Тарас і Мар'яна Прохаськи. Хто зробить сніг. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2013. – 72 с.
«Я вірю в то, що є просто певні стратегії, стилі (я не можу точно говорити, бо не є філологом), але є якісь ріки, потоки мовлення, мислення, способу мислення і ставлення до світу, і спроб його передати. Тому ця книжка, хоч вона і адресована передовсім дітям, не видається мені якоюсь стратегічно іншою від того всього, що я говорю щодня близьким, далеким, від того, що я пишу у так званій дорослій белетристиці чи публіцистиці. Йдеться про певний потік мовлення, і тому мені не видається тут ніякої прірви: між тим, що я робив до того, і тим, що я робив після» – так розпочав Тарас Прохасько презентацію їх спільної з Мар’яною Прохасько дитячої книжки.
І хоч на форзаці книжка рекомендована для дітей молодшого шкільного віку, я отримала її у подарунок на останній день народження. Це ніби адаптована для маленьких традиційна Прохаськова «рослинна філософія». Як виявляється, родинна філософія Прохаськів – бо, за свідченнями самого Тараса, «що би не думати собі, що би собі не уявляти, але це є книжка спільна. Тобто Тараса Прохаська тут настільки ж є, як і Мар’яни Прохасько. І очевидно, що сам би я цього не зробив, мені би таке не прийшло до голови. Це ті дуже важливі, цікаві моменти, коли на перший план виходить співавторство і то, що називається синхрон. Коли наміри двох чи трьох, чи скількох якимось чином збігаються, тоді виходить щось таке, що уже не належить нікому окремо». І у цьому своєму, нібито дитячому варіанті, біософія навіть легше надається до сприйняття, і виглядає цілком природною. Це у жодному разі не спрощення чи перетворення її на байку, де тварини уособлюють людські якості просто як картонні фігурки. Це чесна і проста оповідь для дитини про той самий світ, у який занурювалися дорослі у «НепрОстих» чи «FM Галичині».
Приватний, родинний епос Прохаська(-ів) тепер знаходить втілення у історії великої родини кротів. Тут кожен – частина колективу, і кожен – особистість, що підкреслюють навіть імена героїв. Ця книга – про співжиття: «Як у житті зробити так, щоби бути собою, але при цьому співіснувати з кимось? Зрештою, про це і ця книжка, і про це багато інших речей, які я писав. Зрозуміло, що це можливо. Хоч то є дуже тяжко, і то, напевно, найбільший урок, який залишається після цілого життя. Але він – страшенно радісний, і в цьому найбільший сенс. Спільність, при якій кожен лишається особливим».
Інші – у найширшому сенсі цього слова: іншого виду, роду, території і так далі – є тут повноцінними учасниками щоденного побуту. І природна пересторога до них не стає сильнішою, аніж природна дружелюбність. У «дорослих» Прохаськових текстах майже усі – інші: кожен по-своєму дивак, і різко відрізняється від оточуючого середовища. Це світ багатьох оригінальних ідентичностей, і саме їх приємне і комфортне співжиття є найбільш цікавим для автора. Навіть головні герої для дитячої історії були обрані Тарасом та Мар’яною як своєрідні «маргінали»:
«Є всякі тисячу разів оспівані зайчики, киці і всякі інші. Навіть водяні щурі краще представлені. Єдине, де з кротом було всьо нормально, це чеські історії. Ще важливо, що майже кожна дитина уявляє, як поводить себе песик, навіть кізонька чи крілик, а кроти – це як шахтарі Донбасу – вони живуть, страждають, люблять, але ніхто про це не знає. А це дає разом з тим дуже великий простір для літературної фантазії» – коментує письменник. Інші у світі Букового лісу – білки, їжак, бобреня чи птахи – теж втілюють у собі множину тих, хто живе навколо, поділяє з тобою простір, та не є цілком «своїм»: «Ідеться про різновидовість, про те, що є різні типи, різні люди, і що крім найближчого свого кола дитина так чи інакше стикається з чимось незвичним, що не укладається в перше коло розуміння. У кожного, починаючи з дитинства, є персонаж, який викликав інтерес на зразок «не сподівався, що такий хтось є». І це є повноцінна частина світу, і з їхньої точки зору, не вони потрапляють у наш світ, а й ми у їхній. І щоб ці зустрічі не були травматичними, не викликали якихось різних непорозумінь – про це би дуже хотілося говорити. Навіть ми зробили досить м’який варіант, бо тут наразі немає справді небезпечних істот. Але навіть то, що є не погані, але не цілком безпечні істоти у щоденному житті – з цим також дитина мусить зустрітися і мусить це прийняти якось, прожити, продумати. І від того, як їй це пояснити – багато залежить».
