Зеновія Ростислава Франко (31.Х.1925–17.XI.1991) – українська мовознавець і літературознавець, публіцист і громадська діячка, кандидат філологічних наук, авторка понад 200 наукових та науково-публіцистичних праць з історії української літературної мови, лінвостилістики, ономастики, топоніміки, літературо-знавства та франкознавства.
Народилася у Львові, була старшою дочкою в родині Тараса Франка, середущого сина Івана Франка.
Закінчила Станіславську гімназію, відтак філологічний факультет Львівського університету (1949), 1949-го разом з родиною примусово перевезена до Києва, де й прожила наступні 40 з лишком років, передусім для зручності контролю совєтських спецслужб за життям і діяльністю онуки Івана Франка.
Закінчила аспірантуру в Інституті мовознавства ім. О.Потебні АН України, де захистила кандидатську дисертацію «Іван Франко в боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» (1954), й далі працювала в цьому академічному інституті. Натомість докторську дисертацію, написану 1968-го, не змогла захистити, позаяк у 1960-х роках приєдналася до інтелектуального руху спротиву совєцькому комунізмові та русифікації. В 1969-му за виступи перед людьми та редагування книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» звільнена з роботи й заарештована. І хоч у 1972-му поновлена на роботі, проте постійного цькування та погроз можливим політичним ув’язненням зазнавала до виходу на пенсію 1987-го.
В наступні роки політичної та суспільної трансформації була одним з ініціаторів створення Руху за перебудову, виступала за реабілітацію Греко-Католицької Церкви; підтримувала голодуючих «на ґраніті» студентів, допомагала у відновленні діяльності НТШ.
Похована на Байковому кладовищі в Києві.
У некролозі друзі оцінили постать Зеновії Франко так: «У Києві з перших днів свого перебування З.Франко виконувала високу місію представника Галичини, до якої зверталися різні високі інстанції як до голосу західноукраїнської інтелігенції. Вихована в дусі високої національної свідомості, вона поступово ввійшла в українське життя столиці й зайняла тут помітне місце. Сорокарічне перебування З.Франко у Києві ніби й не відзначалося чимось особливим, героїчним, однак її, може, й непомітна для сторонніх (але не для служб безпеки) невсипуща повсякденна діяльність: розмови, виступи, поширення забороненої літератури, згуртовування біля себе людей, що зустрічалися в неї вдома, – вже все це було актом протесту і великим подвигом у часи глибокої тоталітарної ночі. Одночасно вона крок за кроком проходила свою хресну дорогу від фальшивого благовоління власть імущих через "дружні" перестороги, адміністративні стягнення, вигнання з інституту, шантаж, оскаженіле цькування і бойкот заляканих та часто й підлих земляків аж до приниження перед світом» (Західний кур'єр. — 1991. — 23 листопада).
Докладно про особу ученої та її доробок — у книзі: Зеновія Франко (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М.А.Вальо. — Львів, 2003.
Короткий компендіум відомостей про Зеновію Франко — у Вікіпедії.
07.02.2013