З огляду на мясниці не зашкодить, думаю, тема про чемність. Я не маґістер, а тим більше елєґанції, але далебі дуже жалую, що так не є. Мав би сто разів більше право забирати голос у цій справі.
Тому обмежуся до голосів інших, а сам буду тільки протоколянтом.
— Повісила я — каже одна пані — свій плащ на вішалі.
— Де це було?
В касині. Отже я повісила, а кінець плаща прикрив крісло, що стояло коло вішала. Побула я там годину чи дві і хочу йти до дому. Бачу, на кріслі, а точніше на моїм плащі, сидить якийсь молодий чоловік. "Вибачте! — кажу. Позволите, що я собі возьму плащ. Молодий чоловік підніс легко середущу часть свого корпусу і я витягнула зімнятий одяг. Проте, щоб перепросити за неувагу — мови нема. Один старший пан побачив це, підійшов і поміг мені вбратися.
— Прошу пані! Може той молодець був чимсь зажурений?
— Навпаки! Весело розмовляв з кимсь.
— Може був глухий? Таке каліцтво часто буває...
— Як можливе, коли чув мої слова!
— Ах, правда. Але... але... Чи не був він припадково сліпий?
Інформаторка в першій хвилині зацукалась.
— Може... ви знаєте... Але ні! Тримав у руках ґазету!
Так і не вдалось мені викрутити від закиду нечемности незнаного юнака.
— Уявіть собі — каже один поважний громадянин — що я є вже в клопоті.
— Хто нині не в клопоті! — додаю сумовито.
— Ех, ви зараз на жарти. Я серіозно. Знаю особисто кількох молодших громадян. Як зачуваю — нічого собі люди, і працьовиті й ідейні. Але одна біда: не вклоняться ніколи. Іду вулицею, стріну котрогось із них — іде просто на мене як на дика і ні оком не моргне. Я спершу всміхнувся, за капелюх і — "Мої поважання". А він без поспіху, зовсім нормально відклониться, так ніби все в порядку. Сиджу колись тут у касині, я та ще два три старші. Входить один з вище згаданих. Коби, кажу вам, вусом моргнув! Минає нас, сідає оподалік і читає собі якийсь журнал. "Не було тут Горюка?!" — звертається до мене. Не бачив — кажу. "То скажіть йому, як прийде, що я не звик чекати пів години!" І вийшов задерши ніс і — очевидно — не махнувши в нашу сторону головою.
— Може він махав, а ви не бачили?
— Ні, добродію. Я вже добре дивися, бо вже, знаєте, цікаво мені.
— Може в першій хвилині не завважив?!
— Та як?! Мала кімната, нас аж три, а він входить!?..
Я здав позиції.
Один визначний громадянин (в тім випадку не я!) поясняв мені такі і тим подібні обяви нечемности в той спосіб:
— Пане! Знаю громадянина, що недавно вийшов з ґімназії. Він признався мені, що вони мали там "кружок нечемности", у якім першим правилом було: "Будь нечемний". Це ніби мало бути як протизасіб на сентиметалізм і мягкосердність українців. Чиж може потім такий чоловік швидко наломитися до іншого способу поведінки?! Друге: Ми не маємо педаґоґічного хисту, не кажу в школі, бо це інша пара кальошів, а в житті. Не вчимо, а тільки нарікаємо і терпимо. Третє: Дуже помалу вчимося самі, коли йде про речі не звязані з хлібом чи почестю. Коротко: чемне село видає нечемного інтеліґента.
— На це я не годжуся. Обидва мною наведені приклади трапилися не з селянськими синами.
— Ну, то що з того? Ми всі походимо з села, як не в першім, то в другім, в третім поколінні. Як не зпід селянської стріхи, то зпід попівських ґонтів. І тому я своє твердження далі обстоюю. Додайте до того війну, доложіть те, що я сказав на початку: брак педаґоґічного хисту, а все вам буде ясно.
Не можу сказати, щоби вже все було мені ясно. Не підпишуся під кожним твердженням мого співрозмовця. Але мушу признати: Щось у тім є!...
[Діло]
29.01.1939