Вся Україна відзначає 150 річчя від дня народження видатного письменника, мовознавця, громадського діяча Бориса Грінченка, одного з батьків сучасної української мови.
Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (Слобожанщині) в дрібношляхетській родині. Через участь у народницькому гуртку його 1879 року виключили з Харківської реальної гімназії та посадили на півтора місяці до в’язниці, де юнак захворів на сухоти. Не маючи права на подальше навчання, Б.Грінченко працював дрібним канцеляристом, а потім – народним вчителем.
1881 року у львівському часописі "Світ" під псевдонімом Ів. Перекотиполе вперше надруковали його поезії. Пізніше підписувався він під своїми віршами, оповіданнями, повістями як Василь Чайченко. Писав також п’єси, літературознавчі, етнографічні та мовознавчі статті, а найвідомішим його твором вважають "Словарь української мови", складений редакцією “Кіевской Старины», але виданий в Києві 1907 року під редакцією Грінченка. "Правопис цього Словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX століття й усього українського народу, і запанував в Україні", – писав Іван Огієнко у своїй "Історії української мови".
1906 року Б.Грінченко став у Києві редактором газети "Громадська думка", часопису "Нова Громада", одним із засновників "Просвіти".
Але хвороба вкоротила його вік, і Б.Грінченко померає 6 травня 1910 року під час лікування в Італії. Похований на Байковому кладовищі у Києві. "Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі", – промовляв під час похорону Микола Лисенко.
Товариство "Просвіта" у Львові обрало Бориса Грінченка своїм Почесним членом. Свого часу він мав плани перебратися до Галичини, де сподівався мати кращі умови для літературної та наукової праці. Дізнавшись про це, Павло Грабовський намагався його відмовити: "Се було б великою втратою для Російської України, де без Вас нікому буде працювати, бо патріотів багатсько скрізь, а робітників чомусь не чути".
А ще Борис Грінченко започаткував 1891 року дискусію щодо допустимих меж впливу галицької мови на українську літературну мову. Він вважав, що "язика галицько-руського не може бути, як не може бути язика херсонсько-руського".
Перебіг і наслідки цієї дискусії описав ще один слобожанин Юрій Шевельов (Юрій Шерех; народжений 17 грудня 1908 року в Харкові, а 12 квітня 2002 року у Нью-Йорку закінчився його понад 93-річний життєвий шлях).
Під час свого перебування в окупованому німцями Львові у 1943–1944 роках Ю.Шевельов започаткував роботу над текстом "Внесок Галичини у формування української літературної мови", вперше виданим у Німеччині в 1949 році "в жалюгідному цикльостильному друку, накладом яких 100 примірників". Подаємо кілька сторінок із цієї праці (за виданням: Шевельов Юрій. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – Київ, 2003 – С. 41-52):
"Факти дедалі більшого ширення галицької преси на Великій Україні, факти помітної участи в цій пресі великоукраїнських письменників і діячів, мова яких при друкуванні іноді зазнавала більших чи менших змін,– все це разом узяте актуалізує розбіжності літературної мови в її галицькому варіянті проти літературної мови, що росте спроквола (через несприятливі обставини) у Великій Україні на вузькообмежених жанрово й стилістично, лиш частково сприйманих традиціях мови Шевченка й «Основи». Сучасники щораз виразніше помічають, що літературна мова, як вони її зустрічають у галицьких журналах і газетах, має чимало для них незвичного.
Добрий практичний знавець української літературної мови Модест Левицький писав пізніше, що в «Основі» літературна мова була ще чиста (читай: чиста від галицьких впливів. – Ю.Ш.), але в період 1876–1906 років «всі технічні терміни людського поступу витворювались у галицьких часописах під виключним впливом польської мови». Польські впливи тут явно перебільшені, але західний крен літературної мови схоплений правильно, як правильно підкреслено й те, що Галичина була саме осередком постання нових слів. Спокійніше, а тому й правильніше характеризує те саме явище М.Жученко, який, одначе, як видно з його ж таки слів, теж ставився до нього не дуже співчутливо: «Таким чином, силою нещасливих обставин, з кінця сімдесятих років розвиток літературної української мови був перенесений на галицький ґрунт, і що ж тут дивного, коли тая мова почала тепер будуватись не на києво-полтавській, а на львівсько-коломийській основі!».
