[Вечірна година] (1949)

[без  заголовка]

за автографом листа В. Стефаника до В. Морачевського (1897 р.).

Людем нічо ніколи не казав. Самому собі казав: Я біла хмарка з золотими берегами. Блукаю по небі і за собою лишаю себе по трошки. Як білі лілії — так за мною виглядає. Ростуть на синім небі і вітер ними хитає і ломить. І нема ні хмарки білої, ані лілій білих, що хмарка їх по небі насадила — нема за годинку. Лиш сине небо морщиться таке як море.

Або ще казав: Відай мині житє шкодить. Ой, коби я дізнався, що воно мині шкодить! Я би єго вирвав так, як дівчина буряк із барвінку — у неділю, з очима веселими.

Або ще казав собі: а як я найтонша і найвисша галузка на дереві? А як я найборше цвиту і найборше вяну? Чикати треба сонця, що воно скаже, бо найперше до мене приходить...

А потім єму не хотілося говорити до себе. Похилювався і шукав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами. Шукав з веселими очима і з тепленьким серцем. Насамперед то було так, шо він з сестрою Марійкою пігнав вівці в поле. Так, так з Марійкою. Біла вівця дуже лізла у шкоду. Він скинув поясок і обоє путали білу.  — Так файно собі нагадав.  — А потім біла все була іззаду за вівцями, а не напереді. Певне було єї дуже встид перед другими. А Марійка потім шила рукави у „фасульки". Фасольки вишивала на червоно, а хвостики сино, а межі поміж рядами чорно.  — Так собі добре нагадав! А він бігав розперезаний попід верби, свистав у зубчасті листки і кричав по всім поле. А потім їли хліб і сир обоє, і вівці у купу збилися.  — Яка втіха так собі нагадати.

Сполудня верталася мама з поля, бо несла їсти робітникам. Марійка бігла до мами та й іглу загубила, а він запутався у розперезану сорочку та й упав.

„Чьо ви, як дурні, біжите? — таже знаєте що йду до вас". Мама показувала Марійці, що взяла три нитці поза іглу, а то лиш дві треба. А він лежав коло мами та ногами бив у землю як коник.

— „Ма, ма, аді бусьок!" — казав він. А мама єго поцілювала в голову та й казала: „ото парубок мій, та й розперезаний по полю бігає!" Та й уперезала у свою окрайку. А потім мама єму співала:

Ой не коси бузьку сіна,

Бо ся зросиш по коліна.

Та най тота чайка косит,

Що на бекер шапку носит.

Не може далі нагадати, і се трохи смутно.  — А потім мама вчила Марійку шити, а він вчився „ой не коси бузьку сіна..." Так вони троє сиділи і вчились від мами файне шитє шити і файні співанки співати. Згоді мама пішла додому вечерю варити. Марійка шила фасульки, а він бігав за бузьком, обталапався як чортик та й співав бузькови: „ой не коси бузьку сіна"... Співав до самого вечера аж захрип. Далі не може нагадати. Ходить по хаті шукає кінця співанки і не може найти. Так єму хочеся до кінця знати ту співанку. Ходить щораз борше і борше і шукає, шукає кінця співанки. Шукаючи переживає довгий час. Дуже довгий. Сідає знов, похиляєся і очи єго стають смутні, невеселі. Нема кінця співаночки! А єго співанка так далі йде. Пішов у світ, на науку. Чи забув, чи сховав усі співанки мамині? Не співав людям.

Був у сьвіті, був, був. А раз приїхав до мами: „Наша Марія умерла. Як умирала то дуже за тобов питала. А ми єї все казали: надйіде, надйіде. Але як таки прийшла смерть, то вона заплакала за тобов і казала: Ой, боже, кілько ми разом вівці пасли, а він тепер у світах, а я на могилу йду. Коби-м хоть через поріг єго вздріла!" І пішов з мамов на могилу. Дубовий хрест і рута і барвінок і трава усіляка. Мама сиділа коло голови могили, а він у ногах. Вітер звівав вишневий цвіт і обсипував гріб, і побілив волося мами. Жовтобілий у середині вишневий цвіт падав на гріб, падав на голову мамину. І здавалося єму, що цвіт вишневий зрісся з сивим волосям мами і що вітер здуває с того цвіту на голові росу ранішну. А Марійка спочивала тихонько і гадала в могилі: він далеко у світах, а я на могилі.  — Та й встав він та й ходив, ходив по хаті і не шукав кінця співанки. Гадав: я у світі сам, саміський. Марійка на могилі, мама вибираєся туди, а я лишуся сам, саміський. І оплітувався той гріб на могилі з тою співанкою, і с тим цвітом вишневим і з тою росою що падала з цвіту і з тою білою овечкою, що була спутана, у якусь тугу страшну, безкраю. І він знов похи­лився і мав очи сумні, а губи єго шептали відай: ой не коси бузьку сіна...

Перша чорнова редакція. Публікується за ПЗТ (I, 290—291)

_________________________

ПРИМІТКИ

Новела лишилася недописаною з причин, які пояснює в листі сам Стефаник:

„Вже більше не пишу, бо стемнілося. Прийміть щиро і те, що написав. Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними"

Друга, чистова, редакція новели під заголовком „Мужицька дитина"  має дату 30. І. 98 р.

Вперше опублікована (в іншому варіанті) в „Лїтературно-Науковий вістнику" (1898 р., т. II , кн. 5, стор. 140—142) в .

Новела також публікувалась в збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905); три варіанти включені в ПЗТ (т. I, с.99, 290)