(Памяті Галі Луцької).
Була зима 1915. Щире Поділля вкрилося грубим пушистим ковром та не могло заснути заслуженим сном. Бо раз-у-раз здрігалося від гуку гармат, що з усіх світів зїхалися на подільські розлоги справляти кервавий бенкет.
Навіть у теплі зимові ночі, коли над полями сиділа квочкою безока ніч — гей над Стрипою блимали вогники вистрілів і полошив пітьму рев мідяних зміїв.
Недалеко за фронтом, село Новосілка готувалося до Різдва. Населення собі — Усусуси собі. Варилася золота подільська пшениця, десь із закамарка виходив на світло денне чудом збережений мід, у коморі згортали рештки муки, а в стодолі стояв, захований під мервою сніп збіжжя на традиційного дідуха.
Готувалося до свят і приходство, хоч тремтіло кожного дня від гуку гармат і від непевности, чи завтра не виселять його мешканців у світ за очі.
Був я на святах у тім приходстві і стрінув там молоденьку синьооку дівчинку, що сумно заглядала крізь вікна, чи не вертається її батько з далекої, тяжкої дороги. Бо його забрали ще на початку війни австрійські жандарми і пігнали в концентраційний табор. А її саму-самісеньку зіставили серед безмежних подільських піль. Пригорнули маленьку дівчинку добрі сусіди і ось вона святкувала з ними Різдво, перше без батька і рідної хати.
Тому навіть на вид славного лицаря Новіни, що ввесь час сидів у моноклі з годинника, ледви всміхнулася, а на згук нашої коляди бризнули з її очей рясні сльози.
***
Минуло з того часу небагато літ, але багато часу, і я знов стрінув її.
Була зима на щирім Поділлі. Зі стації в Підгайнцях виїхала ціла валка санок, залубень і залубок, а на них гамірливий та веселий народ.
Це весільні гості, що їхали на шлюб товариша Усусуса з тією самою синьоокою дівчинкою. Її батько вернувся щасливо з далекого заслання і тепер видавав свою одиначку заміж. Чиж не мали чого радіти оці молоді люди, що в погідний зимовий вечір виїхали з Підгаєць?! Обабіч дороги як оком обкинути — поля і поля, а все те покрите грубим пушистим ковром зими...
***
Був зимовий вітряний день. Полями неслися плахти снігу, вирваного з землі і падали на видолинки, на вивози, засипували дороги.
З Яблонова, самітного пільного хутора, вийшов довгий похід і рушив попід ліс до села. Чи це курінь Усусусів відходить на позиції? Чи не весільна громада відпроваджує молодят?.. Ні! То ховаюгь саме ту синьооку подоляночку, що колись сиротою святкувала Різдво на воєннім шляху Усусусів, що потім витала їx радо на своїм весіллі, а пізніше все так гостинно приймала в чудовім хуторі, на власнім господарстві.
Лопотять на вітрі хоругви, тремтять як осикове листя вогники свіч, йде духовенство, йдуть миряни, а між ними неодин з тих, що святкували воєнне Різдво над Стрипою, чи гуляли на весіллі у Мозолівці. Не здрігається земля від гуку гармат, не сповняється зимове повітря радісними окликами весільних гостей — все те минуло, пройшло, тільки димом спомину навертається, снується над сивими чубами.
І тільки жалібний спів то підлітає під cіpe зимове небо, то припадає до широких піль.
Со святими упокой Христе синьооку подоляночку, добру і сердешну нашу знайому.
[Діло]
09.02.1939