Такий стан речей, об'єктивно беручи, вимагав усвідомлення і встановлення певних, чітких меж як для збереження догалицької, так би мовити, старовини, так і для впровадження галицьких новацій. Треба було внести ясність, зформулювати якісь єдині, більш-менш обов'язкові норми літературної мови. З другого боку, з'являлося дедалі більше моментів суб'єктивного невдоволення, відсутности взаєморозуміння тощо. Так вироблялися передумови для мовної дискусії між «галичанами» і «антигаличанами» в мові – передумови водночас і об'єктивні, і суб'єктивні. Дискусія робилася доконечною для дальшого розвитку української літературної мови – і для погодження персональних уподобань і невподобань.
Цю надзвичайно важливу для розвитку української літературної мови дискусію – хоч треба сказати, що учасники її здебільшого не піднеслися над особисті смаки і не усвідомили загального значення дискусії – розпочав Борис Грінченко статтею «Галицькі вірші», видрукованою в липні 1891 pоку, тяглася вона протягом 1891–1892 pр., а відгомін її чути було ще 1893 р. Слово забирали тоді в пресі після Б.Грінченка І.Франко, M.Школиченко, Іл. Кокорудз, А.Кримський (Хванько), знов Б.Грінченко, Лосун і знов Б.Грінченко. Нагадаємо тут перебіг цієї дискусії.
Б.Грінченко розпочав її дуже різко. Літературна українська мова, за його твердженням, існує тільки на Великій Україні, де вона освячена авторитетом клясиків і тогочасних великих письменників; усе, що є специфічного в галицькій книжній мові, Б.Грінченко зневажливо називає «язичиєм», дарма що не може не розуміти, що це новітнє, мовляв, «язичиє» далеко стоїть від тієї москвофільської мови, яка свого часу й дістала іронічну назву язичия: «Дуже помилялись ті земляки, які думали досі, що в Галичині тільки одне "язичиє" – москвофільське, навпаки, – є і друге – рутенське» (Чайченко В. Галицькі вірші // Правда. – 1891. – Ч. XI.– С. 158).
Докази на це твердження в Б.Грінченка – більш ніж скупі. Він арґументує переважно іменами видатних письменників з Великої України; розвиток наукової, газетної і т. п. мови Б.Грінченка ніби не обходить. А висновок його – вимога цілковитої капітуляції галицьких діячів пера на мовному полі. Висловивши цю вимогу, Б.Грінченко писав: «Галичани можуть сказати на се, що саме так і ми, українці з Росії, повинні дбати про єдність. Не сперечаємось і думаємо, що й ми мусимо може (sic!) дечим (sic!!) поступитися нашим галицьким братам. Але ж ми маємо право сподіватися насамперед сього од галичан, бо не в галичан, а в нас були Квітка, Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Шевченко, Кониський, Гребінка, Куліш, Нечуй-Левицький, Мирний, Стороженко та інші; не галичани нам, а ми їм сповняємо своїми роботами їх періодичні і неперіодичні видання» (Там же. - Ч. X. - С. 206).
Цими словами кінчається гаряча стаття Б.Грінченка, сповнена духу нетерпимости й льокальної обмежености. Серед тих прикладів, якими він оперував, було багато влучно схоплених і заслужено гостро скритикованих, але багато було й таких, що ніяк не могли бути переконливими тоді й засуджені дальшим розвитком української літературної мови. Згадаймо, наприклад, заперечення форми дзвінок («рутенізм!» – за характеристикою Б.Грінченка) або звороту звертаюся до вас, про який Б.Грінченко писав: «Се "до вас звертаюся" чи польонізм, чи москалізм, але у всякому разі річ не вкраїнська; по-вкраїнському се значить: "до вас повертаюся", а якщо висловити по-вкраїнському авторову думку, то треба сказати: "до вас вдаюся з покликом" або просто "вас кличу", "вас закликаю"» (Там же. – Ч. VII.– С. 105–106. Цікаво, що в своєму пізнішому словнику Б.Грінченко вже знає й таке значення слова “звертатися” й ілюструє його прикладом із... Ол. Стороженка. Знає він там і слово “дзвінок”, і знову ж таки з посиланням не на галицьке джерело, а на Є.Гребінку й Марка Вовчка).
