У книзі Олександра Ірванця «Вибране за 33 роки» (Київ: Laurus, 2013) немало віршів про вітчизну, написаних не конче із синівським захватом. Вітчизна може мати розміри дев’ятиповерхового панельного будинку, а може і збільшитися до міфологічного простору між Тігром і Ефратом з одного боку і Осло та Барановичами – з іншого. Один з парадоксів полягає в тому, що окремі твори Ірванця – про чужу вітчизну.
Найдовший текст у цій книзі – лірична поема «Білорусь». Це 163-рядкове зізнання проета у коханні – і не до держави, очолюваної колишнім директором радгоспу, а до країни добрих і талановитих людей. Декого з них названо на ім’я (Владьо, Валентина, Роман, Богдан), інших – на ім’я і прізвище (Віктор Жибуль, Вера Бурлак), ще інших – лише на прізвище (Хадановіч, Шалкевіч). Загальна тональність поеми – піднесена і навіть патетична, щоправда, з іронічними вкрапленнями, які стосуються владних реалій. Білорусь у поемі Ірванця персоніфіковано у сплячу князівну, до якої скаче рицар з герба Погоня – «Тінь червона на білім снігу». Ця країна, занурена у безчасся, має шанс пробудитися до нового життя, не втратити його, як батьківщина Ірванця, обравши президента, якому влада спотворила обличчя «ще сильніше, ніж діоксин». Поему Ірванець дописував 2010 року перед черговими президентськими виборами в Україні і Білорусі, які відомо чим закінчилися. Окремі рядки нагадують заклинання, що, на жаль, не мали впливу на перебіг подальших подій. Для молодих білорусів Ірванець просить у білоруського краю і білоруського народу: «Дай їм волі, краю й народе, / Свій останній шанс не згуби! / Дай їм волі в сенсі свободи, / Й дай їм волі до боротьби».
Останній шанс краю і народу – молоде покоління. Йому для перемоги потрібна воля як свобода, і воля як зусилля, волевиявлення. Та чи володіють білоруський край і білоруський народ волею, щоб вділити її молодому поколінню? Чи, може, воля – це незрима енергія, що накопичується упродовж певного часу і якою може скористатися тільки гідне покоління? Так чи так, але поетичне заклинання українського поета не повалило авторитарного режиму Лукашенка. Зате зізнання Ірванця у коханні до Білорусі було почуте багатьма його білоруськими друзями, як врешті-решт і українськими читачами. Адже наша країна – теж у багаторічному очікуванні змін на краще.
Про Україну в Ірванця окремої поеми немає, та більшість віршів, уміщених у цій книзі, написані з приводу України (Ірванець воліє не називати свою вітчизну на ім’я). Переважно у цих віршах поет не вдається до заклинань. До рідної країни поет звертається звичною мовою, не сподіваючись на швидку й адекватну відповідь. 1992 роком датовано вірш «Eine kleine Nachtmusik», який написано у формі звернення до неньки-вітчизни з побажанням «добраніч». Раніше поети намагалися пробудити Україну зі сну-існування до активного творення. Ірванцева Україна «лежить» «Від Дону до Сяну» (алюзія до повної версії слів гімну України), «Від Тігра з Ефратом <...> аж до Осло й Баранович» (іронізування над уявленнями про те, що всі цивілізаційні досягнення індоєвропейців походять з пра-України). Цій країні, яка вже «лежить» засинаючи, Ірванець бажає доброї ночі, знаючи, що багато хто з її громадян не сплять, а займаються своїми нічними справами. Не сплять космонавти на станції «Тризуб» (повіримо в цю мрію), костоправи, педерасти-законотворці, мільйонери, що перераховують свої мільйони, офіцери, що вчать мову, повії, яких названо Роксолянами...
Зате – як співають у колискових – сплять в лісах звірята. Географічні назви з початку вірша перетворюються у сплячих тварин: «Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з ефратом». Далі у вірші перелічено десятки назв плавзасобів. Так створюється враження про всеобізнаність автора-деміурга. У заключній частині вірша Ірванець зображує спання українських поетів, ледь натякаючи на ще одне літературне джерело свого вірша («Велика елегія Джону Донну» Йосифа Бродського). Ненька-вітчизна завтра вбере у шати своїх поетів і обрамить у рами, відіправши зранку з тих шатів соплі і кров. Вірш закінчується тривожною нотою, бо, засинаючи, поети не встигають востаннє побажати вітчизні «добра...».
