Коло різдвяних свят дяки та провизори ходять з проскурками по домах, желаючи щастя і здоровля з Рождеством Христовим, за що їх добрі христіяне нагороджують грошевими датками після змоги. Ми то звикли називати колядою. То-ж оповім вам, як повелося дякови Григорому, коли пустився з проскурками по колядї.
Григорій був спершу дяком на селї. Невеликі були єгo доходи з церкви, і невелика була платня дяківска, — але, що мав батьківску хату і загороду, що сам був роботящій і тверезий, а жінка запобіглива, бралась за горяче і студене, то і поводилося єму не згірше. Старчило на прожиток і на одежину, але не старчило на то, щоби дїтям забезпечити будучність. В селї не було школи, щоби дїти могли научитися бодай читати і писати, не було кому научити дївчинки шитя гарного, щоби потім якось собі ради давати могли, бо маєтку для них не було. Ой, немало насушив собі Григорій голови, що тут з дїтьми почати?
Аж ось, трафилося єму місце дяка в містї. "Чи буде лїпше, чи нї, та хоть дїти будуть могли ходити до школи і чогось научаться", гадав собі Григорій, і переселився до міста. Але в містї треба було жити з гроша: всего купи, а гріш круглий, скоро розходиться, а платня теж була невелика і доходи незначні. Є ще там на житє старчило, але тяжко було стягнутися на одежину собі і жінці і дїтем. А в містї обдерто ходити годї, бо нїхто не пошанує, сказалиби: "Дяк ніяк, а жінка ледащо".
Надійшли різдвяні свята; люди готовилися до коляди. Бачив Григорій, що органистий заздалегід перед святами вибрався по колядї з оплатками. Обійшов він місто і передмістя, зайшов і в поблизькі села, всюди желав веселих і щасливих свят після старосвітскої формулки, подаючи вязанку оплатків, і назбирав повні кешенї мідяків і срїбняків, котрі люди давали за коляду за желаня і оплатки, — а трафилися декуди і паперки, котрі давали заможнїйші. Все то бачив наш дяк, і на власні уши чув, як люди, повертаючи з "пастирки", говорили: "Доброї коляди видко назбирав органистий, бо так гарно виспївував коляди, що аж слухати було що". Чуючи то погадав собі дяк: "Отож-би і менї так пійти по колядї з проскурками". Єгo попередник не мав того звичаю ходити по домах з проскурками, може длятого, що був вже старий; лиш хто хотїв, приходив до него за проскурками. Григорій постановив собі пійти за приміром органистого і обнести проскурки по домах. Він казав жінці купити що найлїпшої пшеничної муки і напечи гарних проскурок.
Пече реєнтова проскурки, — вдаються гарні, а реєнтови душа радуєся. Виголився гарно, чоботи вичистив, задяг нову капоту, поскладав проскурки в кошик, скілько мож було, і вложивши баранячу шапку на голову, — пійшов. Взяв з собою також тацку і покровець на тацку, котрі випрохав собі у священика з церкви.
Де-би то почати, щоби пійшло по руці? А вже ж не инакше, тілько треба наперед обійти місто, а потім передміетя, наперед панів, а потім міщан і передміщан. На карточці мав списані всї паньскі доми, в котрі мав зайти, бо ще не був добре обзнакомлений в містї. Тут пан русин, а тут панї русинка, там знов обоє паньство русини, — мав він записане на картці, щоби когось не обминув тай через то не образив. Сю карточку мав Григорій при собі. Вступивши в першій дім, обтрїпав він снїг з чобіт, зняв шапку з голови, запукав до дверій, і на голос кухарки війшов в кухню. "Чи дома паньство?" запитав. — "Дома", відповіла кухарка. — "Прошу сказати, що я прийшов з колядою пожелати щасливих свят." Кухарка пійшла до покоїв, а дяк тимчасом виняв дві проскурки з кошика, положив на тацці накритій покрівцем, і ждав, аж вийде пан або панї. За хвилю вертає кухарка, і каже: "Паньство сказали, що у них вже по святах." — "Як то?" каже Григорій, "та-ж менї здаєся, що тут мешкає пан... я паничів бачу завсїгди зі студентами в церкви. — "Так єсть, пан і паничї суть Русини, але тут йде за панею, руских свят тут не заховують." — Досадно стало дякови, що такій зробив початок. Вложив проскурки і тацку до кошика, та чим скорше глядїв, де то дверї. "Бувайте здорові", сказав до кухарки, беручи за клямку від дверій.
"Пождїть пане Реєнтий, дайте менї одну проскурку", рекла кухарка, бо їй стало жаль бідного дяка. — "На Вам дві, най Вам Бог дасть все добре, щоби Вас хлїб тримався до смерти на многі лїта!" говорив дяк, подаючи дві проскурки. Кухарка виняла срїбного десятка для реєнтого, але сей не хотїв приняти. "Дякую Вам, сховайте собі, я від Вас коляди не жадаю", говорив він. Одаакож кухарка силоміць пхнула єму срїбнячка, говорячи: "Возьміть! возьміть! я знаю, що Вас проскурки коштують."