Таким чином і в своїх прикладах, і головне в своїх вимогах і тоні стаття Б.Грінченка була більше полемічна, ніж речова. Вона мусила викликати не менш гостру відповідь. З цього погляду в історичній перспективі гострота її тону й вимог була явищем позитивним. Була вона й причиново зумовлена, бо перед цим ніщо не ставило межі припливу галицьких впливів у літературну мову.
Відповідав Б.Грінченкові І.Франко, відповідав не менш різко тоном і так само скрайньо змістом – тільки, звичайно, в протилежний бік. Він закинув своєму супротивникові хуторянську обмеженість, бажання заплямувати й відкинути все те, що не вживається на рідному хуторі, бажання тим більше необґрунтоване, що в підросійській Україні не було ніякої іншої школи, крім російської, а значить українську мову поза своїм хутором люди могли знати хіба тільки з белетристики.
Збиваючи докір поетам-галичанам у галицькій провінціяльності, І.Франко писав: «До головних гріхів галицько-руських писателів він (Б.Грінченко.– Ю.Ш.) зачислює й уживання "провінціялізмів", т. є. слів, що "існують хіба у яких там лемків чи в гуцулів", а властиво не існують в тім селі чи в повіті, де живе В.Чайченко. Як властиво повинні б писати ті поети, коли їм заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довколо себе? Чи вони всі мусіли б їздити над Псел та над Сулу вчитися українській мові?» (Франко І. Говоримо на вовка, скажімо і за вовка // Зоря, 1891. – Ч. 18. – С. 358).
Далі І.Франко показує історичну зумовленість діялектної роздріблености й діялектних відрубностей у межах української мови і цінність різноговіркових елементів: «Народ з його мовою, звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все-таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися. Ані знівечити, ані замазати тих відтінків не можна, та й чи треба? Аджеж се не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілости».
Як бачимо, І.Франко, визнаючи в романтичному дусі принципово однакову цінність усіх говірок, як виявів різнобічности народної творчости, фактично сходить з позиції державницької, яка завжди вимагає уніфікації для одного життя, а значить і уніфікації народної мови. І.Франко обстоює не тільки діялектну многоосновність літературної мови – що було б цілком правильно; він обстоює і діялектну многоваріянтність літературної мови, що практично було б дуже шкідливо. Що ж до єдности літературної мови, то І.Франко відсуває її на майбутнє, вважаючи, що в його час для неї ще нема передумов: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями й галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання – будущої єдности і одноцільности нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо» (Там же. – С. 357).
Тут І.Франко цілком слушно пов'язує створення єдиної і одноманітної літературної мови на всій Україні з політичними передумовами. Але він і недооцінив чинника національного духу, який і при відсутності політичних передумов може істотно зблизити літературні мови різних частин території однієї нації. Практично І.Франко в цій статті цілком знімав з порядку денного змагання до єдности літературної мови і відкривав і сам дорогу хуторянським тенденціям, з тією тільки різницею, що Б.Грінченко проголошував монополію одного хутора, а І.Франко визнавав усі хутори за принципово рівновартісні й гідні права на самостійний розвиток за своїми внутрішніми законами.
Отже, позиція І.Франка практично була безплідна. І, видно, він сам визнавав це, бо, почавши статтю романтичними піднесеннями мови кожної української спільности, хай навіть найменшої, він кінчає її (поза закликом боротися з пуризмом) словами, що знецінюють мову і приділяють їй цілком другорядне значення: «Мова, хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом... придбання економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші».
У такій градації оцінок містився прихований заклик створити реальні політично-економічні засновки для єдности літературної мови – і в цьому виявилася національна спрямованість І.Франка. Але не враховано тут того, що єдність мови або бодай змагання до такої єдности само збуджує дух народу і цим сприяє створенню матеріяльних передумов для єдности народу взагалі, не враховано того, що мова й інші елементи народного життя зв'язані між собою не тільки способом однобічної визначености, а і взаємовпливів, і взаємозумовлювання.
В історичній перспективі стаття І.Франка була така ж хибна, як і стаття Б.Грінченка. Бо історична доцільність дискусії була не тільки в формулюванні дотеперішніх поглядів на шляхи розвитку української літературної мови – це завдання обидві статті виконували, – а в знайденні або синтезі обох поглядів, або межі, до якої мали б простягатися зазіхання кожного з них. Цього обидві ці статті не зробили.
