Виводили з села (1949)

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї зоря обкинула свої біляві пасма і подобала тота хмара на закервавлену голову якогось святого: Із-за тої голови промикалися лучі. сонця.

 

На подвір'ю стояла гурма людий. Від заходу било на них світло, як від червоного каміння — тверде і стале. З хорім ще сипалося богато народу. Як від умерлого — такі смутні виходили.

 

З а людьми вийшов молоденький парубок з обстриженою головою. Всі на него дивилися. Здавалося їм, що тота голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч — десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.

 

— Ти вже йдеш, синку?

 

— Йду, мамо.

 

— А ти ж на кого нас покидаєш?

 

Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.

 

Підійшов до сина тато.

 

— Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.

 

— Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на тьи, як на рану... Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!

 

Взяла сина за рукави та й повела до хати.

 

Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином.

 

Твар мала бліду як крейда.

 

— Синку, — питався тато, — а мині хто, небоже, кукурудзки вісапає?

 

Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся як лист. — Гай, ходім.

 

Мама не пускала.

 

— Николайку, та не йди бо! Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютси, то вугли погниют. Мене не застанеш уже і відай сам не прийдеш.

 

Ймила сина за ноги.

 

— Воліла бих тьи на лаву лагодити!

 

Пішли. Х т о стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити. Переходили ліс. Листє устелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водов осіннов поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його в поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Николай на нім вже не буде орати.

 

За лісом стали в полі. Рекрут взявся прощати з селом:

 

— Бувайте здорові і свої, і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте, але благословіт у дилеку дорогу.

 

Всі поскидали капелюхи.

 

— Повертайси здоровий назад та не забавляйси.

 

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо. — Синку, озми мене з собов. А ні, то буду полем бічи направці, та й тебе здогоню.

 

— Люди добрі, озміт-ко жінку, бо руки собі поломит. Люди силоміць відтягли від воза і держали. Фіра рушила. — Йди здоров, Николаю! — кричала громада.

 

Тої ночі сиділа на подвір'ю стара мама та захриплим голосом заводила:

 

— Відки тебе візирати, де тебе шукати?!

 

Доньки, як зазулі, до неї говорили.

 

Над ними розстелилося осіннє склепіннє небесне. Звізди мерехтіли, як золоті чічки на гладкім, залізнім тоці.

 

===========

ПЗТ, I, 15

16.07.1949