Знищення меморіальної дошки на честь всесвітньо знаного вченого Юрія Шевельова у Харкові обурило людей, спільноту яких можна окреслити як українську громадськість. Інтернет повниться праведним гнівом заяв, авторам яких видається, що протести та роз’яснення повинні би викликати почуття сорому і провини в українців-східняків.
Однак, насправді не все так просто, як виглядає на перший погляд.
Тому, видається, що у цій справі варто розрізняти принаймні два аспекти.
Перший – це сам факт дикого варварства. І справа не тільки у вандалізмі нищення – руйнується символ, що вивищує місто і його мешканців на рівень світових інтелектуальних висот. Лише надто недалекі люди можуть не хотіти, щоб їхнє місто асоціювали із вченим, котрий має світове ім’я. А причина лише у тому, що стара радянсько-російська пропаганда вбила у їхні голови несприйняття (можна сказати – люмпенське несприйняття) цієї людини. Власне це законні представники харків’ян успішно продемонстрували – своє закорінення у формат євразійського варварства із його агресивною протидією європейським цінностям та всіляким «зловорожим» проявам світової цивілізації.
Але з іншого боку – чи мають більшість мешканців міста особисте суверенне право мати світогляд, близький до азійських варварів? Звичайно, що так. Тобто світогляд, який – очевидно – демонструють не всі мешканці, але – теж очевидно – їхня більшість, волю якої легітимно і виражає більшість депутатів Харківської міської ради.
Адже нищення відбулося на підставі рішення міської ради, проголосованого демократично обраними представниками громади міста, себто депутатами.
І тут проявляється другий аспекту здійсненого вандалізму – чи правомірним було його здійснення? А виглядає, що правомірним, бо рішення про руйнування було прийнято цілком законним шляхом, і все було виконано у повній відповідності із цим рішенням. Можливо дещо поспішно, але це суті справи не змінює.
Далі. Чи сказане вище означає, що ми повинні негайно їхати у Харків і вчити мешканців як їм жити, щоб вони разом із своїми депутатами «піднялися до належного рівня розуміння і сприйняття світової культури у всій її багатогранності»?
Підстави ж є, бо харківське варварство кидає знецінюючу тінь на всіх нас в Україні сущих. Але не думаю, що варто когось силоміць перевиховувати, бо це не приведе до жодного позитивного результату. Навіть якби ми мали змогу здійснювати таке «силове просвітництво» в рамках офіційної україно-центричної державної політики, про яку можемо на даний час лише мріяти.
Виховані протягом кількох поколінь у закритому і спотвореному інформаційному просторі люди вірили тому, що їм говорили, і ця брехня вкорінилася у їхню свідомість, стала елементом ідентичності. Декілька поколінь радянських українців жили із щирою вірою у ці міфи, вважали УРСР своєю чудовою батьківщиною, якій звідусіль загрожують імперіалістичні агресори та їхні українські буржуазно-націоналістичні поплічники. Не варто сподіватися, а тим більше вимагати, щоб люди змінилися відразу після того, як ми їм розкажемо історичну правду.
По-перше, їм потрібно ще повірити у те, що ця нова інформація дійсно є правдою. А повірити дуже важко, бо знають, що в наші часи інформація активно використовується як інструмент для політичних маніпуляцій.
Але якщо вони і повірять, то будуть потребувати багато часу, щоби поміняти свої погляди, звичне для себе бачення історії, скоректувати свою заскорузлу «совкову» – з нашої, але не їхньої теперішньої точки зору – ідентичність. Це процес болісний і тривалий, а терапія лише тоді успішна, коли вона доброзичлива, основана на толерантності та повазі до, у широкому розумінні, інакшої ідентичності мешканців України.
Зрештою, стійким, переконаним і по-своєму чесним людям (таким як, напр., Борис Олійник) досить важко змінювати свої погляди і переконання. І за це їх варто поважати, навіть якщо їхні погляди на даний час є для нас хибними. Бо коли вони у майбутньому скоректують свої переконання, то далі залишаться людьми гідними і стійкими, на яких можна буде опиратися.
