Карпати: костели та кірхи

Коли їхати від Львова в будь-яку сторону Галичини, не раз побачиш напівзруйновані, запорошені дорожнім пилом будівлі, які досвідченому краєзнавцю нагадують про давнє культурне розмаїття нашого краю. Колись Галичину можна було назвати чи не найбільш мультикультурним регіоном України, адже на відносно малій території співіснувало чимало етносів і конфесій. Колись можна було, але історія внесла свої корективи. Мультикультурний світ Галичини щез, залишивши по собі лише деякі матеріальні сліди.

 

Від Львова до Турки – добрих 150 кілометрів, всіяних пам’ятками минулого: дерев’яні церкви, муровані костели, зруйновані синагоги і, звісно,  цвинтарі. Дуже різні й загадкові: єврейські, з незрозумілими сучасному обивателю карлючками на надгробках; порослі лісом цвинтарі польської шляхти з високими металевими хрестами; церквища вивезених сіл, де лише скупчення лип, колись таких любих селянам, свідчать, що тут був храм з кладовищем.

 

Коли дорогою казав співрозмовникам, що їду до Турки писати репортаж про покинуті костели, вони радили повертатися до Львова. Для їхнього ока костели не являють жодної приваби – стоять собі й стоять. «Приїхав ксьондз із Польщі, але що він може зробити, коли до костелу ходить троє людей», - казав старший чоловік із Турки, що саме вертався з роботи.

 

Священик

 

Доглядає старі костели отець Андрій, молодий отець, що два роки тому приїхав із Польщі. Зізнається, що попросився сам. На питання, що спонукало його до цього, словами відповіді не дає, лише здіймає очі до неба – на все, мовляв, воля Божа. Каже, що лишиться тут довше, ніж на п’ять років. Йому подобається служити в Україні, а гірське повітря, до того ж, покращує здоров’я. “Відколи приїхав в Україну, мені ще жодного разу не боліла голова, а в Польщі щоденно мучили мігрені,” -  зізнається зніяковіло.

 

На свято чи в неділю отець проїздить десятки кілометрів. Три костели, в яких правиться служба, лежать далеко за Туркою. “Та у Вас, отче, парафія, як єпархія”, - жартую, коли їдемо від одного костелу до іншого. Парафія обіймає весь Турківський і частину Старосамбірського району, але, попри географічні розміри, кількість вірних мала – трохи понад 100 парафіян. 

 

Розкиданість населених пунктів не головна проблема – у Розлучі, Ільнику, Вовчому дерев’яні костели ледь-ледь стоять і можуть завалитися щомиті, потребують термінового ремонту, але ні людей, ні грошей на це нема.

 

Місіонери

 

Турківщина – це суцільні гори, район завжди вважався бідним і недоступним. Турчани гордо називають своє місто столицею бойків, але це мало змінює ситуацію – погані шляхи району та відсутність придорожньої інфраструктури відлякують потенційних туристів. Щоправда, ці ж труднощі не налякали п’ять століть тому римо-католицьких місіонерів.

 

Отці-єзуїти, які принесли сюди римське католицтво, жили серед місцевої людності. Довідник Львівської архидієцезії “Парафії, костели та каплиці. Львівська область” зазначає, що перші кляштори, які з’явилися у цьому краї, були дуже малими — два-три ченці. Проте самих монастирів було багато — практично в кожному селі. У тому ж довіднику вказано, що вже у XVIІ столітті в усіх селах району були римо-католицькі каплиці. Зведені нашвидкуруч, вони  руйнувалися, горіли, але деяким, мурованим, удалося зберегтися дотепер. Наприклад, костел Успіння Пресвятої Діви Марії в Турці (нині це окраса міста) почали зводити лише 1767 року, але парафія в місті на той час існувала вже два століття. Будова храму тривало 150 років – за цей час його не раз перебудовували та реставрували, декілька разів костел горів. Освятили його 1914 року. Під час першої війни храм зазнав пошкоджень, проте його швидко відремонтували. 1920-1930-ті роки – золоті часи для римо-католиків. Польська адміністрація  всіляко їх підтримувала. У міжвоєнний період збудовано дзвіницю, навколо храму звели муровану огорожу, зсередини його розписали.

 

  Світлина автора

 

За радянської влади храм був складом, згодом – спортзалом місцевої школи, під кінець – столярним цехом. Більшість культових речей із костелу вивіз 1945 року до Польщі о. Ігнацій Кулаковський. Тож парафія, відроджена на початку 1990-х, все відновлювала власноруч.

