На жаль, не маємо (може й маємо, а я не знаю!) відповідного вислову на більшого калібру нісенітницю, яку хтось хоче вмовити в нас. Тому беру вислів польський, який дуже добре віддає те, що хочу нижче сказати.
Ми мали вже час і нагоду привикнути до всяких буйд на ресорах і без ресорів, так, що яканебудь нова буйда нас ні трішки не хвилює. Призвичаїла нас до цього польська преса, що з малими винятками їздить по нашім подвірю буйдами на ресорах. Недавно заїхала такою буйдою, взявши за пасажира життєпис премієра Карпатської України о. Волошина. Казала йому в тім життєписі ходити до ґімназії в Сяноці, зривати червоно-білу кокардку з якогось патріотичного курсора, посилала його до духовної семинарії у Львові, змобілізувала на світову війну і приділила на духовника до "Січовніків". Дуже жалую, що я був тоді хорий і не міг у цій справі додати дечого від себе. Не буду твердити, чи поголоски про участь о. Волошина в нападі на почту в Городку, в орґанізуванні диверзійних ватаг у Совітах та в підпалі стирт є правдиві. Зате знаю позитивно, що підчас боїв у Львові вдарив одного молодого чоловіка довбнею по голові тик сильно, що він щойно за двацять років пізніше написав згаданий життєпис о. Волошина.
Проґавив я цю справу. Пропало. Не буду вертатися до неї, бо й непотрібно. Адже кожного майже дня заїзджає нова буйда і можна її описувати скільки душа запрагне... очевидно в границях, дозволених законами і новелями до них.
Випробуваний наш приятель і небуденний знавець українських справ "І. К Ц.", викотив нову буйду. Буйда називається "Похуд нєвольнікуф под штандарем визволеня", а запряжена вона в одного незнайомця, що скривається під псевдонімом "Сар".
Чого той господин не заладував у цю буйду! І кілька Україн, і "траґічни окрес вальк польсько-рускіх" і Фридриха Вішателя (про Загурського не згадує!), і "Кіюф на кулках", і Батька Махна, і Запорожців. А все те як рублем притиснене адютантом отамана Петлюри, бувшим старшиною УГА.
"Не знаємо, чого хочемо? Галичани бються з "закордонцями", петлюрівці зі скоропадчиками, запорожці билися з нами і з ними".
Так казав той пан адютант панові Сарові в Проскурові, в 1919 р. на двірці, підчас відвороту перед большевиками.
А знаючи українофільство Сара шепнув йому на вухо про польсько-українську війну: "З тобою можу бути щирий. Тієї війни ніхто не хотів, поза кількома політикерами. То не була війна за Україну, але війна за чужі інтереси і чужі справи".
І ще багато нашептав адютант на вухо пану Сарові, але мені здається, що те вухо буде від чобота.
Бо якжеж!? Чоловік, що цілу війну в Галичині загнав у кошару чужих інтересів, що заявив на кінці: "Дорога наша до ліпшого життя веде тільки до Польщі" — виїхав потім до... Чехословаччини, а ще потім до Німеччини, до Канади і ще Бог знає де. Замість заїхати в Галичину і працювати явно-славно в дусі своїх історичних слів, він чогось блукає як Агасфер по цілому світі і хто зна, чи вже нарешті вернувся вія Краків до Галичини, чи ще далі чорно бідує на еміґрації!
Бо те, що він на хвилину завитав до нас у буйді на ресорах — цього не можна брати за поворот! Звичайна гостина і то — інкоґніто...
[Діло]
12.01.1939