Вітчизна у цьому вірші («гірка і пречиста, свята й ненависна») дає можливість громадянам займатися своїми справами, хоч значна їх частина воліє спати і не журитися навіть тим, чи вдасться прокинутися. Вітчизна не втручається у справи своїх громадян, хіба що лиш відпирає шати від сопель і крові поетів. Нічого іншого вона не здатна запропонувати. Ненька-вітчизна байдужа до звертання поета, хоч поет не байдужий до неї. Насправді, подаючи довгі перерахунки, Ірванець намагається не так приспати, як розбурхати, розворушити вітчизну, примусити її реагувати на те, що діється на її неосяжних простора. Риторичні звернення Ірванця залишаються без відповіді. Про це прямо говориться в одному з віршів «Диптиху буденного», де поет сам себе напучує щодо народу: „Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби / Бо від нього нічого подібного не дочекаєшся». Та хіба український народ (чи якась його просунутіша частина) не возлюбила (розлюбила) Ірванця?
Про взаємну любов йдеться в знаменитій «Травневій баладі» (1984): «... я ще люблю / Милу мою санітарочку Раю / І мокру – під нею – вітчизну мою». Та цей вірш усе ж наповнений тривогою, передчуттям смерті. Відповіддю вітчизни на любов поета колись будуть темно-зелені мокрі й холодні кущі, коли по нього прийде «Баба безноса з косою в руках». У системі поетичних координат Ірванця гармонійні стосунки з вітчизною не складаються, навіть коли все складається з коханням.
До речі, звертання до країни як до коханої, а не до неньки, присутнє у вірші «Роберт Фолкон Скотт» (1992), написаному від імені відомого британського полярника. Антарктида для нього – ідеальна країна, на відміну від «розпоротої на прапори порепаної Європи». Антарктида – це країна мрії Р. Ф. Скотта, за яку він врешті-решт віддав своє життя. Трагічну експедицію на Південний полюс описано як сповідь про зрадливу кохану, яка віддала свою цноту іншому, та все ж прийняла в свої смертоносні обійми менш щасливого закоханого. Чи може ідеальна країна, країна мрій за Олегом Скрипкою, стати новою батьківщиною? Чи можна відмовитися від старої батьківщини, якщо вона тебе не чує?
Скандально відомий вірш «Любіть!..» («Любіть Оклахому...») (1992), здавалося б, дає просту відповідь на ці непрості питання. Потрібно любити країну, яку вважаєш своєю батьківщиною. Та виконати умову любові до перелічених у вірші Ірванця північноамериканських штатів – неможливо, бо переважна більшість українців навіть не знає їхніх назв. Тому послання Ірванця нагадує урок географії, з якого читачі довідаються бодай назви окремих штатів країни, яку обирають за взірець для наслідування чи еміграції. Заклик любити усі ці штати важко виконати навіть якнайпатріотичніше налаштованому американцю, бо любов до країни не обов’язково передбачає любові до усіх її частин.
Як на мене, цей вірш лише увиразнює патріотичний зміст вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну!», а не заперечує його, адже виконати прохання Сосюри таки можливо. У часи нового рушення українців на Захід вірш Ірванця без зайвої метафоризації означив напрямок перетікання патріотичних почуттів, чим і викликав гнів у багатьох українських патріотів. Здається, у цьому випадку вітчизна таки почула свого поета. Не дивно, що багато пізніших віршів на злобу дня Ірванець виконав у стилі «перелицьованого соцреалізму». Таку мову поезії пострадянська вітчизна все ще розуміє.
Та «Вибране за 33 роки» – не лише про стосунки поета з вітчизною і з деякими іншими країнами. Перелік власних назв з кількох сотень позицій (якби такий був у книзі) продемонстрував би, що Ірванець цікавиться сучасністю в усіх її виявах, хоч історичних реалій в його віршах теж не бракує. Автор післямови і упорядник серії «Числа» Інна Булкіна афористично стверджує: «Ірванець – людина історична». Я наважуся доповнити: «Ірванець – поет проминаючої сучасності». Особливо це стосується його віршів на злобу дня, які дивовижним чином все ж зберігають чар і шарм. Олександру Ірванцеві вдається залишатися поетом, а не лише громадянином, навіть у віршах, присвячених Віктору Федоровичу і партії Регіонів. Адже і гарант, і його владний клан теж вписуються в парадигму святої і ненависної вітчизни.
30.12.2013