Дрожу цілий за долю Закарпаття. Цеж наші рідні брати, дарма, що деякі вважають себе за тіточних. Коли вірити ґазетам, то там усі партії від національних до москво- і мадярофільських видвигнули гасло самовизначення.
Право самовизначення — золоте право людства. Виписав його свого часу пок[ійний] Вільсон на антантських прапорах, коли ще не знати було чия візьме. А як уже стало ясно, то гасло Вільсона так зблякувало, так затерлося, що й найліпші шифромани не могли відчитати. Тепер видно хтось таки відчитав і то на чехословацькій матерії.
Отже, Закарпаття готово дістати право caмовизначуватися.
Дрожу, що воно може скористати з того права в той спосіб, що прилучиться до Чехословаччини, а не до Мадярщини. Не перечу, добре їм було під чехами. Чехи почали були вже навіть виконувати свої зобовязання щодо автономії: дали російські підручники по школах, російські авдиції в радіо, зрусифікували частинно школи — одним словом ішло до ліпшого...
Але цього все таки не можна порівняти до положення Закарпаття під мадярами. Тоді Закарпаття було щось... Мадяри шанували нашу мову, нашу пісню, наші звичаї — до тої міри, що не казали говорити по українськи, щоби мова не засмітилася мадярськими словами, не позволяли на вулиці співати по українськи, щоби з одної сторони люди не здирали собі горла (на Закарпатті — як відомо — бувають сильні вітри!), а з другої, щоби пісня не тратила своєї архаїчности.
Пригадую собі незабутній образочок з часів великої війни і мого побуту під Мункачевом. Коли я попросив тамтешніх людей, щоб мені щось рідного заспівали, то давали себе довго просити (що є зовсім зрозуміле з огляду на горло і архаїчність!), a щойно згодом заспівали... потихенько і заткавши вікна подушками.
— Штоб "біров", або "хатуни" мадярські не почули.
Далиб вони їм за те, що не шанують високо гуманного, a ще вище культурного наказу!
А як гарно і приємно було слухати проповіди у церкві. Священник говорив її по мадярськи, чистою літературною мовою і тим способом учив навіть старих мови великого Атилі. За молодих дбала школа і то так щиро та сердечно, що вже ліпше не ставало місця.
Одно було прикре: закарпатці страшенно тяжкий до науки народ і поза ріжними „біровами", „хатунами", „гадьовами" і тим подібним „боканчами" — нічого за кілька століть не навчилися.
Може тепер булоб краще — з огляду на уліпшені способи науки і модерні засоби переконування!
Але... ануж закарпатцям стрілить до голови заявитися за Чехословаччиною, а чехам прийде фантазія зрезиґнувати з дотеперішньої лінії.
Дрожу...
[Діло]
02.10.1938