"Дивна рїч! Пан Русин, паничі Русини, кухарка Русинка, лиш панї не Русинка, і в них по святах! Я того не розумію, як то так бути може", говорив дяк сам до себе, виходячи з дому на улицю, тай пійшов дальше.
Приходить реєнтий в другій дім. Власне пан повертав домів. Реєнтий ишов в слїд за ним. В кухни застав ще пана і паню. Положивши скоро дві проскурки на тацку, зачинає: "Веселая новина настає, Христос ся нам раждає..." в-тім єму панї перебила: "У нас вже по святах"! Григорому станув язик кілком. "За проскурки Вам дякуєм, здадуться Вам деинде", каже пан, "а за Ваш труд і желаня ось Вам коляда." — "Дякую Вам Пане, коли не приймаєте проскурок, то я коляди не хочу", відповів дяк і винїсся скоро за дверї.
"Що в мене за розум? Чому я не порадився кого?" говорив реєнтий до себе, идучи улицею. "У простих людей іде цілий дім за мужем, бо муж єсть голова женї, як стоїть в св. письмі, а у панів видко инакше, жінка водить верх і за нею все иде. Правда, як жінка не зварить, то і чоловік їсти не буде; ба, але хто дав гроші? хто працює на гроші? Чи не чоловік? Так така то вдяка чоловікови — Але що-ж робити, коли у них вже такій звичай? Треба менї ити там, де жінка Русинка." Так розумуючи, надійшов реєнтий під такій дім, де панею була Русинка, священика донька, мабуть чи не деканівна, він єї видїв часами в більші свята в церкві. Панї вийшла і вислухала привіту реєнтого, що той аж зрадїв, що преціж натрафив на таку паню, що свого не цураєся. "Вправдї у нас вже по святах", сказала до реєнтого, беручи проскурки "але коли-сте прийшли, то Вам за желаня дякую: пождїть хвильку, зараз винесу Вам коляду." Сказавши се пійшла панї до покою по гроші, а проскурки положила в кухни на столї. Вже то не сподобалося реєнтому, що панї проскурок не взяла з собою до покою, лиш зіставила їх в кухни, от буцім-то они єї злишни. Не-одовго вийшла з покою, а за нею двоє малих дїтей. Цікаві кинулися до проскурок. "Що то?" питають. — "То булочки, що принїс пан реєнтий", одвітила мати. — "А чи мож взяти?" — "Возьміть собі, я вам дам до того меду, з медом они добрі." Дїти побрали проскурки, одно собі, друге собі, та за ніж, та давай краяти.
— "На забавку дїтем я тут проскурок не принїс", думає собі дяк, а коли єму панї коляду подавала, сказав: "То за много, проскурки платяться по чотири крейцарї одна."
— “Алеж я Вам не плачу за проскурки, лиш даю коляду." — "Я лиш там приймаю коляду, де мої проскурки за коляду приймають, щоби мати на свята чим дїлитися." Одчисливши собі вісїм крейцарів, зіставив прочі гроші на столї, і пійшов простїсенько до дому. — По дорозї гадав собі, що може і зле зробив, може паньство то образиться єго поступком, може священик за то гнїватися буде, — але вже сталося.
Дячиха здивувалася, що так борзо вернув їє чоловік. "А що, Григорій, чому ти так скоро вернув?' — "От лучше не питай!" відповів Григорій притлумленим голосом. Дячиха глявула в кошик, і аж руки заломила, побачивши всї про курки в кошику. Відгадала, що якось не повелося реєнтому, і задумувалася, бо їй прийшло на гадку, що мука, котру набрала на проскурки, єще не заплачена. "І що-ж сталося? та кажибо Григорій, чи чуєш?" Григорій нїчого не відповідав. Підпершися ліктями о стіл, сидїв нїмо. "Треба заждати, аж єго досада омине", подумала собі дячиха, і пійшла до своєї роботи, а дяк, вставши з-за стола, також пійшов за своїм дїлом.
Вечером, коли Григорій охолод з досади, стала єго жінка випитувати, що і як єму повелося в день. Григорій з горестію розповів, що єго стрїтило, і додав, що вже нїгде не пійде з проскурками; як хто хоче, най собі пришле по проскурки, як було за єго попередника. Але жінка стала мудро розважати свого мужа, представляючи єму, що такій завід єго всюди спіткати не може, бо преціж найдуться і такі доми межи панами, де обходять рускі свята. Міркував міркував Григорій, а вкінци сказав: "Пійду ще завтра рано до священика і пораджуся."
Другого дня рано по службі Божій Григорій розповів священикови свої пригоди вчерашного дня "Так то, так", сказав священик, "наші не шанують батьківских звичаїв і цураються свого. Однакож Ви собі з того нїчого не робіть. Ідїть дальше і пукайте, а преціж найдете таких, що вам отворять дверї своєї хати і свого серця, приймуть вашу коляду і подякують."
