найбільшого скарбу України і ми вже сходили в тихій задумі з Тарасової гори.

 

Хоч уже стемніло, ми дивилися ще з пароплаву з відкритими головами, докіль хрест і гора не щезли нам з очей в сутінках вечора. Небо було ясне, зірки меркотіли і переливалися. Степовий, легенький вітер обвівав нас, перетомлених цілоденною дорогою.

 

У природі було так гарно, а Україна стогнала тоді під царською владою!

 

До півночі сиділи ми оба з Лисенком на чердаку пароплаву, опісля зайшли до номера й полягали спати. Одначе сон не клеїв нам очей. Ледви почало свитати, ми вийшли знов на чердак, пригляділися сходові сонця й прегарним видам, достойним кисті великих мистців. По годині восьмій зранку причалив пароплав до київської пристані.

 

[Діло]

12.03.1939