Олег Король — автор перекладів з польської, чеської, словацької, болгарської, німецької, англійської, шведської (опубліковані) та французької і латиської (не опубліковані) мов. Перекладає публіцистичну, навчальну та художню літературу, зокрема поезію. Вікіпедист-ентузіаст, здобув друге місце у конкурсі про благодійність в українській Wiki. Нагороджений відзнакою «Літературна зірка» за значний внесок у розбудову Вікіпедії статтями про письменників, поетів, літераторів.
Олег Король переклав українською книгу Сіддгартхи Мукерджі «Імператор хвороб. Біографія раку» і був номінований відзнакою «Найпопулярніша книга Форуму видавців-2013 у Львові».
Наші шляхи перетнулися в редакції одного популярного на світанку Незалежності львівського тижневика. Хоч який ще тоді в мене був шлях! Прийшла студенткою на мою першу роботу. Інша справа — він, що вже натоптав чимало мозолів на вибоїстих життєвих стежках.
Перерви між спільним вичищанням помилок у журналістських текстах були заповнені нашими безкінечними розмовами — про світ і світогляд, про літературу і мову, про вічне і проминальне. Сьогодні, через багато років після того, радію нагоді продовжити оце наше бесідування.
Олег КОРОЛЬ:
ЗМІНИ В ЛЕКСИЦІ, ГРАМАТИЦІ, МОРФОЛОГІЇ ТА СИНТАКСИСІ ВІДБУВАЮТЬСЯ СТРАХІТЛИВІ
– Всі дороги у широкий світ виходять з рідного дому. Ви, пане Олеже, завжди з любов'ю розповідаєте про Ваших батьків. Цікаво, яку професію вони приміряли до свого сина?
– Професії для мене ніколи не вибиралося. Батьки мої вчителювали, дід теж — викладав у школах українську мову та літературу, німецьку мову. Що цікаво, дід закінчив університет у 1951 році (першу педагогічну освіту він здобув у семінарії ще до війни), а батько — у 52-му. А от мене до вчительства не тягнуло — нерви-шнури, конспектування-інспектування... Тому малим вирішив, що стану або письменником, або художником. Але як дійшло до вибору спеціальності, вступив у Політехнічний інститут. Так з мене зробився інженер.
У кінці вісімдесятих вся господарка почала розвалюватися, і довелось мені перекваліфіковуватися. Взявся за вивчення мов. Книжки, а особливо підручники, мене вабили ще в дитинстві. Перечитав домашню бібліотеку діда і батька, читав скрізь — у клубі, в школі — все, що потрапляло під руку.
– А писати чи перекладати тоді пробували?
– Пригадую, у років дванадцять переклав популярну пісню Станіслава Пожлакова «Колискова про чотири дощі», а мама потім записала це моє acapello на гнучку платівку і подарувала мені на день народження. А ще раніше, у восьмирічному віці надумав я написати п'єсу — на тему Робінзона Крузо, тоді то був, як кажуть, бестселер. Почати почав, а от далі діло не пішло.
– Перший поетичний і прозовий досвід — це були творчі муки чи, навпаки, приємні емоції?
– Ще й які приємні! Потім з'явились перші переклади, вже дорослі, але я б назвав їх радше спробами, бо мене вистачало на кілька сторінок. А серйозна перекладацька робота почалася допіру з журналу «Україна» у 1982 році.
– Ви вчили мови, ще працюючи інженером?
– Значно раніше. Якось дід спитав мене, до якої мови я мав би інтерес — до англійської, французької чи німецької? Я вибрав німецьку. От він мені, дошкільникові, й дав кілька уроків. Хоч вони були нереґулярними, в мові я орієнтувався. Польської теж вчився від бабці з дідом, а російської — з «брехунця». Часи мого дитинства припали на хрущовську відлигу, коли тривала українізація, а російська була мало не іноземною, надто в селі, де я ріс і вчився. Досі пам'ятаю уривки з «Золотого ключика» Толстого: «Под лисой вдруг оказалась лужа».