 

Парафіянка пані Галина, яка зі своєю мамою учащає до храму з тих часів, розповідає: після «комуни» він був такий поруйнований, що вірні спершу молилися на костельному ґанку.  Згодом, коли зробили підлогу, – у сакристії, і лише декілька років тому, після загального  ремонту, службу правлять у вівтарі. «Ми відвоювали свій храм», - каже жінка. Переконатись у правоті цих слів можна, переглянувши світлини костелу 20-річної давнини: будівля без даху, підлоги, вікон, дверей, штукатурки. Де зараз вівтар, стояла «буржуйка», а на подвір’ї довкола храму хазяйновиті сусіди мали хліви, в яких тримали кіз і курей.

 

  Світлина автора

 

“Якими силами ви відремонтували костел?” – питаю у священика. Він лише розводить руками, зводячи обличчя до неба – мовляв, все з Божою поміччю. “Я і мої попередники їздили до Польщі, у свої парафії, збирали пожертви. Допомагали парафіяни, місцеві люди. Ремонт робимо повільно, тому більшість коштів йде на оплату праці, - каже отець Андрій, - а все інше – пісок, цемент, інші будівельні матеріали – не є такі дорогі”.

 

  

Так виглядав інтер'єр костелу в Турці 1990 року.

 

Пан Василь, який керує внутрішніми роботами, каже, що проблема турчанського костелу полягає ще й у тому, що в 1990-х зробили поганий косметичний ремонт. Прогнилі  барельєфи та ліпнину позбивали, і тепер майстри навіть не мають взірців, щоби їх відновити.

 

Наступний костел, яким опікується отець Андрій, міститься приблизно за 30 кілометрів від Турки, в селі Комарники. У цього храму схожа історія. Невисокий, мурований з червоної цегли костел стоїть на високому березі. Він відносно молодий — збудований перед самою Другою світовою війною, але тоді так і не освячений. Тож, коли його відновили на початку 1990-х, відправили урочисту першу літургію. «Та цьому храму повезло, - казали мені місцеві жінки, - за комуністів тут був колгоспний склад, а отже, костел мав добрий дах, не протікав, тому добре зберігся». Про складське минуле храму нагадують балки – залишки другого поверху, збудованого ощадливим головою колгоспу для збільшення площі складу.

 

У Турці отець Анрій править месу польською, а в Комарнику – українською. 

 

- Тут ніхто не розуміє польської? – питаю у священика.

- Ніхто. 

 - А як же утворилася громада?

- Шляхом природної конкуренції, - жартує отець.

 

У селі є ще два храми – обидва православні. До них далеко йти, тож люди, які живуть ближче, почали збиратися в костелі. Через декілька років утворилася громада.  Як пояснили мені парафіяни, у римо-католицької меси є перевага – вона  коротка  і можна сидіти, а для людей, які важко працюють цілий тиждень, це важливо.  «Бог же то один, і «Отче наш» у нас спільний, - дивується моєму здивуванню баба Ґеня, - пан приїхав зі Львова, а того не знає».

 

За 20 років, відколи у храмі відновлено службу, священикам вдалося виховати парафіян, що обирають римо-католицьку месу замість православної літургії свідомо, а не з утилітарних причин. Пані Марія, яка допомагає священникові під час Служби Божої, каже що ходить в костел свідомо вже понад 20 років, їздить на прощі, з’їзди, зрозуміла суть католицької меси і не хоче переходити в іншу віру. «У католицькій вірі я знайшла сенс свого життя і втіху після смерті чоловіка», - каже жінка.

 

Під час меси спостерігав цікаве явище – люди, що йшли з «горішньої», як її називають у селі, церкви, заходили до костелу, молилися, залишаючись до кінця служби. Коли спитав священика, як він ставиться до того, що половина його парафіян водночас відвідують храми двох різних конфесій, він, жартуючи, відповів, що має парафіян двох категорій — ті, які ходять до костелу,  і ті, які йдуть за традицією до церкви, а згодом ще й до костелу. “Люди не бачать ніякої різниці між храмами, - каже отець. – Через це у мене виникають догматичні проблеми. Наприклад, люди не розуміють, чому я не хочу хрестити дітей, коли хресні батьки – православні. Але куди мені дітись? Хрещу. Намагаюся розуміти людей, важко жити в селі, де десять католиків і тисяча православних. Мусимо давати собі раду”.

 

  Відновлений костел у Борині. Світлина автора

 

Костел святого Роха в Борині, де теж є невелика католицька громада, уже відновлений. Хоча в радянський час був повністю знищений. Старожили  розповідають, що в їхньому селі колись були два католицькі храми: один у центрі, другий – на «німецькій колонії». Як зазначає довідник “Парафії, костели та каплиці. Львівська область”, 1902 року боринську дерев’яну кірху перевели в камінь, але вже за кілька років вона згоріла, а потім – ще раз, перед самою війною. Німецькі колоністи, які ще жили в Борині обидва рази її відновлювали. Наприкінці 1940-х років храм перетворили на колгоспний склад , а в 1965-му – спалили.

