Щороку появляється в "Ділі" ціла одна сторінка святочних побажань. "Родичам, Знайомим, Приятелям...", або "Рідні, Приятелям, Знайомим...", або "Милій Родині, Дорогим Друзям, Всім Знайомим..."
Страшенно добрий і практичний звичай. Прийдуть бувало Різдвяні Свята, купуєш двацять листівок, двацять марок, сідаєш до писання і при кінці своєї творчости бачиш, що ще за мало купив. Пані Ікс, Панство Зет, чи пан Альфа образяться, як не дістануть побажань. Адже що року присилають свої до тебе. Біжиш до міста, купуєш ще три листівки і врешті задоволено і святошно відносиш цілу святочну почту на пошту.
— Тепер — думаєш — хіба вже дістали всі ті, що мали дістати.
Але приходить перший день свят і показується, що справа не представляється так дуже рожево. Бо ось приносить тобі листонос побажання від людей, які вилетіли тобі з памяти і не дістали від тебе побажань. Тоді дякуєш обставинам, що трафіки ще не святкують наших свят і докуповуєш кілька листівок. Те саме, видно, зробили і деякі твої знайомі, бо побажання їx прийшли аж третього дня свят і носять на собі знаки клопоту. Не всюди можна дістати святочну картку. Десь далеко, на селі, чи на самітнім хуторі нема "Союзного Базару", книгарні, чи бодай хлопця з "Руске карткі на свєнта", треба рятуватися, чим хата багата. "Проєкт Народнього Дому в Зарудцях, "Тарас Шевченко ур. 1814, пом. 1861", "Думи мої! Думи мої!", "Ой впав Стрілець у край зруба", а з браку ляку то й яканебудь знимка церкви, кооперативного дому, чи дитячого садку.
Признаюся, я страшенно любив ці клопітливі картки. Стільки з них можна було виміркувати ріжного! Писав хтось на "Проєкті Народнього Дому" — зараз видно було, що комітет будови почав з нічого, але розвів широку пропаґанду і хто зна, чи не зібрав бодай на підвалини. Видно, щo й людина, яка купила листівку, співчувала ділу, або... не могла спекатися здібного кольпортера.
Прийшло побажання на "Шевченку" чи на "Думи мої! Думи мої!" — то це показувало, що бувший власник картки має зацікавлення до рідної літератури і сентимент до національного поета. Те саме і щодо "Ой впав Стрілець". Так і видно, що наш повчок-невеличок мав у цьому домі звеличників та грошеву підтримку.
Рідко коли збирає хтось святочні листики і переховує їx. Хіба в кого є сальон, я в тім сальоні плетена тарілка, з на тій тарілці сотки листівок на свята, іменини і звичайні поздоровлення з вакацій чи паломництв (Ворохта, Яремчче, Славсько, Бубнище, а там і Абація, Венеція, Рим чи Неаполь). Приємно часом самому, а тим більше гостеві забити час, я то й поринути в гущу споминів, звязаних з кожною з тих листівок.
У мене нема відповідного сховку на листівки. А всеж одно святочне побажання переховую у своїй шафі.
Звичайна, колись біла, нині вже пожовкла карточка, а на ній ледви замітне письмо: "Оленьово. 6. І. 1915. Христос раждаєця! Микола Іванович Гаєвий. Василь Григорієвич Бочаренко і Максим Іванович Гребиножко — козак".
На сам Свят-Вечір у далеких проваллях закарпатського Бескиду зловили ми на стежі російських піхотинців та одного кубанського козака. В селі Оленьові, на Закарпатті, святкували ми Pіздво, святкували і вони з нами. Їли з нами борщ, кутю, разом колядували і — разом прослезились. Піхотинці були з Київщини, а козак з лєґендарної Кубані.
І лишили мені на спомин оцю карточку, найкраще святочне побажання, яке колинебудь дістав.
Коли живі вони — бажаю їм всього добра! І прошу — нехай на хвилину разом зі мною перенесуться в Свят-Вечір у засипане снігом Оленьово, маленьке сельце великого народу.
[Діло]
07.01.1939