– Які мови опанували від початків перекладацької роботи?
– Опанував — не те слово. Є різні рівні знання мови, володіння мовою. Є перекладачі, які перекладають одразу усний текст, і це треба робити миттєво. Я — перекладач «на папері». Деякі мови, наприклад, шведську, з якої перекладаю зараз вже вісімнадцяту книжку, на слух ловлю тяжко. Оксана Забужко у своїй книзі «Українські дослідження з польового сексу» слушно пише, що у світі всього є триста людей, які знають мови і володіють ними досконало. Але це було сказано майже двадцять років тому... Що ж, дай їм, Боже, здоров'я і довгого віку, цим «динозаврам»! З іноземними мовами виходить так: як, наприклад, розумієш котрусь із германських мов, то вже орієнтуєшся в інших.
– Гаразд, а жанр твору, який перекладаєте, має для Вас значення? Скажімо, більше лежить душа до детективів...
– Це так, якби Ви мене спитати, які тобі жінки більше подобаються: чорненькі, біленькі, руденькі, пукхенькі, тоненькі?.. Але не зараз, а років двадцять тому, коли я був трохи молодшим! Хтось із французьких просвітителів сказав, що всі жанри добрі, крім одного — нудного. Мені цікаві й поезія, і проза, і детектив зокрема, аби було гарно написано.
– Раз ми вже заговорили про жінок, скажіть, є різниця між тим, як перекладає жінка, і як це робить чоловік?
– Тут все зводиться до чоловічої і до жіночої логіки. Чоловічу логіку можна порівняти з математичною, яку придумав Джордж Буль, батько письменниці Етель Ліліан Войнич. Можна робити складнющі логічні побудови, але є всього три операції: логічне додавання, логічне множення і логічне заперечення. Чоловіки оперують поняттями «одиничка» — «нуль», «чорне» — «біле». Жінки — «нуль і п'ять десятих», «сіруватий відтінок». Чоловіки — «постійна величина», жінки — «змінна». Тому в чоловіків переважно конкретніший переклад, а в жінок — більш образний. Хоча дуже добре — і для життя, і для творчості, коли в чоловіків прокидається жіноча логіка, й навпаки.
– Коли беретеся за переклад, як оцінюєте обсяг роботи? Гортаєте книжку від початку до кінця чи з перших рядків зрозуміло, наскільки легким чи складним буде процес перекладання?
– Це можна порівняти зі шлюбом. Спершу молодята кілька років притираються, а потім їм живеться або в злагоді, або абияк, або взагалі не живеться разом. Отак і в перекладача з ориґінальним твором. Звичайно, якщо книжка товстелезна, годі перечитати її перед роботою всю. Тоді вибираю навмання по кілька сторінок у різних місцях тексту.
Є у перекладацькій роботі одна пастка. Буває, читаю вже готовий текст. Добре, добре, їй-бо, добре, і раптом — ну що ж ти тут понаписував! А переклад повинен мати голову і ноги: розділ в розділі, абзац припасований до абзаца, реченння до речення, слово до слова. Тобто другий етап після, власне, перекладу — зробити так, щоби все в ньому трималося купи. Ну і, звичайно, не залишати після себе помилок.
Я практикую таке. Коли текст перекладений, запускаю «москаля», як я його назвав, — це програма, що відзначає червоним орфографічні та механічні помилки. Пригадую, перекладаючи «Мазепу» Богдана Кентржинського, не вимкнув автоматичного режиму правки. Повертаюся на кілька сторінок назад — глянь, а там «червоніє» якийсь ліванець. Зрозуміло, герой був з Лівонії, а не Лівану, адже йдеться про події Північної війни.
