Двацятьпять літ тому сиділи ми в одній лавці, так як сидять два учні осьмої кляси "Б", в перемиській ґімназії. Ні в гадці нам не були далекі воєнні походи, що так швидко мали здійснитися. А мені ні не снилося, що так швидко стане мій близький товариш героєм великого народу, новітним його Богуном, лицарем без скази, що своїми ділами прикрасив великий зрив а своєю смертю здобув собі золотий ореол геройства.
Федір Черник... Високий, стрункий хлопець, сіроокий, білявий, з високим гладким чолом і всміхненими устами. Сірі очі дивилися лагідно і погідно на світ, але тільки тоді, коли чоло було гладке і всміхнені уста. Бо коли зявлялися скиби на чолі, а уста затискались у вузьку лінію, тоді очі ставали двома багнетами, що проколювали наскрізь. Ніколи цього не було задля якогось особистого непорозуміння. Черник брав особисті справи завжди на весело і звичайно уступав перший, або махав байдуже рукою. Це бувало тільки тоді, коли справа йшла про загальне, хочби це торкалося гурта, кляси, чи ґімназії.
Таким був і таким зістався до кінця свого молодого життя. Не бачив я його в вагітні наслідками дні повстання проти гетьмана, не бачив я його в часі походу з Білої Церкви під Київ, чи бою під Мотовилівкою. Але знаю, що таким був. На чолі своїх очайдушних скорострільців ішов як буря вперед і напевно мав тоді поморщене чоло, затиснені уста і вістря багнетів замість очей.
В холодний, листопадовий день упав па полі бою, не дочекавшись тріюмфального вмаршу Української Армії до Києва. Вїхав у столицю народу, загорнений у свій сірий, скровавлений плащ і поклався на вічний сон над Дніпром, на високій горі.
Хто зна, чи є ще слід з його могили. Адже тільки чужих чобіт товкло те місце, щоб зрівняти могилу з землею!..
Але даремний труд! Такої могили як Черникова нема сили зарівняти. Boнa стоїть перед очима мілїонїв і з дня на день росте все вгору та вгopу. Колиб і повмирали ті, що сипали землю над Черником, то їх діти, їx унукн покажуть докладно місце, де лежить великий скорострілець...
Смерть на війні не те саме, що в часі мира. Приходить ненадійно і часто, забирає швидко і непомітно, а події йдуть, біжать, перевалюються як криги па ріці.
Нераз мені здається, то Федір Черник живе. Коли не там, то десь за лісами, за горами. Що одного дня прийде до мене і своїм звичаєм поклепає мене по плечах: Здоров!... І почнемо балачку перервану тому двацять і пів року.
Сказав тоді:
— Брате, конче приїдь у Київ. Постарайся якимсь способом вирватись.
Я не відповів, бо хтось нам перешкодив.
Тепер як прийде — відповім.
Я вірю, що прийде... В сні...
[Діло]
20.11.1938