(О. Кан. Дамянові Лопатинському.)
Вже пятнацять років помагаю сходжувати деревляні сходи камениці "Просвіти". Майже щодня, а рідко коли тільки два рази: гет і назад... І майже щодня стрічаюся в "Ділі" з високим священником, директором нашого видавництва. Я застав його вже на цьому становищі, а найстарші співробітники застали його вже в "Ділі". Бо він ходяча історія найстаршого нашого щоденника, від часів, як щоденник був ще тижневиком, а сивоголовий директор молоденьким ґімназійним учнем.
Щодня стрічаю його, щодня стрічають його мої товариші і щодня дає нам нагоду до подиву. Не тільки тому, що срібний сніг на голові не пригнув його високої постаті, не приглушив чистого голосу, не згасив блиску в оці, але тому, що духово не дався зубові часу, хоч той зуб у наших обставинах багато гостріший, як денебудь на світі.
Скільки в нас (і ближча і дальше!) молодих старців, що маючи чверть століття на своїх плечах, виглядає, що двигають щонайменше три четверті! Виглядає — не з їx вигляду, бо хлопці як слимаки, а з їx поведінки і з їхніх поглядів на світ, з якої сторони йогоб не брати. Почнеш із ними дискусію — їхні слова виносять архівами запорошених фасцикулів, скажеш дотеп — махають рукою, мовляв до чого така балачка, люблять тільки рівні дороги і середину шляху, лагідне сонце і тиху розмову. Скаже хтось: обставини. Hі! Такі люди родилися і будуть родитися в нас серед ріжних обставин, бо в нас — ніде правди діти — є попит на таких.
Який-же інакший, який багато молодший від них наш сивий директор! Щодня приносить нам не тільки здоровий погляд на ту, чи іншу справу, але й добрий, соняшний дотеп, що на хвилину розяснює сірину редакційного будня.
Нині минає пів століття, як той сивий директор станув перший раз на Службу Божу, а багато більше, ніж пів століття, як станув на службу Нації. І одну і другу службу сповняв чесно, щиро і з успіхом. На доказ першої — зайдіть у Волоську Церкву, на доказ другої — гляньте на рік видання "Діла".
В пятьдесятьліття преміції стискатиме Ювилят голови вірних. Такий у нас звичай і обряд. Добре булоб, щоб якнайбільше українців міста Львова (не зашкодить і провінції!) піддалося цьому обрядові. Ювилят має щасливу руку і дай Боже, щоб ще довго-довго її мав.
[Діло]
04.12.1938