Іноді можна послизнутися на рівному місці. Наприклад, перекладав я Лундквіста, є в нього такий твір «Агадір». Автор пише про землетрус у цьому марокканському портовому місті, й ось такі рядки: «Пияки регочуть: "А все-таки вона крутиться!" Дотепно, дотепно, дехто з них, мабуть, і по-латині це сказав». Але в ориґіналі цей відомий крилатий вислів наводиться не латиною, а італійською!
– І часто трапляється спіймати автора на помилці?
– Бувають дуже цікаві помилки. В одного письменника знайшов, що його героїня мала жити в Канаді, у Детройті. Але ж Детройт — це американське місто, а не канадське!
Так що шліфування перекладеного тексту — важлива річ. Я колись вичитав таку мудру думку: якщо ти зробиш щось дуже повільно, але воно вийде якісним, тебе місяць лаятимуть, але потім все життя твою річ будуть хвалити. Якщо ж навпаки, то перший місяць тебе хвалитимуть за темпи, а потім все життя лаятимуть за погану якість.
– Після перекладача твір потрапляє до літературного редактора. Чи повертається він потім до Вас — на узгодження виправлень? Питаю не випадково, адже Ви тривалий час працювали у різних виданнях літредактором, займаєтеся цим і зараз, зрештою, читачі української Вікіпедії знають Вас під ніком Олег-літред.
– О, іноді то дуже складні стосунки — між перекладачем і літредактором! Це з розряду стосунків «водій — автоінспектор», «суддя —підсудний», «лікар — пацієнт». Більшою чи меншою мірою співпраця перекладача і літературного редактора зводиться до торгівлі. Автор перекладу має свої уподобання, літературний редактор — свої, переважно той другий є впертішим. Я вважаю, у цьому випадку добрим є неґативний зворотний зв'язок. Система може бути стійкою тільки тоді, коли обидві сторони реагують на поведінку партнера.
Одного разу я редагував книжку, яку перекладали двоє людей — по половині. Кожен з цих перекладачів мав хороший рівень, але при цьому в кожного були свої методи, свій словник. Один трохи архаїзував мову, а друга — осучаснювала. Ми кілька разів усі втрьох збиралися і торгувалися за виправлення в тексті. І нічого — книжці пішло тільки на користь!
– Поміж перекладами встигаєте просто читати книжки? І як читаєте: як автор, як перекладач, якщо це іноземна література, як літредактор чи як звичайний читач?
– Зізнаюся, що читаю дуже мало. Читати як звичайний читач, виходить тільки тоді, коли твір ідеально написаний, і око не зачіпається за граматичні, стилістичні, врешті, фактичні помилки.
– Творчих людей прийнято запитувати, що їм дає сили і натхнення. А от що перешкоджає? Що здатне вивести Вас зі стану злагодженої праці?
– Мене дуже злостить, коли у тексті щось недоладне, коли нема зв'язності, логіки. Буває, взявся перекладати невеликий твір, дійшов до середини, наткнувся на якусь нісенітницю, переглянув далі по діагоналі — гей, а тут аж геть дурне! Ну але якщо зробив уже добрий шмат, то сплюнеш набік, та й доб'єш ту мороку до кінця. Але опустімося й нижче — побутові умови, настрій також можуть заважати роботі.
У мене був плавний перехід від шухляди до замовлень. Маю досі ненадруковані речі, мабуть, понад тридцять. У перервах між замовленнями я, зокрема, вправлявся у перекладах з німецької. Але вже років з чотири «вікон» у мене нема. І такий ритм кращий, він мобілізує. З іншого боку, на чомусь виграєш, а на чомусь програєш. Я — завзятий вікіпедист і вже так скучився за цією вікіпедійною роботою! А на неї постійно бракне часу...
– До речі, як Ви стали ще й вікіпедистом?
– Зовсім випадково. Почалося це тоді, як я провів собі інтернет. Хоча користуватися ним навчився не відразу. Щось там у ньому мацав-мацав, нарешті зайшов у Вікіпедію і почав шукати те, що мені було потрібне. А потім собі думаю: чому б самому не писати вікіпедійні статті? Це чудова річ. Вважайте, коли я тільки починав перекладати, Інтернету ще не було. Доводилося вишукувати не надто поширені географічні назви, історичні деталі. Тепер такі проблеми відпали. Я й кількох моїх знайомих залучив до наповнення української Вікіпедії.
