Вибори президента Рахмона

Президентські вибори в Таджикистані виграв чинний президент Емомалі Рахмон. Результат більш ніж очікуваний. Не готова ще країна до нового лідера.

Для того, щоб зрозуміти, хто такий Емомалі Рахмон для Таджикистану й чому він так довго тримається при владі, треба зробити екскурс у недавню історію колишньої радянської республіки. Фактично екскурс доведеться робити в історію громадянської війни в Таджикистані – найкривавішого й найтривалішого збройного конфлікту на території колишнього СРСР.

Якщо відкинути другорядні приводи, то можна стверджувати, що фактично в основу конфлікту лягла спроба переглянути традиційні ролі різних кланових груп в житті Таджикистану. Вихідці з Ленінабадської області – так звані ленінабадці – традиційно домінували в таджицькій політиці фактично з приходу туди радянської влади. Тим часом мешканці Кулябської області (кулябці) традиційно відали силовими міністерствами республіки. Свої місця у владно-господарській ієрархії теж традиційно займали бадахшанці й каратегінці. Про розподіл повноважень між кланами говорило популярне таджицьке прислів’я:  Ленінабад править, Куляб охороняє, Бадахшан танцює, а Каратегін торгує .

Така ситуація скоріш за все існувала би й нині, якби розвал СРСР не спричинив стрімкі тектонічні зсуви в місцевому політикумі. Наприкінці 1991 року в Таджикистані, як і в Україні, відбулися перші вибори президента вже суверенної держави. Виграв їх, як і годиться, кандидат від ленінабадців, Рахмон Набієв. Але в країні вже почали набирати сили опозиційні угруповання, яких жодним чином не влаштовував статус-кво.

Іскрою, яка розпалила багаття конфлікту, став арешт 6 березня 1992 року авторитетного опозиційного політика Максуда Ікрамова. Через два тижні після цього на площі Шохідон (колишній Леніна) у Душанбе почався велелюдний мітинг опозиції, яку формували головним чином бадахшанці й каратегінці. Акції протесту не обмежилися одним днем і перетворилися на перманентні. Влада своєю чергою організувала контрмітинг на площі Озоді (кол. 800-річчя Москви). Урешті-решт мітингове протистояння переросло у масові сутички. Спершу в справу йшли лише кулаки й підручні засоби, але згодом у одних і других мітингувальників опинилася в руках зброя. Почалися перестрілки, почергові захоплення будівель і заручників.

Кілька разів відбувалися перемови між владою (ленінабадці та кулябці, яких для простоти прозвали «комуністами») та опозицією (тепер її презентувала Об'єднана Таджицька Опозиція, яку сформували бадахшанці й каратегінці – їх ще прозвали «ісламістами»). Сторонам навіть вдавалося нібито встановити мир, але він виявився дуже нетривким.  

Свою роль у конфлікті відігравала й російська армія, яка, попри декларативну нейтральність, фактично стояла на боці «комуністів». У серпні 1992 року «ісламісти» провели успішні бойові дії, взявши під контроль майже всю територію країни. Під час штурму Душанбе вони ледь не захопили президента Набієва. Йому все ж спершу вдалося втекти у розташування російської армії. Але це йому не надто допомогло, бо на початку вересня опозиціонери все ж перехопили Набієва дорогою в аеропорт і під дулами автоматів змусили скласти з себе повноваження.

Відтак починається зоряний час Емомалі Рахмонова. «Комуністи» на той момент контролювали невеликий клаптик території. Тож екстрене засідання парламенту їм довелося провести в селі Арбобі під Ходжентом. Саме там 16 листопада кулябця Рахмонова було обрано головою парламенту й фактично керівником держави. Хоча керівником дуже умовним на той момент, враховуючи, що більшу частину території контролювали «ісламісти».

Але такий стан справ тривав не довго. «Комуністи» отримали відкриту військову підтримку з боку Узбекистану й напівприховану – з боку Росії. Уже 10 грудня вірні Рахмонову війська ввійшли в столицю країни.

