Був вітряний, осінний вечір. Великі ясені коло церкви шуміли так голосно, що той їх шум вривався до хати, хоч вікна приходства були вже приспособлені на зиму і хоч по шибах тарабанив дощ. Батько поїхав кудись, у хаті була мама, сестра, я і стара няня Рузя.
Чомусь довго тоді не світили в кімнаті. Сестра з мамою сиділа на канапі, Рузя коло печі, а я притулив чоло до шиби і дивився в темний світ — на розхитані ясені і вичаровував дитячою уявою ріжні страхіття ночі: чорта, розбійників, вовків і великі окаті сови. Ні трохи не боявся, бо за мною була мама і стара няня, а передомною подвійні вікна. Але моя маленька душа натягала понурим настроєм як губка водою.
— Давайте, Рузю, лямпу. Будемо щось читати! — сказала мама.
За часок кімнату наповнило світло і розігнало сутінки — одні на двір, інші під ліжко, то під канапу, то за шафу.
Мама присіла до стола, взяла якусь грубу книжку і почала перелистовувати. Рузя поправилась на кріслі під печею, зложивши набожно руки на подолку, сестра заглядала попід руки мами на книжку, а я притулився до няні і ждав... прикрої хвилини. Вже нераз таке бувало і все я нудився смертельно.
"Все йде, все минає і краю немає"...
Почала мама рівним голосом.
Не розумів я, що воно таке, але чув, що воно щось незвичайне.
"Сини мої! Орли мої! Летіть в Україну..."
На дворі шумів осінний вітер, а мені малому здавалося, що то так грають крила орлів, що летять кудись по темнім, непривітнім небі. Ген — понад високі ясені, понад церкву, понад двір...
"Яремо, герш ту хамів сину?
Піди кобилу приведи!
Подай патинки господині..."
Рузю, — хто то так каже?
— Жид.
— Може наш Шмулько?
— Ні, то не наш. Але "дійсне" подібний.
Я затиснув кулачки і малючкі зуби. Якби мені так спробував сказати, то я б йому.
— Тихо, сину, слухай! — промовила мама і я принишк. Але антисемітизм не покидав далі, аж доки новий образ не вигнав недоброго жида з моєї уяви.
..."Я сирота з Вільшаної,
Сирота, бабусю..."
— Рузю, то з тої Вільшаниці, що панна Юльця? (Панна Юльця вчила мою сестру).
— Не знаю, може бути.
Я знав, що панна Юльця не мала тата і тепер мені здавалося, що то вона стоїть у книжці. Жаль робилося панни Юльці: сирота, така сирота, що аж у книжках про те пишуть.
Довго вже читала мама, час до часу перериваючи, щоб утерти сльозу, а я ні трохи не нудився. Хоч і мало розумів, але багато чув. Може осінний вітряний вечір настроїв так душу, я може той, що писав цю книжку, давав кожному — малому і великому якусь частику свого генія.
"...Махнув ножем
І дітей немає.
— Попадали зарізані.
Тату... белькотали".
Мама, що вже й так уривано читала, положила книжку і сказала крізь сльози:
— Не можу...
Стара Рузя тяжко зідхнула, а я з сестрою розтрубілися на голос.
— Малі діти зарізав?! — звернувся я знову до няні.
— Либонь. Так пишуть.
— А хто, Рузю?
Рузя була в очевиднім клопоті.
— Хто то, прошу їмості?! — запиталася мами.
— Шевченко! Тарас Шевченко.
— Чуєш сину: Шевченко зарізав.
— Що ви, Рузю, таке говорите! — обрушилася мама. — Ґонта зарізав, а поет Шевченко — то все описав. Бачите, цілу ту грубу книжку написав...
І це була моя перша стріча з Шевченком.
[Діло]
12.03.1939