– Ваш дід був філологом, батько теж, на філолога перевчилися і Ви самі. А молодші Королі, Ваші син та онук, також кохаються в мові та літературі?
– На жаль, до їхніх вподобань це не належить. Син має економічну спеціальність, захистив кандидатську, працює викладачем. Він добрий у своїй справі. Щоб він був книгоїдом, як я, мої батько і дід, то, мабуть, ні. У нього зважений вибір літератури, не так, як я колись — читав усе підряд. За онука поки що не можу сказати, його читацькі смаки ще не сформувалися. Я б у його віці вибрав Оксану Іваненко, Наталю Забілу, Миколу Носова, Г.-К. Андерсена. Я читав «Пригоди Незнайка» в українському перекладі, то можу і зараз цитувати цю чудову книжку уривками. У наших письменників є якась мораль, певний сюжет, закони розвитку. Але Дмитрикові подобається Гаррі Поттер. Я одну з книжок цієї серії прочитав за півночі. На мою думку, всі «Поттери» побудовані за логікою комп'ютерних ігор: хтось комусь є ворогом, з'являється новий персонаж і автоматично також стає ворогом. Я б ці твори у шкільну програму не давав.
За книжками, за фільмами бачимо, як змінюється світ. Вовчики-братчики і лисички-сестрички з нашого дитинства вже не цікаві сучасним дітям, а місце капосних героїв у мультиках заступили супермени, монстри і кровожерливі вбивці.
– Ваших перекладів міцно тримається похвальне слово «блискучий». І ось така людина із загостреним чуттям мови опиняється на вулиці, у транспорті, в громадських місцях, де весь повітряний простір тхне мовними покручами і лайкою. Маєте захист проти цього?
– Захисту — ні, хіба спротив. У «Моїй пилипзконопельщині» (збірка афоризмів Олега Короля. — Х.Д.) є така думка: швидкість зміни словника мови обернено пропорційна до величини його гідності. Я раніше міг здалеку впізнати за вимовою — російська мова чи українська, полтавський діалект чи київський, а зараз вже треба дослуховуватися, по-якому ж то людина говорить.
Я порівнюю не з часами мого дитинства, а з тим, що було якихось п'ятнадцять років тому. Відбуваються страхітливі зміни в лексиці, граматиці, морфології, синтаксисі.
– Окрім літератури, які ще предмети, науки, сфери пізнання світу Вас цікавлять?
– Мене цікавить все! Разів сім чи вісім я виступав за команду одної львівської газети у вікторині «Що? Де? Коли?», і наша команда серед засобів масової інформації завжди мала першість, тільки один раз — друге місце.
– Ерудованість має чимось живитися...
– На практиці у мене виходило так, що я перекладав науково-художні книжки з більшим ухилом або до фахової літератури, або до літератури художньої. А там — маса пізнавальних фактів, хочеш не хочеш нахапаєшся. Потім, як є відповідна оказія, воно спливає в пам'яті.
– Крутиться мені на язиці одна фраза з фільму: «Життя, я так люблю тебе! А ти мене, здається, не дуже». Звісно, герой вигукнув це жартома. Чи бувають моменти, коли Вам хочеться сказати так всерйоз про Ваше життя?
– А я Вам теж цитатою відповім: «Я люблю тебя, жизнь, и надеюсь, что это взаимно». Пригадуєте цю пісню? В мене приблизно такі стосунки з життям. Претензії завжди є, звичайно, але найкращий варіант, коли це претензії до самого себе. Нарікаю нераз: могло бути краще. І відразу запитую: а чому ж ти не зробив, щоб було краще? Роби, працюй — все залежить від тебе.
29.10.2013