[продовження; початок - 1]
2.
Сенс українського двовір’я полягає не в тому, що християнство і поганство – взаємовиключні віри – перебувають у постійному конфлікті й запереченні однієї іншою, а у їх цілковитому переплетенні і мирному співіснуванні.
У національній свідомості вони швидше допомагають одна одній. Розділивши між собою методи і способи, які більше пасують, вони роблять спільну роботу, по-своєму опікуючись людиною. Відповідно, людина повинна спілкуватися з кожною з цих сил так, як вони того прагнуть.
Як з татом і мамою, яких однаково любиш, які творять єдність сім’ї, залишаючись все ж при цьому татом чи мамою. При всій повазі і довірі татові не варто знати того, що можеш сказати мамі, або навпаки.
Від двовір’я – наша тотальна роздвоєність. Коли кожен з нас однаково чесно може перебувати у зовсім протилежних ролях, перевтілюючись настільки, що цілком не пам’ятає про себе іншого. Або принаймні є впевненим, що насправді неможливо жити, якщо триматися лише чогось одного. Нема кодексу, який не можна порушувати. Більше того, своїми заборонами кодекси якраз перші повідомляють про те, що щось таке існує.
Суттєвою рисою нашого двовір’я стала та особливість давнього українського поганства, що у нас ще тоді не було сформовано справжнього політеїстичного олімпу. Не було єрархії як такої. Не було потужних богів, які б цілковито відповідали за якісь окремі сфери життя.
Українське поганство – це безліч угрупувань духів, які розділили між собою всю територію. Всесильні на своїм куснику землі, вони не потикаються на територію інших банд. Такий собі паритет. Вони не є однозначно поганими, не є і дуже добрими. Все залежить від настрою, від того, як зумієш їм сподобатися. Хоча і домовленість з ними ще нічого не означає, бо їм дуже легко змінити свою думку. Їх ніщо ні до чого не зобов’язує.
От у них ніякого кодексу точно нема. І якщо Божа кара десь далеко, якщо вона до кінця не знана, то розправи духів – вже і тепер. Якщо Божа мета світла, але погано зрозуміла, то духи живуть поруч і бажання їх цілком природні.
Все життя в Україні – це співіснування з різними категоріями духів, яке християнську практику перетворює або у набір обрядів, за якими стоїть все те ж двовір’я, або від відчайдушну спробу особистої втечі до тієї свяченої води, якої духи все ще бояться.
Давнє і вкорінене двовір’я, яке вбудувалося у генетичний код, стало основною причиною неспроможності впродовж століть створити власну державу.
Це саме двовір’я, ще й випликане досвідом бездержавності, може бути чудовим поясненням всього того, що відбувається у новій українській державі, в якій всі атрибути християнства як системи пронизані правилами співжиття з духами.
Фактично ми живемо у країні, де рівень громадянського життя зупинився на стадії бандитизму. Банда – найвластивіша нам форма спільноти. Банда ще передбачає певну єдність інтересів. Вона є практично необхідною для кожного з нас, бо покладатися на щось інше у світі, який є сукупністю ворогуючих банд, неможливо. Твої або від дуже ризикованих комбінацій з подвійною грою. Бувають ще випадки, коли ти починаєш воювати сам. Але вижити у такій ситуації можливо тільки тоді, коли те, чим ти займаєшся, не викликає жодного інтересу ніякої банди. Це означає, що твоя діяльність є безпечною для банд, ти нічого не можеш насправді зіпсувати у їхній системі.
Україна – це відьомський край. У світі зі злими духами тільки відьми можуть залагодити якісь конфлікти.
Відьми дуже потрібні, а тому їх так багато. Відьми мають справжній авторитет. До відьом приходять і ті, хто хоче комусь вчинити щось радикальне, – хоча би провчити чи спинити, – і ті, на кого почали діяти чари, що потребують порятунку. Це все щось значно ближче, ніж очікування Божої справедливості.
Цікаво, що у відьом, які можуть так багато, нема виразних власних потреб та інтересів, вони не мають якихось масштабних планів. Відчуття власної сили, переконаність у своїм значенні вже є достатньою винагородою і метою. Далі їм потрібно тільки гратися.
Чистий спорт. Ще і ще раз торкатися до грізних сил, випробовувати різні модифікації старих надійних прийомів, вступати у захоплюючий поєдинок з майстерністю іншої відьми. Вони знають, що так було, є і буде. Що нічого у світі не зміниш і нічого не вигадаєш.
Треба вміти дати собі раду саме сьогодні і саме з цим.
Власні переконання відьми передають своїм клієнтам.
Їм стає простіше піти до чарівниці, ніж самому пояснити свої біди і довго та невідступно працювати над собою. Психологія відьомства розширюється далеко за межі прийому у відьми, поширюючись на всі галузі суспільного життя. І навіть на трактування національної історії.