Стійка людина, котра здатна захищати свої переконання, викликає більше поваги, ніж безпринципна людина-флюгер, котра ще вчора клялася у вірності комуністичній партії та клеймила ганьбою українських буржуазних націоналістів, а на другий день нап’ялила вишиванку, публічно порвала партквиток і стала великим українським патріотом. Бо раптом це стало не лише модно і безпечно, але і дуже вигідно.
Ми добре пам’ятаємо безліч таких хрунів, котрими повнилося і керівництво РУХу, і депутатські корпуси перших демократичних скликань, і органи влади. Як тільки вітер змінився, більшість із них відразу побігли туди, де стало тепліше і краще – благо, що на той час вже всюди була незалежна Україна.
Окремий аспект питання – це сам спосіб виконання рішення Харківської міськради, а саме – не демонтаж, а знищення. Влада славного міста Харкова повелася у стилі диких степових племен, і тут вона явно прорахувалася. Бо навіть «совки» мають етичні відчуття. І я не здивуюся, якщо це варварське руйнування кувалдою гарної меморіальної дошки позбавить владу симпатій багатьох людей, настроєних можливо анти-українськи, але котрі не втратили почуття гідності.
Однак Харків і його депутати не одинокі, хто в сучасній Україні демонструє такий стиль дикого вандалізму.
Пригадаймо недавні події у провінційному містечку Охтирка на Сумщині, де також було застосовано вандалізм як силовий метод ідейного перевиховання. Пам’ятник Леніну там самовільно знесли депутати та прихильники партії «Свобода», котрі жодного стосунку до місцевого самоврядування Охтирки не мали. При чому також застосували варварський метод знесення - фактично відбулося обломування скульптури після якого залишився постамент із нижньою половиною постаті «вождя».
В результаті вийшло так, що одні радикали демонтували, а радикали з іншого ідейного табору невдовзі того Леніна, також самовільно, відновили.
А от якби рішення про демонтаж пам’ятника Леніну прийняла Охтирська міська рада, то все відбулося би цілком законно і ніхто більше радянського ідола би не посмів відновлювати. «Свободівці» попіарилися, повеселилися і їм байдуже до того, що будь-яке насилля і хамство породжує опір. В результаті таких дій навіть деякі люди, котрі могли би підтримати на Сумщині декомунізацію, можуть в майбутньому чинити цьому опір із міркувань етики та небажанням ототожнювати себе із ультра-правими варварами.
Відразу після того охтирського обломування Леніна відбулися, в якості помсти, декілька актів вандалізму в західних областях – невідомі вже вкотре понищили пам’ятники борцям за волю України. Бо ті, кого місцеві мешканці справедливо вважають героями і захисниками населення від коричневого і червоного фашизму, в ментальності симпатиків радянського минулого є ворогами і нацистами.
То можливо вже досить того всеукраїнського театру абсурду?
Може пора нам залишити одні одних у спокої, перестати воювати із символами і пам’ятниками минулого, а сконцентрувати свої погляди і зусилля на теперішньому і майбутньому України?
Бо наше теперішнє однаково болить усім – і галичанам, і слобожанцям. Нас зневажають і грабують як лохів, а ми нищимо одні одним якісь пам’ятники. І у своє майбутнє несемо не поступ, реформи і зміцнення держави, а недолугі постаменти із зруйнованими символами минулого.
Можливо, нарешті пора дозволити кожному регіону «молитися своїм ідеологічним богам», а власні зусилля і дії сконцентрувати на покращенні нашого реального життя. Щоб ультра-праві та ультра-ліві не мали шансів своїми, часто проплаченими владою, провокаціями генерувати взаємну ненависть і зіштовхувати схід України із її ж заходом. Аби влада мала змогу, під прикриттям цієї «димової завіси» взаємної ненависті, маніпулювати виборчими процесами і дерибанити бюджетні мільярди у сесійних залах.
Пора старе і дещо наївне гасло «Схід і Захід разом!» відновити у мудрішому, прагматичному форматі.
А славне місто Охтирка все ж таки має шанс втерти носа зарозумілому Харкову – демократично проголосувати за декомунізацію власного міста шляхом ліквідації пам’ятника Леніну та інших радянських символів. І долучитися таким чином до грона міст європейського цивілізаційного простору.
Добровільно, але не насильно.
12.10.2013