Співжиття і близькість з кимось завжди посідали важливе місце у текстах Прохаська: «Пекло – це інші люди. Так сказав хтось, не подумавши. Бо інші люди – це рай. Інші люди, точніше ті люди, про яких ідеться, це та стріла в грудній клітці, яка муляє, але якщо її витягнути, то помреш» [«FM Галичина»]. І секрети мирного обживання територій він також відкриває давно: «… все довкола нашої хати тримається на цьому принципі – дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, вміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це, власне, те, що називається екологією – знанням про життя в однім спільнім домі» [«FM Галичина»].
«Взагалі, найкращий досвід виховання чи то співіснування, про який тут не раз хотіли ми наголосити – це просто бути. – розповів Тарас Прохасько. – Не бути дистанційованим один від одного. Коли ви тут, а ваша дитина чи брат деінде – це не є та дистанція. Найгірше, коли всі сходять додому, і в хаті – пустка. І тому це не-дистаціонування є однією з найголовніших ідей цієї книжки».
Не менш ясно проглядається у дитячій оповіді і лінія спокійного примирення з природою. Кроти разом закономірно проживають усі пори року, знаходять у кожній свою красу і насолоду – як і сам «рослинний філософ»: «Сезони вимагають уваги. Не можна перетворювати найтонші зміни пори року на мінливість погоди – стало зимно, стало мокро чи ще якось неприємно» [«FM Галичина»]. Дощі чи сніг вимагають «уваги до власного середовища» – компанія у буковому лісі уповні використовує усі погодні явища і досить багато рефлексує над ними. Навесні усе навколо розбурхане сонцем, і велика кількість новин зобов’язує тата-крота, кореспондента «Кротячої правди» перебувати постійно в роботі, і діти долучаються до тата, вивчаючи новий світ з його кишені. Улітку сонце піднімає усіх рано, ріка вчить малят нових навиків і подолання власних пересторог, ліс знайомить з іншими жителями і дарує купу нових смаків. Осінь – то найкраща пора для малювання і вправ на контрабасі, спільного приготування айвового варення та нічного прочищання ринв. Зима – час спільних санчат, забав і водночас – час глибоких перетворень та оновлень. Бо саме взимку доходиш висновку про те, що «не боятися – так цікаво, але трохи тяжко», а значить – дорослішаєш на рік. Власне, у назву винесене теж запитання саме про природу – «Хто зробить сніг?», і через нього у тексті розкрито побічно багато дрібних, але вкрай важливих моментів толерантності, взаємодопомоги і співжиття.
Багато різних, ледь вловимих посилань, зчіплюють дитячу історію про «роблення снігу» з глибокою, вигадливою і тонкою прозою Тараса Прохаська. Образ товариського бармена (тут – Їжака «в шєпці») – характерний персонаж карпатського міфосвіту з «НепрОстих». Себастіян з бару «Шо йо то йо» у Ялівці перетворюється на Їжака у кафе «Під дубом» – ясна річ, не буквально, асоціативно, і тільки для досвідчених читачів. Мама-кріт, так само, як Анни, має різні дивні і цікаві хобі, і вважає, що «Життя занадто коротке, щоб присвячувати його хатній роботі».