Не зробила цього і чергова – в часі оголошення – стаття М.Школиченка (Школиченко М, Чайченко й Франко // Зоря, 1891.– Ч. 20, 54). Ніби зляканий різкістю тону обох попередніх полемістів, М.Школиченко недобачає принципового розходження авторів і старається примирити їх, загладивши все особисте. Посутньо стаття М. Школиченка не приносила нічого нового, хіба що відзначала і намагалася заперечити недооцінку значення мови у І.Франка. Вона пройшла непомітною, через те що справа була не в тому, щоб особисто мирити Б.Грінченка і І.Франка (які до речі особисто й не сварилися), а в тому, щоб знайти розв'язання порушеного ними питання.
Далеко більшою речовістю й об'єктивністю відзначаються дальші в часі статті: І.Кокорудза і А.Хванька (Агатангела Кримського). Виводячи питання поза межі особистих уподобань, звичок і пристрастей, вони пов'язують його з аналізою фактичного тла й тогочасного етапу розвитку української літературної мови. І.Кокорудз змальовує об'єктивно вплив Галичини на українську літературну мову і намагається знайти причину цих впливів. Він убачає цю причину в тому, що літературна мова в Галичині має незмірно ширшу сферу вживання, ніж у Великій Україні. «На Україні, – пише І.Кокорудз, – по нещаснім указі з 1876 р. ограничено розвій язика тільки на белетристику, очевидно, поле завузьке для розвою язика так великого народу... В широкім ужиттю, як є широкі течії життя людського, найшовся язик руський в Галичині. Ним ту вітає ся цісаря, виголошує ся мови політичні в соймі, ним викладає ся всі предмети в гімназіях, він розлягає ся з катедр університетських, ним пишуться письма і розправи філософічні, педагогічні, історичні, математичні, фізичні, правничі і т. ін. Оскілько, отже, ширший круг ужиття, отілько ширший його розвій і то розвій природний». І далі: «Під час, коли на Україні рідко язик українсько-руський є розговорним між тамошною інтелігенцією, то в Галичині говорять ним як в простій хаті, так і в найелегантніших і найвищих сальонах» (Кокорудз І. Причинок до спору язикового // Зоря, 1891.– Ч. 24).
Все це були незаперечні факти, не позначатися на розвитку мови вони не могли, впливи Галичини на загальноукраїнську літературну мову вони робили дійовими – і тому автор мав цілковиту рацію, роблячи в своїй статті такий висновок: «Як ми учимося зі словарем в руці деяких слів українських, так най ЗВОЛЯТЬ і українці вийти поза свою тісну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб може вироблятися єдність і розуміння».
Той самий метод тверезої оцінки мовних впливів в їхній зумовленості загальним станом літературної мови в різних частинах України залежно від суспільно-політичного стану цих українських земель, застосований І.Кокорудзом до оцінки тогочасного стану української мови, А.Кримський прикладає до характеристики минулого літературної мови і до прогнози її майбутнього. «Якщо досі,– пише він, – галичани прийняли багацько слів українських (Кримський скрізь тут уживає термін Україна в значенні Великої України – Ю.Ш.), а декотрі... намагаються писати прямо по-українськи, то це сталося запевне не через докази пуристів... З України досі йшло світло в Галичину, твори українські ідейно стояли вище од галицьких та й мали вплив» (Хвацько А. Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові // Зоря, 1891. – Ч. 24. – С. 275).
З цього критерію залежносте мовних впливів від позамовних суспільних чинників випливає і те, що в ті роки Галичина впливала на українську літературну мову, випливає і погляд А.Кримського на майбутнє: «Те з нарічий стане пануючим, яке зробить найбільше на ріднім полі, – яке видасть найкращі писання (я розумію найкращі змістом). Справді, діло й було так, і єсть». Абстрагуючися від того, що справа в А.Кримського трохи звужена, бо не тільки писання, а й інші сфери громадсько-політичного життя справляють чималий і визначальний вплив, поставу питання можна визнати за правильну і в ті часи доцільну. Цей критерій обґрунтував право Галичини на впливи, він накреслював і межі цих впливів – рухливі залежно від зміни обставин суспільного життя в обох частинах України.