6 листопада 1994 року в Таджикистані відбулися президентські вибори, на яких переможцем вийшов Рахмонов – за нього проголосувало 58,7% виборців. Таким чином він підтвердив свій статус лідера держави й уже нікому його не віддавав.

Офіційною датою завершення війни в Таджикистані вважають 27 червня 1997 року. Тоді на тлі посилення влади талібів в Афганістані було укладено перемир'я між урядом і Об'єднаною таджицькою опозицією. Частина «ісламістів» влилася в державні структури. Були, звісно, й такі, що відмовилися визнати мирну угоду й скласти зброю (наприклад, польовий командир Абдулло Рахімов, який контролював в роки війни район Дарбанд), тому реально бойові сутички тривали ще довгі роки.

26 вересня 1999 року в Таджикистані відбувся референдум щодо внесенню поправок до конституції, зокрема й про збільшення терміну президентських повноважень з 4 до 7 років. А вже 6 листопада відбулися президентські вибори, на яких Емомалі Рахмонов отримав перемогу, набравши цього разу 96,9% голосів.

Важко однозначно сказати, коли саме Емомалі Рахмонов офіцйіно перетворився на Емомалі Рахмона. Певний час у інформаційному просторі ці прізвища звучали паралельно. Але десь з початку тисячоліття ісламізований варіант прізвища остаточно витіснив русифікований.

22 червня 2003 року відбувся черговий референдум з внесенню поправок до конституції спеціально під Рахмона. У числі поправок – зняття заборони балотуватися в президенти більше двох разів поспіль, а також зняття обмеження на вік кандидата. А 2006 року – чергова логічна перемога Рахмона на президентських виборах.

Якщо винести за дужки проблеми фальсифікацій, порушень і використання адмінресурсу, то все ж залишається запитання: чому за нього голосують таджики? Адже соціально-економічна ситуація в країні доволі прикра, середній заробіток там – менше двох доларів на день, мільйони таджиків наймаються двірниками та чорноробами за кордоном, таджицькі будівельники та двірники в Росії стали об’єктом насмішок і знущань.

Політологи, відповідаючи на це питання, вказують на кілька чинників. По-перше   Емомалі Рахмон, якби там не було, вніс сяку-таку стабільність у життя держави, поклав край кровопролиттю, зумів знайти компроміс між елітами-кланами. По-друге, поки що не видно йому альтернативи. Тобто, вона може й існує, але її поки що не видно.

Так, приміром, в опозиції був непоганий кандидат: 65-річна Ойніхол Бобоназарова – адвокат і правозахисниця.  Але їй так і не вдалося пройти реєстрацію для балотування, вона не змогла зібрати 210 тисяч підписів, передбачених законом про вибори президента.  А не змогла тому, що влада нахабно перешкоджала їй у цьому. Наприклад, найняті урядом люди брутально нападали на  довірених осіб Бобоназарової.

Таким чином конкуренцію на виборах Рахмону складали п’ять кандидатів, фактично ним же призначених. Тому нічого дивного, що кожен з них набрав менше 5% голосів. Сам же чинний президент тішився підтримкою 83,6 %.

Представники ОБСЄ, які спостерігали за виборами, відзначили, що вони не відповідають демократичним нормам, вказуючи зокрема на  обмеження свободи висловлювання думок. Але для Душанбе, якому не залежить на європейській інтеґрації, ці закиди, що танку бруд.  

Емомалі Рахмон, як зазначають політологи, вже подумує про можливість здійснення у себе азербайджанського варіанту. Мова йде про майбутню передачу влади своєму старшому синові Рустамові. Біда лише в тому, що надто він молодий, і 2020 року, коли відбудуться чергові президентські вибори, йому стукне лише 33 роки. А конституція забороняє балотуватися в президенти особам, молодшим за 35 років. То що: знову референдум, чи йти батькові на чергову каденцію? Так, певно, міркує чинний президент Таджикистану, забуваючи, суттєву різницю між своєю країною й нафтоносним Азербайджаном .