Оправданє еп. Стросмаєра.

 

Віденьскій "Tagblatt" пoдaв бyв недавно вість з Риму, що мoв то папа сказaв о звістній справі еп. Стросмаєра, що коли так мудрий, так добрий монарх як цісар Франц-Іосиф дaв епископови строгу нагану, то треба припускати, що епископ провинився дуже cyпpoтів своєї вітчини і супротив свого епископского обовязку. Папа мав навіть заявити, що потрафить ще завізвати дяковарского епископа до порядку. В тім ділі — додав "Tagblatt" ведуться навіть переговори межи Віднем а Ватиканом.

 

Чи так папа говорив, чи ні і чи дійстно ведуться в сій справі які переговори межи Віднем а Ватиканом, годі знати, але все таки здаєсь, що Baтикaн робить щось в сій справі, коли еп. Стросмаєр був змушений предложити папі своє оправданє за телєграму, вислану на ювилейне торжество до Кієва. Оправданє се звучить після „Koln. Ztg." як слідує:

 

Святійшій отче! Коли менї з ласки єго святости папи Пія IX. і благоволеня Є. Вел. цісаря Австрії в 1849 р., отже майже перед чотирома десятками літ, надано достоїньство епископа босаньского і сирмского з епископскою столицею в Дяковарі, думав я, що сповню душпастирскій обовязок найскорше, коли вірним моєї епархії присвячу не лиш моє знанє, мій досвід, але також і мої идеальні переконаня. Моя скромна діяльність однакож звернула на себе увагу многих, дуже многих синів, котрі також хотіли учитися від мене, котрі не пропускали ні словечка, коли я до них говорив. Чи-ж не мусів я таку вірність відплачувати повною вірностею, таку любов такою самою любовію? Чи-ж моє серце може бити лиш для душ моєї епархії? Ні, моє серце бє з вірностею твердою як скала для цілого великого і улюбленого мого народу, котрий за свою віру і за свого володітеля проливав свою кров на так чиcлeнниx полях битви, а з ним обнимає оно ту цілу велику родину народів, котра сполучена нероздільно з собою звязею славяньскої спільности. Коли серце найпокірнійшого сина твоєї святости могло посвящатися лиш маленькій части мого народу і єго бpaтним народам, коли я дійстно провинився тим, що завсігди чувствував і ділав для миліонового племени моїх славяньских братів, то знесу охотно і з покорою всі роеnае latae potentiae. Не хочу святійшій отче викликувати перед очи твого духа ті столїтя, в котрих меч Славянина мусїв так часто поблискувати в світлї сонця, щоби здержувати приступ мослимів на заходї нашої части світа. Під-час коли Романи і Германи були безпечні від всего, що могло загрожувати властивому нервови житя тих племен і могли з повною силою працювати над своїм культурним розвоєм, було і єсть Славянинови призначено аж до найновійших часів, бути завсігди заборолом для тих щасливійших народів, котрим не судилось проживати на межах христіяньских земель. Славянин вилив кров з свого серця, щоби відперти свого часу грозячу небезпечність для христіяньства в Европі, напір исламу на Північі на Захід. Так як Мадяри, так проливали свою кров і Хорвати, так як Австрійці так боролись також і Хорвати за Бога і цісаря на всіх полях битви, на котрі їх вів страх Божій і патріотизм. І до того народу, до котрого признаюся з гордостею, не мав-би я причислятись з цілим жаром серця, котре знає нужду свого народу так само добре, як і єго високії честноти? Маю перед тобою, о святїйшій отче, оправдатись з мого діланя, з мого ніби то нехристіяньского, непатріотичного діланя, що мені зробило найприкрійші хвилі в моїм житю. Правда, що я від многих вже літ займаюся основно віроісповіданєм миліонів моїх некатолицких братів славяньских, але — з радістною гордостею признаюся нині до того — лиш в тій ціли, щоби їх навернути до нашої святої, католицкої церкви. То уважав я цілею моїх стремлінь, моєю властивою апостольскою мисією, а коли б мені колись удалося осягнути за твоїм, о святійшій отче, благословеньством при помочи Божій той світлий идеал, то найпокірнійшій син твоєї святости зложити охотно свою струджену голову до вічного спочинку. Окатоличенє Россіян єсть при високій интелигенції і культурі того найсильнійшого в Европі народу певно далеко лекше, як окатоличенє Болгар і Сербів. В сім отже напрямі має сповнити Россія свою підбиваючу і цивилизаційну мисію, славнійшу і cвiтлїйшy, як всяка кровава побіда на полях битви на сій земли. Роковини 900-літного наверненя Россії до христіяньскої віри міг я, думаю, святкувати також яко добрий австрійскій і хорватскій патріот і то тим радістнійше, позаяк кієвске торжество хрещеня Руси означає згадку того невисказано красного дня, того світлого дня, в котрім миліони душ вийшли з кромішної тьми невірства і поганьства до світлої висоти христіяньства. Моє поступованє супротив политичної системи, яка тепер панує в королевствах Хорватії і Славонії, котрі як найвірнійше держаться світлої корони габсбургско-цісарского дому, не можна називати ані нединастичним, ані непатріотичним. Від сего послідного закиду може мене найліпше боронити та горяча любов, з якою я виступав завсігди супротив мого дорогого народу хорватского а котрої докази я певно вже нераз давав. (Тут наводить еп. Стросмаєр свою діяльність для добра своєї єпархії, особливо же основанє собору в Дяково і университету ім. Франц-Іосифа в Загребі).

 

Святійшій отче! Підпори пануючого тепер в Австрії правительства, отже також і престола, прислали мені при нагоді мого припадаючого в сім році ювилею священьства гратуляційну адресу, котрої сердечність глубоко мене тронула, ба, наповнила мене великою радостію. Ті високо учені світлі мужі люблять свого цісаря і поважають єгo певно не менше, як угорскі дорадники монарші. Политичним идеалом сих послідних єсть цілковите пригнетенє моїх славяньских братів, для права котрих я більше нічого не бажаю, як лиш справедливости. Я не вдоволений теперішною политичною системою в моїй вітчині; я не можу бути нею вдоволений, бо то єсть система гнетеня великого свобідного народу на своїй власній, на так горячо любимій, вірно береженій і дорогою кровю своїх синів сотки разів орошеній земли. Але я крию мій жаль серед стін моєї каплиці і нїколи не старався я висказати єгo з амвона. Я не користаю навіть з своїх політичних прав яко член законодавчого тіла і держусь вже десятки лїт від него зовсім здалека. Чого хотять отже від мене мої вороги? Чи може жию вже за довго для декотрих з них, що виглядали вже на моє місце наслїдника для моєї єпархії, котрий знає мадярскій язик?

 

Дяково, в день св. Матея, року Божого 1888 а XXXIX мого святого душпастирства.

 

Іосиф, Юрій в. р. епископ Босни і Сирмії.

 

[Дѣло, 06.10.1888]

 

 

06.10.1888