 

Костел св. Роха — це історія успіху, яким дуже пишається отець Андрій. На сьогодні він повністю відновлений, на жаль, не в оригіналі. Відбудовували храм спільно з польськими жертводавцями. 17 серпня цього року храм урочисто освятили.

 

Дерев’яні храми

 

Це все були муровані храми. Інакше склалася історія з дерев’яними. Цим споруди потребують особливої допомоги, але ніхто не хоче стати «героєм». Сільські ради відмовляються їх відновлювати, посилаючись на брак коштів, римо-католики, які б організували парафію, відсутні, а місцевий бізнес гадки не має, що на цьому святому ділі можна непогано заробити. Костели в селах Розлуч, Ільник, Вовче, з одного боку, занесені майже в усі путівники по Карпатах, з іншого – через відсутність охочих їх доглядати повільно, але  невпинно руйнуються.

 

Свого часу австрійська адміністрація рясно заселила турківські Карпати німцями (швабами, як їх тут називали), даючи їм всілякі пільги і водночас залучаючи “диких бойків” до цивілізованих методів ведення сільського господарства. Тож поряд із традиційними трибанними дерев’яними церквами  в Карпатах з’явилися дерев’яні німецькі кірхи.

 

  Село Розлуч. Світлина автоа

 

На думку Ольги Мер’є, дослідниці дерев’яної архітектури Карпат, розлуцький храм перебуває в найгіршому стані.  Високий, у неоготичному стилі,  він збудований у перших роках ХХ століття. На сьогодні ледь тримається. Баба Ксеня, яка живе поруч, розповідає, що пам’ятає, як перед війною тут правили службу, приїздив ксьондз із Турки. “Все було по-людськи. А тепер кури у вівтарі несуться”, - бідкається жінка.

 

Попри те, що тут довгі роки був склад мінеральних добрив, ще збереглися залишки розписів, вівтар, хори, гарна різьблена стеля. Якщо стояти в костелі під час заходу сонця і дивитися на підсвічену павутину, то потрапляєш в іншу реальність – не звертаєш увагу на мишачий послід на престолі, де не так давно стояла Свята Чаша, не бачиш, що дерев’яні хори з вишуканими сходами стали місцем збору місцевих пияків, а з фундаменту регулярно зникає каміння.

 

Коли питав місцевих мешканців, чому вони не відновлюють храм, вони лише розводили руками. Казали, що цього не хоче тутешній священик, бо будуть дві парафії, а отже, менший дохід. Інші казали, що це не їхня справа, вони православні, а костел — католицький. Отець Андрій має свою версію. Львівська архидієцезія свого часу хотіла перенести храм у Брюховичі, до семінарії. За його словами, сільська рада почала протестувати, адже костел — гарна туристична принада, отже, село втратило би потенційний прибуток. Але чому сільська рада не береться ремонтувати костел – питання, на яке ніхто так і не дав відповіді.

 

Ще дві дерев’яні кірхи/костели Турківщини – в Ільнику та Вовчому – перебувають не в кращому стані. Побудовані приблизно тоді ж, між 1900 і 1910 роками,  вони  менші за розлуцький костел, не такі високі, тому селяни називають їх «каплицями».

 

  Колишня кірха у Вовчому. Світлина Олени Крушинської

 

Каплиця у Вовчому, побудована у 1900-1902 роках для релігійних потреб німецьких колоністів. Це невеликий дерев’яний храм, в якому нині діє греко-католицька церква. За радянської влади тут був музей атеїзму, потім – шкільний спортзал.

 

Костел у Ільнику побудовали перед Другою світовою війною місцеві поляки. Не схожий на німецькі кірхи – менший, круглий, має маленькі бані. Попри почорнілі стіни та дірявий дах, справляє  добре враження — такий собі  маленький привіт від нашого багатокультурного минулого. На жаль, інтер’єр занедбаний. Ситуація та ж, що у Розлучі — купи сміття, порожні пляшки і, найстрашніше, - пребагато сигаретних недопалків. Що дерев’яний храм  може зайнятися від сигарети, місцевим пиякам до голови не приходить.

 

  Колишній костел в Ільнику

 

Отець Андрій часто повторює, що, якби Україна вступила в ЄС, то Унія виділила би кошти на ремонт цих храмів, як це сталося в Польщі. Але для кого? Місцева людність купами сміття у вівтарях засвідчила, що ці храми їй не потрібні.

 

Сільській громаді знайти мільйони гривень на відновлення первісної архітектури костелів практично неможливо, але поставити двері, щоби колишній храм не перетворювали на притон, вона може. Те саме з фундаментом – розлуцький костел стоїть на місцевому пісковику, який швидко руйнується, і, відповідно, храм хилиться на бік. Але ж ніхто не забороняє людям замість зруйнованого покласти новий. Проте турківським костелам чекати ремонту доведеться довго. Бо до ЄС нам шлях неблизький. 

 

19.09.2013