Стаття А.Кримського принесла вперше в дискусії фахове філологічне пояснення багатьох порушених дискутантами слів і форм, але це нас тут не цікавить. Як і кожна мовна дискусія, проваджена не мовознавцями-фахівцями, так і ця плуталася серед великої кількости хибно наводжених або хибно коментованих прикладів, але для нас тут важить виділити тільки принципові моменти. Таким принциповим моментом у статті А.Кримського, крім загальної оцінки впливів різних українських земель на літературну мову, було ще питання про русизми й польонізми.
Улюбленим закидом дискутантів на адресу тих слів і зворотів, які вони бажали здискредитувати, був закид, що це – «москалізм», або що це – «польонізм», або що це те й друге разом, або нарешті, що це як не те, то друге, – саме так, наприклад, як ми бачили, поставився Б.Грінченко до слова звертатися (до кого).
А.Кримський знову ж таки ставить це питання на реальний філологічний ґрунт. Таж важить не стародавнє походження слова, а його суспільне сприйняття. Кінець кінцем українська мова має надто багато спільних слів і виразів з іншими слов'янськими мовами і серед них чимало й позичених. Але про багато таких позичень навіть наука не може сказати, хто саме і в кого саме позичив. Було б недоречно ці спільні елементи з мови якось елімінувати, вилучати. Вилучати мовець може схотіти тільки те, що він відчуває як чужорідне. Але при такому відчутті треба орієнтуватися на нормального, а не двомовного мовця. Тільки мовець, що не говорить по-російськи, може елімінувати з мови русизми, тільки мовець, що не говорить по-польськи, може вилучати з мови польонізми, або, кажучи це саме словами самого А.Кримського: «Україна може служити міркою "польонізмів" (а Галичина з свого боку міркою квазімоскалізмів)» (Хванько А. Цит. праця. – С 275). Отже, з цього погляду якісь слова типу дощенту, принаймні, плентатися або поренчати практично, з погляду конкретної мовної політики не є польонізми, бо їх уживає як свої уся Велика Україна, хоч мовознавець легко відзначить незаперечні зовнішні ознаки польського походження в них, а двомовний (українською і польською мовою) галичанин постійно відчуватиме їхнє польське походження.
Після об'єктивних і фахових статей І.Кокорудза і А..Кримського дискусію мала закрити невеличка замітка Б.Грінченка (Чайченко В. Додаток до замітки «Галицькі вірші» // Зоря, 1891. – Ч. 24. – С. 476), де він рішуче заявляє про свою єдність з галичанами проти москвофілів та інших ворогів українського народу, що радо сприйняли мовну дискусію як початок розколу між галичанами й великоукраїнцями. Б.Грінченко писав: «Ми проміж себе, в своєму гурті можемо й про далеко важливіші речі сперечатися, але це ні трохи не пошкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люди, як д. І.Франко все ж сидітимуть на покуті в українській хаті... І коли б трапилося так, що нас, українців-русинів з Росії, яким... випадком змушено не писати так, як ми пишемо, то ми і хвилини не вагаючись – почали б писати такою мовою, якою тепер пишуть автори тих галицьких віршів, знаючи добре, що хоча вона й не зовсім відповідає нашим смакам та звичкам, але все ж вона нам – своє, рідне».
Ця заміточка Б.Грінченка знімала всі можливі особисті образи і тим закривала дискусію, речево завершену статтями І.Кокорудза і А.Кримського. Дальші два виступи в порушених у дискусії питаннях не принесли нічого нового, і їх можна вважати за відгомін дискусії, а не за її істотну частину. В першій з цих двох статей Лосун (Лосун. В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду // Зоря, 1892. – Ч. 7-9) ще раз обґрунтовує право Галичини на мовні впливи, спираючися на те, що тут краще збереглася старовина в мові, і на те, що тут далеко більше розроблена й розробляється наукова і політична термінологія.
Коли другий арґумент у дискусії не новий, бо на це вже вказував досить докладно І.Кокорудз, то перший аргумент, дарма що дехто посилається на нього і в наші дні, ледве чи має доказову силу. За ним найбільший вплив на літературну мову повинно було б мати Полісся з його найархаїчнішими формами типу кунь або куинь тощо. Але з історії літературних мов ми знаємо, що найархаїчніші форми звичайно зберігаються в найвідсталіших околицях і через це нормально не сприймаються літературною мовою.