Тими словами ободрений пійшов Григорій другого дня знов а проскурками. Він ходив лиш по таких домах, де обоє паньство були Русини. Всюди єго приймали радо, лиш немного було таких домів. До иншвх домів не вступав. Але найшлося щось зо два доми, де єго закликано і проскурки радо принято, хотя лише пан був Русин. Реєнтий урадувався тим дуже. "Не було то менї ще вчера дотих паньств зайти? Але хто-ж то міг знати?"
"Тепер би менї пійти межи міщан та ремісників", гадав собі Григорій, і станувши під одним домом на улици, міркував, відки би то зачати і як ити, щоби заощадити собі ходу. Аж ось надходять якійсь пан. Григорій єго колись-неколись бачив в церкві, але не знав, як він нази вався і чим він є? Але що Григорій був собі звичайний чоловік, тож зняв шапку і поклонився. "Як ся маєте пане реєнтий, куда то ви так ходите з кошиком?" запитав пан. — "Ходжу з проскурками по колядї", відповів реєнтий. "А в мене ви були?" — "Нї, прошу вельможного пана, не мав смілости, у вельможного паньства відай вже по святах." — "У мене вже по святах, але у моєї жени ще не по святах. Ви-ж знаєте, що моя жена Русинка." — "То перепрашаю дуже, я зараз пійду." — "Ходїть, ходїть, ось моє помешканє." Пан впровадив дяка до покою, вийшла і панї, і реєнтий, положивши дві гарні проскурки на тацу накриту покрівцем, виголосив свій святочний привіт, кінчачи желанєм, щоби Бог всевишній дозволив паньству діждати від Рождества до Богоявленя, від Богоявленя до великого посту, від великого посту до Воскресеня, а від Воскреленя на многая лїта. Принявши проскурки і подякувавши, сказав пан до панї: "Видишь, моя мила, пан реєнтий не хотїв до тебе вступити з проскурками, аж я єгo тут завернув." — "А то чому? Я власне мала посилати за проскурками." — "Я боявся, щоби менї не сказано так, як в инших домах, що у вельможного паньства вже по святах", відповів на то дяк. — "Так єсть, у мого мужа вже по святах, а тепер йдуть мої свята. Перше справляв пан свята і мене запросив, а тепер справляю я і пана запрошу на святий вечер; перше ми ломилися оплатками, а тепер будемо ломитися проскурками. По чім же моя Галя знала би, що у нас свята?" говорила панї. — Реєнтому дуже сподобалася така бесїда. Дали коляду, та ще і на снїданє запросили, бо пан казав: "треба, щоби реєнтий трохи загрївся, бо на дворї мороз" Реєнтий урадований казав сам до себе, виходячи з дому: "Ото добрі і розумні паньство, дай їм Боже многая лїта! Правда, правда, що то та сама панї, котра завсїгди що недїлї і свята з своєю донечкою приходить до церкви, і там під амвоном сїдає."
Так урадований і покріплений на тїлї і на духу пустився Григорій межи міщан і ремісників. Тут не дізнавав він заводу, всюди йшло за головою: де господар Русин, там і свята рускі справляли, а хоть зайшов і до такої хати, де лиш господиня була руска, то і там проскурки приймали і дякували. Дальше звернувся реєнтий на передмістя. Хоть невеликої коляди діставав, але то радувало єго, що всюди єго радо приймали, і нїгде не відказали.
День перед святим вечером обійшов вже дяк всїх. Вечером обчислив гроші, що прийшли єму з коляди. Насамперед віддїлили обоє з жінкою, що належало ся за муку, від того що зісталося для них. Не було стілько, що органистий назбирав, але таки щось зісталося. "Знаєш що?" каже жінка, "свята обійдемо собі скромненько, так, як бувало на селї, борщик з ушками, періжки, голубці з пшоном, капуста з грибками, суш, кутя, тай годі, а за то справимо яку одежину дїтям тай собі, на скілько вистарчить." — "Добре, добре, моя мила. Але скажи мені, в чом то причина, що наші люде так залишають свої звичаї? Чи то мужі для жінок такі недобрі, чи жінки для мужів?" говорив дяк. — "То не так", сказала дячиха, "то самі наші тому винні, а не хто иншій. Як муж схоче пійти в карти грати, або десь до склепу в товариство мужеске, не задержить єго жадна жінка, хоть-би і як була остра. А як знов жінка захоче сукні або балю, мусить їй бути, хоть-би і як противився муж, хоть би і не мав відки. З того видно, що котрий пан хоче до церкви ходити, хоче рускі свята обходити, жінка би не могла спротивитися; так подібно, котра панї хоче ходити до церкви і свята свої обходити, муж їй не спротивиться. Ти сам видїв, що в декотрих домах обходять свята рускі, хоть тілько одна сторона руска. А коли ми самі себе не шануєм, то як-же нас могуть другі шанувати?" — "Правду кажеш, так єсть, і не инакше, самі себе мусимо шанувати, коли хочемо, щоби нас другі шанували", потакнув дяк.
[Дѣло]
02.01.1889