Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось святого: Із-за тої голови промикалися лучі. сонця.
На подвір'ю стояла гурма людий. Від заходу било на них світло, як від червоного каміння — тверде і стале. З хорім ще сипалося богато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.
З а людьми вийшов молоденький парубок з обстриженою головою. Всі на него дивилися. Здавалося їм, що тота голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
— Ти вже йдеш, синку?
— Йду, мамо.
— А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на тьи, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та й повела до хати.
Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином.
Твар мала бліду як крейда.
— Синку, — питався тато, — а мині хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся як лист. — Гай, ходім.
Мама не пускала.
— Николайку, та не йди бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютси, то вугли погниют. Мене не застанеш уже і відай сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
— Воліла бих тьи на лаву лагодити!
Пішли. Х т о стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити. Переходили ліс. Листє устелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водов осіннов поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Николай на нім вже не буде орати.
За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:
— Бувайте здорові і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіт у дилеку дорогу.
Всі поскидали капелюхи.
— Повертайси здоровий назад та не забавляйси.
Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо. — Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці, та й тебе здогоню.
— Люди добрі, озміт-ко жінку, бо руки собі поломит. Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила. — Йди здоров, Николаю! — кричала громада.
Тої ночі сиділа на подвір'ю стара мама та захриплим голосом заводила:
— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!
Доньки, як зазулі, до неї говорили.
Над ними розстелилося осіннє склепіннє небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім, залізнім тоці.
===========
ПЗТ, I, 15
16.07.1949