Українці у Варшаві. — За український університет.

Українці у Варшаві.
Варшава, 1. лютого 1913.
З загального числа людности 797.095 душ м. Варшави Росияне, до яких зачисляє урядова статистика і Українців, числять 31.752 душ. Але ми не помилимо ся, коли з сього числа 20.000 віднесемо на долю Українцїв по походженю. Се тим певнїйше не буде прибільшенєм, як мати на увазі, що сила чиновників в державних інститу­циях Варшави складаєть ся з наших земляків, котрі понаїзджали сюди за тепленьким місцем з сусїдних українських ґубернїй, переважно з сїдлецької, люблинської, волинської і почасти з подільської. Росийський уряд силкуючи ся як можна найдуще зрусифікувати польський край, приваблює усїми способами росийський елемент для здїйсненя своєї мети. Приписують ся обо­вязкові постанови розмовляти на урядовій служ­бі тілько по росийськи, а чиновникам, які похо­дять не з польських ґубернїй даєть ся побіль­шену платню, як Росиянинови в чужому краю. Се останнє особливо і приваблює і наших зем­ляків, котрі забувають майже зовсїм рідну мову і русифікуючи Поляків самі потрохи польонїзу­ють ся, так що внуки їх вже числять себе за По­ляків. І тілько ті з них не ополячують ся, але всежтаки числять себе Росиянами, котрі підтри­мують хоч які-небудь зносини з Україною, чи то будуть родинні звязки, чи маєткові, чи які инші.
Розумієть ся, ся польонїзация має тим більшу силу, чим ми низше будемо спускати ся від більш заможних до бідних робітників. За­можні урядовці, або просто мешкаючі тут Укра­їнці, тяжко русифікують ся, бо майже не вхо­дять ні в які близші зносини з місцевим поль­ським населенєм, на скілько се являєть ся мож­ливим.
Українці середнього достатку довше не за­бувають того, що вони „малороси“ або „хахли“, будучи одночасово самими „настоящими” Роси­янами, як во державним симпатиям, так по свому культурному житю, і тільки колись-не колись блисне у нього вогником думка, що він похо­дить з України. Ся верства не так скоро і по­льонїзуєть ся, міцно тримаючи ся своїх росий­ських симпатий і виховуючи дїтий по росий­ськи. Але вже їх дїти уміють лїпше балакати по польськи нїж по росийськи, а про українську мову нема що й говорити. Хиба що виїзджаючи в лїтї на Україну, трохи відновлять свої почутя до рідної української сфери. Трете ж поколїнє починає вже переймати ся польською культу­рою і житєм, забуваючи своє рідне і навіяне росийське.
Сама-ж низша верства по свому социяльвому і економічному становищу ще скоріще піддасть ся польонїзациї, поминувши майже русифікацию. Ся верства складаєть ся з служителїв в урядо­вих інституциях і ріжного роду робітників, які приходять у Варшаву з сїдлецької і люблинської ґубер. переважно. Сила нашого простого люду, прибуваючи у Варшаву на заробітки, швидко ду­же польонїзуєть ся, піддаючи ся більш культур­ним впливам і оточеню в порівнаню з тим, що він бачив у себе дома.
Коли се селянин з сїдлецької, або люблин­ської ґуб, то він ще будучи в дома, на селї, не мало чув польської мови і навіть навчив ся її трохи, попадаючи-ж у Варшаву він зразу впір­нає в польську атмосферу, яка йому блища, нїж росийська. Не бачучи нїчого свого він через кілька лїт став справжнїм Поляком, і тілько як він православний дуже довго на піддаєть ся по­льонїзациї. Православна віра може його утрима­ти від веї на дуже довгий час, навіть не на одно поколїнє. Попадаючи-ж до Росиян у Варшаві, він не русифікуєть ся, а тілько научаєть ся так сяк висловити свої думки по росийськи, мі­шаючи туди і польські і українські слова. Коли-ж се український робітник походить з якої-небудь київської, або полтавської Губернії, то він по більшій части шукає роботи або служби у ро­сийській інституциї, чи у росийських панів. Тут він підпадає росийським впливам, які не довго його утримують в своїх обіймах, бо польське окруженє, серед якого йому приходить ся увесь час жити, бере верх і він мало-по-малу научає ся в польській мові, а там уже усе йде приско­реними кроками до польонїзациї. І тут знов, як тілько він православної віри, не дає йому так скоро забути своє рідне, хоча сим нагадуючи йому, що він чужий польській національности Але проходять лїта і поколїнє за поколїнєм усе більше польонїзуєть ся.
