Передімною свіже число часопису. Щойно вискочило з друкарні, ще духу не може перевести від обіймів, якими його вщасливлювала ротаційна машина. Свіжий друк ще світиться, папір ще теплий від руху, а часопис пахне ще друкарською фарбою.
Часопис поклався на висилковім столику і відпочиває. Недовгий судився йому відпочинок. За хвилину возьмуться до нього працьовиті і швидкі руки, наліплять адресу та вишлють на пошту. А пошта кине в прудкобіжні поїзди, а ці розвезуть часопис по цілому світі. Там, де не зможуть самі довести, — передадуть поштарям і часопис завтра-позавтра, за тиждень, чи навіть за два таки дійде до рук адресата.
Заки рушить часопис у свою далеку мандрівку, користаю з хвилини передишки і починаю з ним розмову.
— Як назагал почуваєтесь, пане часопис?
— Від якогось часу дуже кепсько! І давніше не скажу, щоб надзвичайно, а тепер то таки дуже бідую. Від часу пресового декрету моя поява на світ відбувається в далеко тяжчих обставинах. Скільки то мороки, заки яканебудь стаття перейде врешті з редакциї в друкарню!..
— Помало пишуть?!
— Писати пишуть швидко, та тільки над кожним реченням думають, перекреслюють, зміняють, обчімхують.
— А це вас болить?
— Ясно, що болить. Кожний повинен мати свою амбіцію, маю її і я. Чи ви думаєте, що для мене приємно бути нецікавим?
— То кажіть, нехай вас редаґують цікаво!
— В тім то й річ. Цікавий зміст не все погоджується з червоним олівцем. Навпаки: дуже часто оба сперечаються. А знаєте хіба, хто в цій суперечці постійно горою?! Коли врешті редактор і зважиться щось дати до друку і я вже дякую Богу, що зможу вийти в світ, то нерідко ще й тоді мене завернуть з дороги і неодно вирвуть мені з тіла. А потім приходиш до читача, а він глип і шпурне тобою на стіл як каменем за псами: нема що читати! — каже.
— Маєте рацію, пане часопис, не дуже воно приємне для вас.
— А для вас, думаєте, дуже приємне?! Колиб ви почули слова, які падають на вашу адресу. В редакційних статтях або є підпис або нема, а під вашим фейлєтоном постійно є ваш підпис. "Гей-гей! — кажуть — як він колись писав!" Або: "Така добра тема, а він чортзна що пописав! Адже міг трошки поперчити". І додають якийсь епітет, наприклад... не хочу вам повторювати. А мені прикро. Такий світ ішов і подяки нема, ще й вислухуєш на свою адресу за вас усіх.
— А далеко ви йдете? — питаю швидко, щоб змінити тему.
— Чи далекої? Ви хіба не знаєте, скільки нашого брата розорилось по цілій планеті. Добре ще, що нема міжпланетної комунікації, я то прийшлось би і на Марса гнати. Йду голубчику і до Китаю, і до Японії, і до всіх Америк! Заходжу туди, де листи не приходять, бо нема від кого, або не мають, куди йти. В Чужоземній Лєґії мене знають і по копальнях на всіляких островах і по доках далеких пристаней. Тяжко нераз продертися, ноги сходиш, заки добєшся...
— А куди вам, пане часопис, найтяжче дістатися?
Часопис усміхнувся.
— Не повірите, — каже. — Ану вгадайте:
— Параґвай?
— Ні.
— Шпіцберґені?
— Зовсім ні.
— Огниста Земля?
— Але де!
— Далебі не вгадаю.
— Чи ви чули щось про Кремінець? Хотів би вас дещо запитати про нього.
— Прошу дуже.
Часопис не вспів поставити запиту, бо взяли його до експедиції.
А шкода! Цікава тема!..
[Діло]
25.12.1938