Вечірки.

Дівочий плач, як старої жінки танець. Дуже короткий. Тому не диво, що деякі товариства получилися разом і дають спільні вечірки. Не балі, не вечерниці, а вечірки.

Розумно, що получилися, а ще розумніше, що дають тільки вечірки. Колиб хотіли давати окремо, то хіба брали б звичайні дні в тижні, і це не заохочує прийти на забаву, бо на другий день бюро, редакція, чи інша фабрика. На згадку про це і ноги гірше служать і апетит помітно обнижується і веселий настрій розвівається як дим. Не тому, щоби це бюро, редакція чи інша фабрика були прикрі — борони Господи — всі вони страшенно приємні! — але тому, що треба рано розліпити заспані очі і потім сім годин вдержувати той стан.

Розумно, що не балі і не вечерниці. Не ті часи, щоб можна було видати сотні золотих на сукні. А навіть хто може, то не повинен. Міркую, що це неодній пані відбере половину карнавалової радости, але зате половину додасть її чоловікові чи батькові і сяк чи так буде разом 100 відсотків.

Сказав хтось: "Не ті часи, щоб бути веселим!" А другий ще доложив: "І загалом не розумію, пощо люди витрачують стільки енергії і гроша на те, щоб цілу ніч крутитися як непритомні!..."

Це вже, вибачте, але ні! Нема на світі нації, яка ставила б собі вимогу бути сумною, а сміх уважала за гріх чи брак патріотизму. Не кажу про похорон, поминальне богослуження, чи жалібну академію, а про життя, яке воно не було б тверде і безжалісне. Ми тільки через літературну помилку дістали в світі марку веселого народу, бо по правді українці одні з найбільших "смуткарів" на земській кулі.

Пустимось у танець — то по хвилині:

— Ех, де-де мені вже тепер!..

Або:

— Колиб не клопоти, то я ще не таке втяв би!..

І підіпре голов кулаччям та засумує-засумує...

Випє наш брат чарочку-дві, зараз нагадує собі не весілля, не веселу пригоду, не якийсь успіх у житті, а... похорон, кривду, чи образу.

— Ох, як вона вмирала, як тяжко вмирала!.. — і в сльози.

— Хто такий?

— Бабуня жінки мого тіточного брата.

Або:

— Я йому як рідному. Бувало і грошей позичив і поміг, а він... Така чорна невдячність!

— Що-ж він?!

— "Ваше — каже — покоління нас молодих не розуміє!" Ну, бачите, ну...

Або:

— Простити йому?! Ніколи! До гробової дошки не забуду йому! І не хочу з ним нічого мати. Скажіть за що, за що? За моє добре серце?!... — і трубить так, що й менше добре серце може тріснути з болю.

Сумовитий нарід...

Тому не зашкодив би сміх, здоровий і щирий, бо він дає легкість душі і ясність ока.

А щодо танцю, мовляв, люди непотрібно крутяться, то це говорять люди, які самі не танцюють. А не танцюють, бо не вміють. Одинока рада навчити їх танцювати і буде спокій. Знаю кілька таких випадків — громадяни танцюють і хвалять собі.

Короткий цьогорічний карнавал і не має чого бути дуже гучний. Але нехай він бодай трохи простує нам плечі, розпогоджує обличчя — саме на дешевих і скромних вечірках!

[Діло]