Власна відповідальність за всі поразки і біди стає меншою, коли знаєш, що у всьому винні тільки ті інші, які проти тебе. В українській історії домінує культ кривд. Про власну вину говориться мало. А коли говориться, то так, як вину усвідомлюють діти, по-справжньому не вірячи в неї, не бачачи зв’язку між виною і кривдою. А двовір’я вину взагалі робить чимось незрозумілим.
Відповідальність полягає тільки в тому, щоби завжди бути готовим до якоїсь кари і пережити її з мінімальними втратами.
Нашим головним персональним ворогом завжди є закон. По-перше, він на цій території завжди був ворожим. По-друге, двовір’я не дає нам по-справжньому повірити у доречність закону. Принаймні спокійно дозволяє робити винятки для себе. Тому нашою головною життєвою стратегією є систематичне порушення закону.
Коли закони були писані окупантами, вважалося, що порушення закону – це героїчна визвольна боротьба.
Коли ж вони писалися своїми, ми за звичкою не могли сприймати їх як щось більше, ніж нереальні декларації.
Щодо теперішнього законодавства, то ми знаємо, що їх вигадує одна банда, щоби побороти іншу. А тому наші потреби воно ніяк не може враховувати.
Особливістю цієї держави є те, що вона не вимагає дотримуватися законів. Порушуючи їх сама, вона не має амбіцій не давати цього робити своїм громадянам.
У цьому її незаперечна м’якість і демократичність. Тотальне порушення закону є навіть тим фундаментом, на якому тримається цілість цієї держави.
Українські закони зроблені так, що дотримуватися їх неможливо. Крім всього іншого ще й тому, що вони суперечать один одному. Тому українське життя тримається не на законі, а на правилах. Головним з них є те, що порушувати закони можна, що всі порушують. А тому не можна перешкоджати іншим порушувати закон.
Звідси виходять всі інші правила, які є результатом всіляких домовленостей.
Щоби нормально існувати, треба знати правила, а не закони. І ще дуже важливо уміти порушувати закон настільки, наскільки реальною є твоя сила. Власне тому такими потрібними є банди і відьми.
Українська карна система побудована так, що бути трошки злочинцем змушений кожен, хто щось робить.
Про це добре знають і оточення, і відповідні державні служби.
Ніхто тебе ні в чому не винить. Але ти повинен усвідомлювати, що всі твої злочини раптом виринуть, якщо ти порушиш правила домовленості. Тоді ти будеш покараний так строго, як цього вимагає закон. І навіть більше.
Ще одне правило – знати, що між безкарністю і розправою переважно не буває проміжних сходинок.
Так було ще з часів Руської правди. Безліч злочинів різної важкості були віддані на розсуд сторін. Складна система розрахунків дозволяла оцінити кожне порушення у грошовому вимірі. За кожне конкретне вбивство можна було відповісти сріблом. У нас знали, що це краще, ніж карати на смерть, якщо вже одна смерть сталася.
Але були злочини небезпечні для системи. За них передбачалося так зване розграбування. Воно поширювалося не тільки на все майно, а й на дітей і жінок відступника.
Прадавний постулат про загальну виру громади ніколи не вивітрювався із судочинства у цій країні. Тому нас не дивували ні забори заручників, ні спалені села, ні вивезення всього населення з партизанських районів.
Нас не дуже дивує, коли через борги кількох помешкань від електрики відключать цілий великий будинок.
* * *
Найважче усвідомити, що Україна - це країна, якої нема. Теперішній час - межа, архипенківський простір між двома різними Українами. Цей час не буде належати до історії ні першої, ні другої. Настільки одна на іншу неподібні. Сучасна Україна - це розлом, вулкан, який змінює базову ґеоґрафію.
Ми настільки закорінені у минуле, що пересадити старе дерево у нові - значно кращі - умови неможливо, порветься. Старе дерево помирає там, де виросло. До нього вже недоречно застосовувати ні технологій формування крони, ні прогнозів очікуваного урожаю. Воно ще дає тінь, яка збирає всіх тих, чиї руки і ноги колись були поломані падінням з дерева, у чиїх тілах назавжди відклалися мікроелементи, спожиті з його плодами. Воно ще випускає якісь пагони. Власне їх, щоби тривала подоба лінії, можна прищепити до якоїсь пружної дички. А старе тіло, - на жаль, але так природно, - піде на дрова, ще загріє, запахне неповторним димом. З кількох найкрасивіших зрізів можна зробити якісь пам’ятки.
Судячи з усього, минула Україна свою велику роль вже відіграла. Передовсім вона вже була великою імперією, яка створила певну єдність чи, скорше, об’єднану мішанку радісних наївних племен, котрі жили на найсприятливішій, а тому і найнебезпечнішій території. Увібравши в себе підставові риси цих племен, вона зацементувала їх у неповторну модель. І, власне, тоді досягла своєї найбільшої величі. Вона полягала в тому, що це місце не мало бути порожнім. Все решта - несуттєве.