Легко віриться, що, власне, тато-кріт, батько 13-ти маленьких кротенят, і написав «FM Галичину» – настільки органічно вписуються подумки цитати з тих есеїв у світ дитячої оповідки. Вдячність за всяку подію, справу і ситуацію – це ще одна ниточка, що поєднує «Хто зробить сніг» з корпусом текстів прозаїка. Маленьке кротеня наївно і сором’язливо дякує іншому, а на думці виринає: «Ми надто вражені любов’ю, а радше жалем до себе, аби зрозуміти, що не потрібно нічого іншого від вдячності Творцеві за кожен день існування. Я поважаю вдячних. Вони радісні і добрі. <…> Врешті, на вдячності тримається геть усе» [«FM Галичина»].
Ландшафти цієї оповіді теж не є випадковими. Події відбуваються у Буковому лісі, біля ріки, у горбистій місцевості. Як сказав на презентації сам співтворець: «Це дуже середньоєвропейська ситуація. Довкола-карпатський ареал – таке можливе в Центральній Європі. І таке поєднання бука і води можливе у колі заходу України, півночі Румунії, сходу Словаччини і Польщі. Це наша Європа. А ще – я не хочу видатися москвофобом, це важливо для мене як для ботаніка – десь недалеко від нас, за кількадесят кілометрів звідси, закінчується європейський ареал бука. Тобто це є певний цивілізаційний розлом, що нашу частину об’єднує з європейською». Недаремно букові праліси Карпат внесені до Світової спадщини ЮНЕСКО. І хоч про це, ясна річ, маленькі читачі з книжки не дізнаються, але як писав вже раніше Прохасько, «кожній людині потрібно до найменших деталей знати два-три якісь ландшафти, щоб могти думати». Тож цей краєвид справжнього лісу, який поруч, може викликати інтерес нової якості до навколишнього і у дитини.
У цій історії немає цілком негативних персонажів, і це, мабуть, єдина її «дитяча» ознака – хоч для більшості дитячої літератури характерне якраз різке протиставлення «хороших» і «поганців». Автори навмисно змалювали світ Букового лісу тепер саме таким. Тарас Прохасько пояснив:
«Почуття первісної безпеки є страшенно важливим для дітей. І я переконаний, що еволюція пізнання світу повинна проходити так: спочатку повинна бути безпека, беззастережна приязнь і любов. Просто є певний вік у дитини, коли вона повинна вповні відчути існування цього. Потім уже, маючи цей щит, можна далі навіть у дитячому віці стикатися з різними штуками. Тому ця книжка була свідомо побудована на такому етапі розвитку дітей і їх стосунків. Це не є ілюзія прекрасного світу і втеча від того, що нема нічого злого. Ми були переконані, що це первісне відчуття любові є базовим».
Як і усі тексти Прохаська, ця книга, на перший погляд дитяча, по-своєму теж є тим омріяним «спеціальним пансіонатом, де лікується депресія». Сам Тарас зізнався, що подолав з нею власний страх, і кільканадцять разів перечитав текст, хоч ніколи не читає власних творів, які вже «вийшли у світ». Та і не дарма Мар’яна Прохасько окреслила роботу над історією про кротів як «спосіб проживання кризи», а створення малюнків до неї – як подолання власного страху та комплексів до малювання. Наївні, але не примітивні, теплі, проте не солодкаві, ілюстрації стають повноцінною частиною оповіді, і деталізують наратив там, де у тексті лишається недомовлене. Загалом, відчуття після прочитання швидше нагадують перегляд одного з улюблених дитячих мультфільмів. Оповитий затишком кротячого світу, освітлений його кольорами і втішений мудрими словами персонажів, ти точно знаєш, що треба буде перечитати наступного разу, коли світ навколо здаватиметься занадто непевним чи жорстоким.
17.12.2013