18.09.1938

Від яких двох місяців відома польська письменниця Ванда Васілєвська у щоденнику „Роботнік" містить репортаж зі своєї подорожі по Поліссі — по землі, що живе своїм, далеким від цивілізації 20 століття життям і водночас переживає найглибше кольонізаційно-кресові експерименти. Що ця земля — одинокий в Европі пустар, що живуть на ній люди, як дикуни, місяцями без сірника й роками без куска мяса, що нужда й жах там безприкладний — це для експериментів байдужа справа. Для них важне, що тут є ще кількасот „зайвих обєктів"-православних церков, що міліон українців Полісся мусить бути відтятий від Галичини і статись „тутешніми", нарешті це для них важне „Поліський ярмарок", що тільки недавно скінчився й був реклямований з перебільшеною вервою.
Бо ось, час до часу, озивається з Полісся дійсність. Позакондієрська й позаекспериментальна. Сіра. І ось вона каже:
„У дворах — каже у своїм репортажі „Водами Полісся" Ванда Васілєвська — на-загал небагато заробітків. За луки й пасовиська, що їх селянам винаймають на відробок, двір має насправді дармових робітників. Там, де цього нема, мужчина дістає за працю у жнива 1 зол., жінка 80 сот. І день роботи має 12—14 годин. Платять травою, соломою, деревом, залягають з виплатою, треба багато разів ходити, заки добудете належність.
Що далі від небагатьох міст і містечок — то гірше. Готівка є мітом, казкою, лєґендою, чимсь недосяжним. Нема кому продати навіть тоді, коли є щось до продажі. Нема способу роздобути готівку".
Авторка описує, як голодуючі рибалки сидять над річками з вудкою й побачивши, що “пани ядуть", сподіваються, що „хлєб будєт".
„Старший чоловік киває рукою. „Пани, дайтє хлєба". Причалюємо до берега. Дивимось зблизька, обличчя в обличчя голодові. Полотняні, обірвані штани, обірвані сорочки. Несамовито худі — кістяки, обтягнені перґаменом шкіри. Запалі лиця, кудлаті, неголені обличчя й очі в чорних ямах, що палають підозрілим вогнем. Виросли перед нами в погідний, блакитний, золотий день, як примари. Витягнули до нас долоні-кіхгі. Гарячково добуваємо запаси.
Кільканацять кроків далі те саме. Людина-примара, понурий кістяк, з очей виглядав йому вовчий голод. Ми плили поволі попри беріг, де чекав на нас новий: в лахманах, голодний чоловік, що жебрав хліба''.
Потім Ванда Васілєвська побувала в селі Білій коло Пинська, що лежить на пісках, ялових ґрунтах і де на селянина випадає по гектарові й менше. Минулого року навістив це село град і витовк дослівно все. Село Біла не зібрало ні колоска збіжжа. Не сіяло нічого.
„Настали — пише вона — в селі Білій погані дні. Як далеко й широко — нема заробітків. Нема защо зачіпити рук. І село Біла пішло „по милостині". По нужденних поліських селах, селах кривоногих дітей, селах біди і лахманів пішли люди з Білої шукати людського милосердя. Слабі з голоду, вихуділі, обдерті".
Авторка під'їхала під село.
„В селі ті, що не мали сили, щоб піти на жебри. Кудлаті й понурі діти, жінки й діти, що пухнуть з голоду, роздуті, тихо вмираючі на запічках. Ми не могли вирішитись. Намовляли нас, аґітували сухі, потріскані, мертві губи примар на березі. Обіцяли незвичайне видовище: село, що конає з голоду. Але я не відважилася помандрувати до Білої".
Та втекти від поліської дійсності авторці було годі. Що крок зустрічає відгомін Білої.
„В тісних хатах кричать немовлята, овинені в лахи, зболені від опаренин. Дорослі приймають гостинець-ковбасу, кажучи, що їдять її вперше в житті. Малий хлопчина дреться на коліна батькові і вперто домагається вияснення, що це таке цукор. І батько мальовничо описує, як цукор виглядає, як смакує, як він надзвичайний і предивний".
Але це ще не все.
„По дорозі на Невель понадаємо на видовбане з пня дерева човно. Сидить у нім старець і дівчина. Жінка рве очерет — старець беззубими губами мне било очерету Жінка гризе швидко, обгризає аж до того місця, де очерет темніє і мякуш ділиться у тверді, волокнисті комірки. Хвилину дивимося на цю дивну сцену.
— Це добре, солодке — каже старий і простягає нам свіжо зірване било. Але жінка всміхається гірко:
— Як хліба нема, то й очерет добрий....
Під Прикладниками на човні жінка і троє дітей. Рвуть очерет, їдять. Як хліба нема..."
В Березнім над Гориню ще краща несподіванка:
“У вечір сідаємо до миски з цілою родиною — годі відмовити. Сидимо тісно на лавах — нас двоє, троє дітей і стара, півсліпа бабуся. У глиняній мисці молоко з якоюсь кашою. Тверді крупи, дикий смак сирини.
— Трохи за рідке — впевняє бабка, але діти протестують:
— Добре, добре!
Питаємо, що це. Дивуються, що ми не пізнали. Це чейже „майна", збирана з росою на розцвілій луці. Біла квітова кашка, омана харчу, не лізе нам у горло. Але вони їдять зі смаком. А коли вранці виносимо зі стодоли свої причандали, господині не має вже в хаті, пішла на луг збирати „майну". Ось-там іде, підійнявши спідницю, в росі по пояс і широким рухом рамена збирає в решето зелено-білі цвіточки, щоб дати дітям сніданок".
І так бачить авторка, Ванда Васілєвська, скрізь справжнє Полісся. Бачить у дитині „з так фантастично вигненими рахітизмом ногах, що моглиб послужити яскравим зразком на якусь медичну виставу", людей, що „вгинаються під вантажем невиносимої нужди", шіснадцять-голову родину у Щитині, що спить в одній кімнатці, людей, що обтяжені родиною живуть з гектара, з двох, з половини. А коли авторка питає двічі:
— Як ви оце живете?
дістає двічі однакову відповідь:
— А хіба ми живемо?
Та так пише про Полісся, справжнє, лячне й несамовите Полісся Ванда Васілєвська. Безліч її земляків бачить цю нещасну землю інакше: як терен для колонізації селянами з заходу, як предмет експериментів. Адже дітей Полісся возять по Варшавах, у поліських селах вишукують „шляхту", а „кресові дзялаче" стають диктаторами навіть в релігійних справах.
— Пани ядуть! Хлєб будєт! — кажуть поліщуки і платять за той хліб гірко...
(ак.)

1938 з поляків