Насправді незвідані путі не тільки Господа, але й його представника на Землі. Третє зречення першоієрарха за всю історію католицизму стало сенсацією. Так, перед тим глава українських греко-католиків Любомир Гузар добровільно відмовився від влади, пускаючи у старі міхи керівництва Церквою молоде вино, але цього разу йдеться про більше мільярда вірних…
Про причини зречення можна чимало дискутувати. Релігієзнавець Андрій Юраш радить бачити у цьому кроці Бенедикта ХVI лише те, що хотів показати сам Понтифік. 85-річний ієрарх пішов тільки через те, що й справді усвідомив брак сил та енергії для управління «човном святого Петра», який за тисячоліття став величезним за розмірами і ускладнився технологічно. Для людини такої глибокої віри залишатися на престолі бездіяльною лялькою – безвідповідально й аморально.
Інше питання, що за історію Папства сам інститут Церкви робив усе, щоби утвердити образ свого поводиря напівбогом – не тільки з його непогрішністю, але й усесильністю. Навіть, якщо тілом речник Ісуса Христа вже зовсім кволий, дух його і розум Небом живляться.
Саме тому у світі ще довго шукатимуть причини цього кроку Понтифіка. А надто у світі православному, де історія таких жертв зовсім бідна. Хвороба Патріарха – завжди зручний привід керувати царством від його імені і добре підготуватися до Собору, який обиратиме наступника. Безсилий керівник – завжди ризик для його ж ідей і бачення розвитку Церкви, майже легальна підстава для інтриг навколо престолу. Історія з хворобою митрополита Володимира, коли частина ієрархів намагалися хитнути шальки рівноваги з більш-менш вільного урядування до промосковської централізації – приклад, який згадуватимуть ще довго. Але чи мав Київський митрополит варіант зречення? Такого відходу, який би не спровокував УПЦ до, можливо, історичних розломів?
У Бенедикта такого драматизму щодо вибору, очевидно, немає. Через 8 років він залишає Понтифікат фактично таким самим, яким отримав його після Івана Павла II. Церква ніби застигла у розвитку і відпочиває після суперенергійного Кароля Войтили. Дивно, але наступник великого поляка всіляко підкреслював – він управлятиме Церквою у тому ж руслі, яким вона рухалася останні десятиліття. Тоді йому мало вірили, і навіть перший закордонний візит до Польщі сприймали як спосіб перебрати на себе захват пастви від Івана Павла. І беатифіакацію попередника – теж. За весь цей час він так і не вийшов із тіні Кароля Войтили…
Хоч його перші на посту меси у Варшаві та Кракові теж зібрали мільйони, та тільки віряни Папою називали не надто охоче – все більше Ратцинґером чи німцем. А аналітики сумнівалися, що з книжника, теолога-теоретика вийде хоч якийсь керманич Церкви.
Спочатку він чесно намагався – непорозуміння з мусульманами, чию віру назвав злом, загравання з лефевристами, яких Іван Павло прогнав із Церкви у 1988-му, лояльне ставлення до тих, хто заперечує Голокост. Та все це якось заховалося у безконечних скандалах боротьби з педофілією, інтригою з викраденням документів із приватних покоїв самого Понтифіка. Все це були кроки не надто яскраві, аби їх надовго запам’ятали. Крім останнього.
Не «ліберально-демократичний» Іван Павло, а саме консервативний Бенедикт пішов з поста добровільно (хоч чутки про відречення поляка через стан здоров’я колись теж жваво мусувалися). Саме Бенедикт уперше за 600 років особисто переплавить свій Перстень Рибалки, аби не було плутанини з паперами. І хто зна, може, саме він визначатиме свого наступника. Аби довше, ніж на своє життя, продовжити відпочинок Церкви від потрясінь. Дуже вже багатьох учасників майбутнього конклаву призначав на кардиналів саме він – Йозеф Ратцингер.
P.S. Від редакції. .А в липні 2009-го Понтифік оприлюднив пронизливо свіжу Енцикліку Caritas In Veritate (Про інтегральний людський розвиток у любові і правді) .
12.02.2013