Легкість дістати якусь приватну роботу, коли Українець буде уміти говорити по польськи, впливає навіть на більш сьвідомих своєї націо­нальности — Галичан, яких у Варшаві також є не мало, бо Поляки, або зовсїм не приймають до себе, коли він заявив себе Русином, або по­меншують платню. Нащо вже салдати у війску, яких по всяк час муштрують по росийськи і на­учають і заставляють говорити на росийській мові, і ті за своє двох- чи трох лїтне пробуванє научають ся склеїти фразу по польськи. Треба завважати, що салдати Великороси не так під­дають ся польському окруженю.
Невже, подумає читач, нїколи не робили ся заходи лишити ся у сих Українців синами свого народу, або хоть проявити опір польонїзациї? Нї се було і істнує тепер, хоч не у такій формі, як може уявляв собі читач, але про се у дру­гий раз.
Юрій Богацький.

За український університет.
Голос академічної молодїжи.
Заступництво українського народу в ав­стрійській державній радї було становищем польської сторони приневолене зірвати перего­вори в унїверситетській справі. За обіцянку основаня в неозначенім реченци і в неозначенім місци українського унїверситету домагали ся Поляки від наших репрезентантів згоди на нада­нє львівському утраквістичному унїверситетови вже тепер польського характеру. Факт зірваня переговорів переконав українську молодїж, що центральне правительство не зійшло ще з доро­ги легковаженя житєвих справ нашого народу, що воно дальше — в супереч запоруцї, даній нашому народови з найвисшого місця — остає під диктатом наших національних противників, що стремлїня Поляків до спиненя нас у куль­турнім розвитку мають активну поміч від правительства.
Ми українська академічна молодїж, що перші підняли боротьбу за український універ­ситет, хотячи сповнити думку українських геть­манів і заспокоїти неминучу потребу нациї, ми, що радо поносили жертви та кровю припечата­ли право на власний храм науки — почуваємо глибоко неприхильне становище правительства і польської репрезентациї у великій просьвітно культурній справі українського народу, — за­кладаємо однодушний протест проти такого безпримірного в культурних державах тракто­ваня справи культурного домаганя нашої нациї.
З запертим віддихом слїдили ми за ходом переговорів. Не вивели нас з рівноваги анї про­вокацийні збори польських шовінїстів на нашій земли проти осїдку українського унїверситету у прастарій столици галицької України, ані їх на наміри хопити ся проти нас „інсбруцької мето­пи“. Одначе помиляв ся би, хто думав би, що ми випустили унїверситетську справу з під своєї у­ваги. В сїй так поважній хвилі заявляємо тор­жественно, що ми і на дальше стояти-мемо з ці­лою рішучостию при домаганю цілого народу за основанє самостійного українського університету з осїдком у Львові та що в стремлїню за здій­снене сього домаганя не спинять нас нїякі невда­чі, а противно кождий удар проти змагань нашо­го народу буде гартувати наші сили проти істо­ричного противника.
До хвилї введеня в житє самостійного у­нїверситету у Львові, буде українська молодїж стояти з цілою рішучостию на сторожи прав у­країнського народу в теперішнім утраквістичнім університеті ім. цїс. Франца І. у Львові. Україн­ська унїверситетська молодїж, уважаючи себе рівноправними горожанинами львівського унївер­ситету зі студентами польської народности, не стерпить нїякого кроку в напрямі обмеженя те­пер обовязуючих прав в користь нашого народу, а буде домагати ся виповненя всїх тих управнень, які закон нам признае, а які наслїдком злої во­лї і односторонного становища доти не введені як слїд в житє. А станути в обороні сих прав молодїж готова кождої хвилі і вона зуміє до­стойним та рішучим виступом як слід відперти заходи коло обмеженя прав нашого народу в те­перішнім університеті.
До цілої української суспільности звертає ся молодїж з зазивом, щоби вона і на будуче бе­регла з всею рішучостию унїверситетської спра­ви, як нашого начального культурного домаганя і щоби за здїйсненє його була готова кождої хвилї станути одною лавою. Бо лиш дорогою спільної, пляново обдуманої акциї молодїжи з ці­лим народом дійдемо до справдїшного основаня самостійного українського унїверситету у Львові!
Заступники українських академічних орґанїзаций:
Осип Когут, Юрко Полянський, Ольга Гамора­ківна, Олена Степанівна, Антін Жила, Гриць Ничка, Володимир Котецький, Володимир Мель­ник, Володимир Пежанський, Евген Коновалець, Дамян Попович, Юлїян Чайківський, Федь Фе­дорцїв, Федь Ґула, Павло Лещій, Володимир Целевич, Володимир Білозор, Леш Ганкевич, Во­лодимир Бандрівськийt Дмитро Бурко, Антін Зелений, Василь Косаревич.