І те, що модель української імперії трималася на самознищенні, також. Але вона заповнила отвір між лісом і степом. Породила дивну культуру, яка не відповідає ні лісові, ні степові. Натомість і ліс, і степ відповідають їй.
Тобто все уже відбулося. Місія виконана.
І вже тоді ми випали з європейського контексту. Пішли шляхом двовір’я. Надто перейнялися своїм призначенням, надто трималися неповторних схем. Зрештою, ми породили Росію. З того часу стосунки з нею стали визначальними. Якби Фройд не мав інших випадків, фройдизм мусив би з’явитися з нашого анамнезу.
По-своєму втративши свою оригінальну державу, ми на довгі століття отримали нове завдання - повернути давню велич. На довгий час міф про українську імперію став головним орієнтиром у нашій парадигмі. Тінь руської держави переслідувала нас впродовж століть. Ми не могли повірити, що те, що відбулося один раз - і вповні, - може більше ніколи не повторитися.
Сутністю всього нашого існування була відсутність втраченої держави, яку потрібно було здобути. Ми мали велику мету - відновлення української держави. Ні про що інше не йшлося. І з цією метою було добре, бо була мета.
Досвід бездержавності помножений на велике прагнення великої держави циклічно повторювався великими сподіваннями, короткочасним тріумфом, безладом, породженим відсутністю державного досвіду, страшною поразкою і пагонами нової надії.
У цьому сенсі найкращою була та Україна, яка прагнула незалежності. Ідеальна країна, країна - ідея, яка, виживаючи і боронячись, мріяла про свій рай. Будь-яка дрібна деталь, яка натякала на українське, була сакральним символом. Казкова країна-минуле, в якій навіть найбільші трагедії ставали підпорою казки, перестала існувати тоді, коли несподівано отримала незалежність. Це стало кінцем попередньої України. Тому її вже нема.
Отримавши незалежність і державність, ми втратили свою минулу Україну. Виявилося, що у нас не було ніяких дальших планів. Минуле заслонило собою майбутнє.
Те, що відбувається тепер, є великою лабораторією, експериментом in vivo. З фрагментів попередніх вражень ми намагаємося зібрати модель майбутньої України. Двадцяти років незалежності виявилося замало, щоби сформувати реалістичну формулу.
Наша психологічна проблема полягає у нерозумінні неможливості повернення до минулого. Ми не згідні почати своє власне життя без батьків. Ми все ще намагаємося бути на когось подібними. І не можемо згодитися з тим, що наш шлях може бути величним хоча б тому, що такого вибору ще не було.
Єдиний спосіб нашого загального психічного оздоровлення - відкинути насаджену нам думку, що ми мусимо бути чемними, порядними, добрими і найліпшими. Пора бути собою і перестати оправдовуватися.
Ми не можемо еволюціювати до Європи. Ми ж по-справжньому ніколи у Європі не були. Ми випали з неї ще тоді, коли вона сама себе Європою не усвідомлювала. З того часу наші європейські мотиви були тільки імітацією, маньєризмом, мавпуванням. А ще європейськість приходила до нас як окупація. Частини України механічно ставали частиною різних частин Європи поза власною волею. Звідси ілюзія європейського досвіду і європейської присутності.
Не можемо повернутися і до Росії. Бо це було би поверненням до минулого. Незважаючи на русифікацію, ми не в стані змінити свій характер настільки, щоби мирно зжитися з російськими пропозиціями.
Наразі і Європа, і Росія присутні у нашій лабораторії. Вони експериментують, не уявляючи, яким може бути результат синтезу.
Якщо вдаватися до аналогій, то сучасна Україна найбільше подібна на той період історії американських колоній, коли вони вже зовсім перестали бути просто повторенням Британії чи Іспанії, але ще не промовили цього ні собі, ні своїм метрополіям. Україна - Америка і Росії, і Європи, і Америки.
Наша тотальна роздвоєність має шанс стати основою ідентичності.
Сучасна Україна - це країна постмодернізму. Тут можливе все. Природне лісовідновлення відбувається на великому зрубі. Ліс виросте сам, але яким він буде - невідомо.
Тут вже такого різного було, що здивувати когось чимось неможливо. Хіба що найпримітивнішими фокусами і звичайнісіньким блиском чогось такого, що колись не блистіло. Але ненадовго. Бо ми дуже скоро переймаємо всілякі такі прийоми і способи. Фокуси вивчаються, а блиск наноситься на щось своє. Ми добре вміємо копіювати такі речі, припасовуючи їх до своїх забаганок. Невдовзі вони стають модою. Ще трохи часу - і вони вважаються споконвічною традицією. Найбільше ми дивуємося лише тоді, коли щось стається не так, як є, а так, як би мало бути. У нас є замало підстав не сподіватися хоч чогось поганого.
24.10.2013