Другий виступ належав знов Б.Грінченкові, який у своїй новій статті (Чайченко В. Кілька слів про нашу літературну мову // Зоря, 1892.– Ч. 15-16) забирає ще раз голос, щоб показати, що й наддніпрянці брали участь у творенні української науково-публіцистичної мови.
Але, може, найкращі підсумки дискусії підбила особа, що в ній участи не брала і навіть цього свого коротенького висловлення не призначала для друку і ніде не оголосила. Маємо на увазі такі рядки з листа Лесі Українки до Йосипа Маковея з 16.01.1894 р.: «Я тільки думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діялекта, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діялектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінґвіст, щоб так уже "преломляти копьє" за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні» (Сімович В. Листування Лесі Українки з Йосипом Маковеєм. – Львів, 1938. – С. 33).
Цей спокійний, урівноважений, тверезий голос явно ствердив підсумки дискусії, головніші її здобутки й наслідки: діялектна основа літературної мови не повинна обмежуватися на одному якомусь діялекті, але літературна мова не повинна приймати і всі діялектні варіянти до свого складу, хоч би вони були влучні, або оригінальні, або старовинні тощо (діялектна многоосновність, але не многоваріянтність літературної мови), літературна мова повинна зростати органічно, в процесі співжиття і взаємодії різних українських земель («Без сварки й колотнечі»), і головне – вона повинна мати загальноукраїнський характер («щоб розуміли всі добрі люди!»).
Дискусія 1891–1892 pp. мала велике значення в розвитку української літературної мови. Вона освітлила ті процеси, що в літературній мові відбувалися, змусила українську інтелігенцію хоч частково усвідомити їх. Вона була пересторогою галичанам щодо їхніх екстремізмів у запровадженні галицьких мовних елементів до літературної мови, а великоукраїнцям – щодо нетолерантного ставлення їх до галицьких впливів на літературну мову. Суті ж і напрямку розвитку літературної мови дискусія не змінила, як не може його змінити жадна дискусія, коли бракує для цього потрібних суспільно-політичних передумов. Галичина й далі, аж до революції 1905–1906 pp., виконувала свою роль української мовної лябораторії, по-старому користуючися мовними здобутками всіх земель України. Тільки тепер кращі представники її, може, частіше стали оглядатися на мову Великої України і свої мовні новотвори більш-менш рівняти на те, як вони будуть сприйняті не тільки в Галичині, але й там. Яскравий приклад цього – загальновідомі факти праці І. Франка над мовою своїх творів і послідовних реакцій цієї мови в напрямі наближення її до великоукраїнської.
І в міру того як Галичина оглядалася на Велику Україну, зростали передумови для впливу кращих її письменників, публіцистів і науковців на загальноукраїнську літературну мову. Пізніше це відзначали одностайно всі дослідники. М.Сумцов писав про І.Франка: «Його вплив був великий в Галичині і, зрозуміло, відбився він на українському письменстві щодо фонетики й лексикону» (Сумцов М. Начерк розвитку української літературної мови. – Харків, 1918. – С. 8-9). Не дуже загалом прихильний у старші роки до участи галичан у розробленні української літературної мови акад. А.Кримський писав, що Франкова лексика «(як і багатьох інших талановитих письменників), зробила великий вплив на лексику загальноукраїнську, та ще й довго впливатиме на ню. Вистарчить подивитися, якою щедрою рукою цитує новий академічний "Російсько-український словник живої мови" писання І.Франка, Й.Маковея, В.Щурата, О.Кобилянської і баг. інш.» (Кримський А. Рецензія на «Правописну справу» С.Смаль-Стоцького // Записки історично-філологічного відділу УАН. – Т. XXI. – С. 345).
Але це пізніші свідчення. А тоді, в ті роки, коли царська Росія указом 1876 року відгородила своїх українців від усяких «шкідливих впливів» українського П'ємонту – Галичини, чи тоді просочувалися впливи галицької мови, або краще української літературної мови, як вона розвивалася в Галичині, на Велику Україну і якщо просочувалися, то якими ж каналами?
Не підлягає жадному сумніву, що канали ці були надзвичайно звужені. Але жадні перепони політично-поліційного характеру не могли розбити органічну єдність українського народу по обидва боки Збруча, і обмін мовними здобутками так само тривав безперервно всупереч усяким урядовим заходам".
09.12.2013