Недалеко границі, в напрямі на Лавочне лежить собі в Карпатській Україні село. Серединою пливе Ляториця, а боками стоять хати, хижі як казали люди. Коло хат великі сливкові сади, що родять чудові і смачні сливки. А далі на горбах, що вилилися з Бескиду — старі, густі ліси.
Такий мені образ остався в памяті з 1914. р., коли наш повчок невеличок боронив російській армії вступу на мадярські доли. Не знаю, чи багато змінилося від того часу в Нижних Верецьких. Може менше жидівських хат, може сливи повсихали, може ліси вирубані... І напевно священник править по церковнославянськи, а не по мадярськи і напевно вже не "бесельнує" по мадярськи проповідей.
Був я у Верецьких може тиждень, може більше і ані мені в гадці не було, що веречани (нижні!) це щось іншого як люди в Раківці, Завадці, чи іншій Сваляві. Були такі самі затуркані, знали про світ Божий стільки, скільки було видно з їх вікна і великим дивом дивувалися, що ми з таких страшенно далеких країв, а говоримо так само як вони. Наші хлопці толкували їм як могли: рисували мапу України патиком у поросі на подвірю, співали їм українські пісні і розказували як уміли про історію великого народу. На жаль нас там було тільки одна сотня і займали тільки чотири пять хат. Решта не чула викладів, ледви чула пісні і зовсім не бачила мап на подвірю.
І ось довідуюся з часописів, що ті Верецькі зажадали ні менше ні більше тільки російської школи. Одинокі в цілій Карпатській Україні. Признаюся, трохи мені стидно стало, бо я все згадую ті закарпатські місцевости, які сходив молодими ногами і в яких... рисував мапи України патиком на поросі чи снігу. Видно, в Верецьких за слабо рисував, що той рисунок не вбився в голову веречанам! А може — шкода було вбивати, бо вони москалі?!..
Показується, що так. Там на залитім сонцем Закарпатськім Підгірю лежить село, що хоч говорить "лем пак маленько", "нябшівно" і "горі путьом" — замандрувало сюди зпід Вятки чи Калуги. Показується, що не дуже треба було боронити їх перед мадярськими жандармами з одної сторони, а москалями з другої, бо це була, так би мовити, ненаша справа.
Зажадали тепер російської мови — дати їм, як це наказує конституція, але нехайже їх учать тієї мови без "мєстнаво преізношенія", а твердо, так як має бути.
Співали колись веречани:
"Кедь би я бив катуна
На воєнку би пішов"...
Тепер може вигойкують:
"Салдатушкі, мілі ребятушкі,
А ґдеж ваші маткі..."
Але я думаю, що вони швидко серед вкраїнського моря винародовляться і за рік-два заспівають:
"Засвистали козаченьки
В похід опівночі..."
Так як співали кубанці в 1914. р., коли входили після нас у Верецькі...
Тоді не буде в Карпатській Україні білого крука, що хоч і з підскубаним хвостом — усе таки нагодує далеку і чужу північ.
[Діло]
03.02.1939