40. Поміркуймо наприкінці над життям святих, які проявляли милосердя у винятковий спосіб. Передусім спадає на думку св. Мартин Турський (+397), спершу солдат, згодом – монах і єпископ: майже як ікона він показував неповторну вартість індивідуального свідчення милосердя. Поблизу міської брами Ам’єна св. Мартин розірвав надвоє свій плащ, щоб поділитися ним з бідняком: наступної ночі сам Ісус явився йому уві сні, одягнутий у цей плащ, щоби підтвердити вічне значення євангельських слів: «Бо я нагий був, і ви мене одягли… Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 36. 40).[ Пор. Sulpicius Severus, Vita Sancti Martini, 3, 1–3: SCh 133, 256–258]
В історії Церкви можна назвати безліч інших свідчень милосердя! Зокрема, увесь рух монашества, починаючи від св. абата Антонія (+356), представляв величезне служіння милосердю щодо ближнього. Зустрівшись «віч-на-віч з Богом», який є любов, монах відчував чітку вимогу присвятити все своє життя служінню, – служінню Богові і ближньому. Саме цим можна пояснити заснування поблизу монастирів будинків, де приймали, лікували й доглядали убогих. Цим також можна пояснити ініціативи щодо людського розвитку і християнського виховання, призначенні передусім для служіння найубогішим: їх протягом довгої історії Церкви брали на себе спершу монаші й жебрацькі ордени, а згодом – чоловічі й жіночі монаші конгрегації. Постаті святих, зокрема Франциска Ассізького, Ігнатія Лойоли, Івана Божого, Камілла Лелліса, Вінкентія де Пауло, Луїзи де Маріллак, Дона Боско, Йосифа Б. Коттоленго, Луїджі Оріоне, матері Терези з Калькутти – і це лише кілька імен з безлічі – є яскравим взірцем чинного милосердя для всіх людей доброї волі. В історії ці святі є справжніми носіями світла, бо вони – люди віри, надії і любові.
41. Серед усіх святих найбільшу перевагу має Марія, Матір Господа, яка є дзеркалом усякої святості. З Євангелія від Луки знаємо, що Вона доглядала за своєю родичкою Єлизаветою, в якої перебула «місяців зо три» (1, 56), під час останнього терміну Єлизаветиної вагітності. «Magnificat anima mea Dominum», – сказала Вона під час цих відвідин – «Величає душа моя Господа» (Лк. 1, 46). Так Вона висловила всю свою життєву програму – ставити в центрі не себе, а Бога, з яким Вона зустрічалася як у молитві, так і в служінні ближньому, – все заради того, щоб світ став кращим. Велич Марії полягала саме в тому, що Вона прагнула цієї величі не для себе, а для Бога. Вона смиренна: не бажала бути ніким іншим, а тільки слугинею Господньою (пор. Лк. 1, 38.48). Вона знала, що бере участь в спасінні світу не шляхом реалізації власних задумів, а лише цілковито віддаючись в розпорядження Божої волі. Вона є жінкою надії: лише тому, що Вона вірить в Божу обітницю і чекає на спасіння Ізраїлю, ангел може прийти до Неї і покликати Її до служіння цій обітниці.
Це жінка віри: «Щаслива та, що повірила», – сказала до Неї Єлизавета (Лк. 1, 45). Magnificat – цей, так би мовити, портрет Її душі повністю вигаптовано нитками Святого Письма, – нитками Божого Слова. Отже, зрозуміло, що в Божому Слові Марія – як у себе дома, звідси Вона цілком природно виходить і сюди ж повертається. Вона говорить і думає згідно з Божим Словом; Слово Боже стає Її словом, і Її слово народжується з Божого Слова. Навіть більше, саме так виявляється, що Її думки співзвучні з Божими думками і що Її воля полягає у тому, щоб бажати того, чого бажає Бог. Будучи цілковито просякнутою Божим Словом, Вона змогла стати Матір’ю воплоченого Слова.
Нарешті, Марія – це жінка, яка любить. Та й чи могло бути інакше? Як віруюча людина, яка у вірі думає Божими думками і бажає сповнення Божої волі, Вона могла бути лише люблячою жінкою. Це виявляється в її тихих вчинках, про які йдеться в євангельських розповідях про дитинство. Ми бачимо це в тій делікатності, з якою Вона помічає незручну ситуацію, що в ній опинилися наречені у Кані Галілейській, і звертає на це увагу Ісуса. Ми бачимо це в покорі, з якою Вона перебуває в тіні під час публічного життя Ісуса, знаючи, що Її Син повинен заснувати нову спільноту і що година Його Матері настане лише під хрестом, який і буде справжньою годиною Ісуса (пор. Ів. 2, 4; 13, 1). Отоді, коли учні втечуть, Вона стоятиме при хресті (пор. Ів. 19, 25–27); згодом, під час П’ятдесятниці, учні зберуться навколо Неї в очікуванні Зіслання Святого Духа (пор. Ді. 1, 14).
42. До життя святих належить не тільки їхня земна біографія, а і їхнє життя та їхні діяння в Бозі після смерті. У святих є очевидним, що той, хто йде до Бога, не віддаляється від людей, а навпаки, наближається до них. Краще, ніж в будь-якій іншій людині, це видно на прикладі Марії. Слова Розіп’ятого, сказані до учня Івана, а через нього до всіх учнів Ісуса: «Ось Матір твоя» (Ів. 19, 27) – залишаються назавжди, незважаючи на зміну поколінь, правильними. Справді, Марія стала Матір’ю всіх віруючих. До Її материнської доброти, як і до Її чистоти та непорочної краси, звертаються люди всіх часів у всіх куточках світу зі своїми потребами і сподіваннями, радощами і стражданнями, на самоті і в спільноті. Вона безупинно дарує Їм свою доброту й безмежну любов, що витікає з глибини Її серця. Свідченням вдячності, яке виходить від людей різних культур на різних континентах, є визнання цієї чистої любові, яка шукає не себе, а лише того, що є добре. Водночас почитання Її з боку вірних є безпомилковим способом уможливлення цієї любові: вона народжується із тісного зв’язку з Богом, через якого Він наповнює нас до краю – ось умова, що дає змогу тому, хто напився з джерела Божої любові, самому стати джерелом «води живої» (Ів. 7, 38). Діва Марія, Мати Божа, показує нам, чим є любов, звідки вона походить і звідки постійно бере нові сили. Їй ми довіряємо Церкву, її місію служіння Любові:
Свята Маріє, Мати Божа,
Ти дала світові справжнє світло,
Ісуса, свого сина – Сина Божого.
Ти цілковито зреклася себе
на заклик Бога
і стала сама джерелом
доброти, що витікає з Нього.
Покажи нам Ісуса. Приведи нас до Нього.
Навчи нас визнавати й любити Його,
щоб і ми стали
здатними на справжню любов
і були джерелом води живої
у спраглому світі.
Дано в Римі, у соборі Святого Петра, 25 грудня 2005 року,
на свято Різдва Христового, у перший рік мого понтифікату.
Венедикт XVI
