Насправді вона мені не подруга. У сенсі подруга, але не мені. Зате німецька. І то не вигадана, а цілком реальна. З реальним німецьким ім’ям, адресою і світловолосою головою, яку я не раз бачив на фотографіях. Ні, це не Анґела Меркель: аж від таких адресаток Бог мене милував.
Коротше, це подруга моєї дочки. Німкеня, студентка американського університету, вивчає – якщо сказати більш-менш по-нашому – світову історію і міжнародну політику, відмінниця. Тобто загалом у темі. А оскільки подруга, то всіляко нам симпатизує і бажає успіху. Дочка днями так і каже: «Тату, – каже, – ти б знав, як вона нам симпатизує і бажає успіху. Одного тільки не розуміє: навіщо вигукувати націоналістичні гасла і кидати «коктейлі Молотова». Якщо вам не подобається ваш президент, – переказує далі дочка слова своєї подруги, – то складіть петицію, зберіть підписи, і він змушений буде піти у відставку... Тату, я вже не маю сил пояснювати, вони всі тут – як діти малі. Може, напиши їй сам кілька речень, а я перекладу».
Ну то пишу.
Лібе фройляйн. Почну з короткої філологічної інтродукції. Щоб уникнути комунікативного дефекту, відомого під назвою «lost in translation», мені доведеться у спілкуванні з вами відмовитися від використання найактуальніших для сьогоднішньої України, але, на жаль, неперекладних ідіом. Як от: великий тупий предмет, даунбаський гопник, межигірський підарешт, бімба у вагіні, кровосісь, підрахуй, ригіанальні янучари та багато інших тушок, тітушок і головєшок. Також, зрозуміло, пишучи до юної особи протилежної статі, я не можу дозволити собі вживання мерзенних виразів, що заіснували в нашому лексиконі відносно недавно, але вже залишили далеко позаду найогидніші та найвигадливіші російські матюки. Зокрема: Андрєй Клюєв, Вадім Колєсніченко, Дмітрій Табачнік (він же «розовий фламінґо»), міністр Захарченко, депутат Царьов, кнопкодав Чечетов, Добкін-унд-Кернес, Єлєна Бондарєнко, Єлєна Лукаш, Ганця – даруйте на слові – Герман тощо.
Тепер – про петицію. Я сам є великим прихильником гумористичних жанрів, тож не раз підписував усілякі колективні звернення, відкриті листи або ті ж петиції. Проблема однак полягає в тому, що нинішня «українська» влада не завдає собі труду навіть підтертися тими плодами нашої спільної творчості, не кажучи вже про реагуваня на них. Щоб зрозуміти, чому воно так, треба передусім розгледіти сутність означеної влади. Ви – в силу надто ніжного віку – можете ще цієї сутності не бачити. Але коли її не бачать провідні європейські політики, у нас тут виникають тривожні підозри: не бачать чи не хочуть бачити?
«Хай там як, – мимрить ваш політичний істеблішмент, – а Янукович (перепрошую, без цього матюка мені все ж не обійтися) прийшов до влади законним шляхом, у результаті всенародних виборів. Та й партія його досі користується підтримкою приблизно третини населення». Вибачте за нагадування, але й у вас теж був колись такий політик – Адольф Гітлер. І він теж став канцлером унаслідок законних всенародних виборів, на яких його партія набрала близько третини голосів.
Якщо ж аналогія все ще здається вам не достатньо вмотивованою, то перегляньте в інтернеті численні сюжети про групи розумово відсталих «добровольців», організованих і озброєних януковичівською владою для побиття початково мирних демонстрантів. Пам’ятаєте, як формувалися і яку в підсумку роль відіграли свого часу у вас Sturmabteilung (SA) та Schutzstaffel (SS)? Чи ж не краще – і для Німеччини, і для цілої Європи – було тоді відразу, не чекаючи 1945 року, знехтувати формальною законністю і просто пристрелити того вашого Гітлера, як скаженого пса? А ви кажете: «коктейлі Молотова». Втім, не будемо перебільшувати: який з Януковича Гітлер? Справжній Гітлер сидить сьогодні у Кремлі. А цей – таке щось, максимум його ґауляйтер.
До речі, про законність. Може, чули: партія влади протиснула у Верховній Раді свій варіант закону про амністію, після чого заявила, що під його дію потрапляють лише мирні учасники Майдану. Причому й вони – тільки після того, як інші протестувальники звільнять усі адмінбудівлі і розблокують вулицю Грушевського. Вдумайтеся: амністія для невинних! Інакше кажучи, влада захопила людей, які не порушували закон, і тепер шантажує ними власний народ. Або, ще інакше кажучи, нібито законна державна влада відверто зізнається, що вона є терористичною організацією, яка задля самозбереження має намір прикриватися заручниками. Як у ваших країнах заведено діяти проти терористів? Отож бо й воно. А тим часом у нашому випадку європейські політики продовжують торгуватися з озвірілими бандитами і все ще не знаходять підстав для введення проти них бодай економічних санкцій. Що ж нам залишається, як не повторювати слідом за Вікторією Нуланд: «Fuck the EU»?
Стосовно ж націоналістичних гасел скажу коротко: не хвилюйтеся, не вони сьогодні становлять головну загрозу для демократії в Україні. Ба більше: саме Майдан зняв, так би мовити, з порядку денного національне та супутнє йому мовне питання. Крім українців, за нашу свободу віддали життя вірменин і білорус. Крім україномовних галичан та решти західняків, на барикадах стоять російськомовні кияни, дніпряни чи харків’яни. Ех, шкода, що ви не бачили того хлопчину, який жбурляв свої «коктейлі», вигукуючи: «Батя, я стараюсь!».
Звичайно, ви можете сказати, що мій погляд на події в Україні упереджений. То запитайте тих, кого проблема радикального націоналізму мала би непокоїти насамперед. Поцікавтеся, що думають про Майдан відомі – зокрема й своєю бездоганною репутацією – українські євреї: Йосиф Зісельс і Леонід Фінберг, Олександр Ройтбурд і Віталій Нахманович. Або російські: Лев Рубінштейн, Ілля Мільштейн чи Олександр Подрабінек. Зрештою, прочитайте – вони є англійською – висновки міжнародної групи дослідників українського націоналізму під промовистою назвою «Київський Евромайдан – це визвольна, а не екстремістська, масова акція громадянської непокори», де серед іншого сказано таке: «Демонстрантами є ліберали та консерватори, соціялісти та лібертаріянці, націоналісти та космополіти, християни, нехристияни та атеїсти... Рух як цілість просто відображає все українське населення». За винятком, ясна річ, згаданої в інтродукції нечисті та її вірної електоральної третини.
Одне слово, як наразі – не тим переймаєтеся. Нам би чимшвидше реальний кримінально-фашистський режим повалити. А там і культивовані його пропагандистською машиною фантомні страхи розтануть. Як роса на сонці.
11.02.2014