«Україна – велика країна!..» – таке горде й оптимістичне чую щоранку від «Ера ФМ».
Без іронії скажу, що мені до душі і сам цей постулат, і форма його подачі – завжди аргументовано і підкріплено якимось яскравим цікавим фактом. Цінним тут є і те, що серед аргументів не лише подають факти на кшталт «у нас найбільше, найширше, найдовше, найродючіше чи найспівучіше …», а й часом називають імена людей, які творили чи творять високий статус країни у світі.
Приємно усвідомлювати, що саме твій земляк колись першим сконструював гелікоптер, здійснив революцію у якійсь галузі медицини, інженерної науки, чи досяг світових вершин у літературі або мистецтві.
Абсолютно не применшую вагомості досягнень наших славних хлопців та дівчат, які можуть «два рази лівим джебом», а тоді «хуком з правої», чи через «стінку крученим» у самісіньку «дев'ятку», чи з жердиною аж попід хмари, чи у басейні мов дельфін… Що не кажіть, а приємно, коли догори лине не лише «триколор» чи «звйоздно-полосатий», а й «синьо-жовтий». Та ще коли не лише той бідака, що лежить на рингу після «хука», а й мільйони людей у світі, чуючи «Ще не вмерла …», мають підставу серйозно трактувати цей текст.
Утім, будучи більше заангажованим у сфері культури, хочу особливу увагу зосередити на такому важливому аспекті у справі вироблення високого статусу й авторитету Держави у світі, як академічне музичне мистецтво.
Мабуть, не випадково особливі досягнення саме у цій сфері людської діяльності стали предметом гордості, самоповаги і амбіцій народів найуспішніших держав у старій культурній Європі.
Досить лише одного імені Едвард Ґріґ – і «маленька» Норвегія стає великою, не кажу вже про скромну на сьогодні щодо квадратних кілометрів і мільйонів населення Австрію з її Моцартом… Гонорові і зверхні англійці, маючи не лише Шекспіра в літературі, водночас виразно комплексували, маючи в музиці лише Генрі Перселла, «позиченого» у німців Генделя, і нарешті аж у середині 20-го століття (о, щастя!) Бенджамена Бріттена.
Не занурюючись занадто у специфічне історичне минуле української культури, пов’язане з її тривалим колоніальним статусом, вважаю все ж незайвим нагадувати час від часу той факт, що не лише талановиті хлопці з українського Глухова творили славу «Російській Короні», а й найбільша гордість у царині музики у сусідів-росіян, Пйотр Ілліч – праправнук запорозького козака (зі старшини) Петра Чайки – сучасника Івана Мазепи…
Така культурно-історична рефлексія спровокована одним дуже конкретним, важливим і, як виглядає, вічним питанням.
Можливість та умови розвитку, можливість творчої реалізації, запотребованість – це те, що завжди було і є необхідним для кожного Художника у будь-якій художній сфері.
Така постать, як композитор, відчуває цю потребу гостріше.
Що не кажіть, а живописне полотно чи навіть літературний твір, яких ще ніхто не бачив чи не читав, – це вже, все-таки, готовий «до вжитку» продукт. Тим часом партитура симфонії – це ще не продукт для споживання слухачем. Її ще обов’язково треба підготувати з музикантами, виконати, зробити аудіозапис… Тим-то доля композитора є «важчою» від долі художника, письменника, непростою і часом навіть трагічною.
Геніальний Франц Шуберт, створивши свої блискучі 9 симфоній, так і не почув їх у виконанні оркестру за свого життя! Сьогодні це звучить абсурдно, у це важко повірити, але це факт. Виглядає, визнання та успіх при житті – питання не тільки таланту чи кон’юнктури, а й обставин життя, часом алогічних і незрозумілих.
Років зо тридцять тому, будучи дуже посереднім композитором у СРСР, вистачало обійняти якийсь вагомий пост при міністерстві культури, щоб твоя бездарна з мистецького боку, але добре «заправлена» ідеологічно, опера чи ораторія раптом знаходила активне запотребування на усіх неосяжних просторах країни. Зазвичай «реалізатори проекту» завжди отримували більший шанс здобути важливі на той час дивіденди – почесні звання, ордени, медалі…
І все ж, навіть для простого члена Спілки Композиторів за тих часів був немалий шанс почути живе виконання своєї щойно написаної музики. Щобільшн, цей «член» навіть мусив щось писати, щоб залишатися у цьому вигідному статусі (пільги, додаткові метри житла, спецсанаторії, посади…).
Щорічна звітність на Пленумі Композиторів якоїсь… львівської філії, хоч і була великою мірою формальністю, але давала реальну можливість для справжніх композиторів (їх, певна річ, було менше) – дочекатись виконання професійним оркестром у філармонії, почути свої творіння і, що найголовніше, отримати стимул для подальшого творчого розвитку.
Як на мене, то це був не найгірший «винахід» тої, проблематичної загалом, Системи.
Часи змінилися. Прагматичність Ринку жорстко ставить усе на свої справжні місця. Звичайно, комусь ще часом вдається «на особистих зв’язках» отримати якийсь державний ґрант, замовлення на написання «опери-ораторії»… Але це радше виняток, що підтверджує правило.
Постає питання: що ж мало б стати альтернативою попередніх методів заохочення і стимулювання сучасних наших композиторів, зокрема «нерозкручених» з молодшого покоління?
Можливість бути виконаним на різноманітних фестивалях сучасної музики, звичайно, дає деякий шанс. Та їх не так вже й багато, з одного боку, а з іншого – контингент їхньої публіки, м’яко кажучи, доволі обмежений.
Тим часом серед музики сучасних авторів можна знайти чимало справді якісних і, що дуже важливо, «зрозуміло-їстивних» для найширшого кола слухачів творів. Що ж до «стравності» такої музики, то проблема полягає переважно в неякісному зверхньо-поверховому підході і, відповідно, такому самому виконанні цієї музики професіоналами-«класиками». Ще дуже важливий момент – спосіб подачі-представлення нового твору.
До певної міри ця проблема постала і на концертах з нагоди «30-літнього ювілею творчої діяльності» львівського композитора, піаніста, музикознавця – Олександра Козаренка у залі Львівської філармонії 6–8 вересня 2013 року. Якість самої музики, якість і глибина самих творчих ідей композитора вартували б ще більшої вирафінованості і виразності виконання, бо давали багате поле для попису виконавцям. Зрештою, вони цим великою мірою скористалися, але…
Ще сильнішим могло би бути враження від виконання Камерної опери «Час покаяння» чи надзвичайно оригінального і глибокого твору «Епістоли», якщо б з історією і мотивацією їх створення попередньо ознайомили слухачів.
Не зашкодило б також прочитати тексти «монологів-арій», які під час виконання були зрозумілі слухачам не більше ніж на 30 відсотків. І не через неякісну вимову-артикуляцію співаків, а через саму специфіку жанру (баланс з оркестром, акустичні особливості залу…), що завжди треба враховувати.
У таких ситуаціях необхідною є вимогливість і принциповість самого автора щодо способу подачі і представлення його твору. Свого часу Гектор Берліоз забороняв виконувати свою «Фантастичну симфонію» без представлення «програми» симфонії, і її навіть спеціально у дні концертів друкувала паризька «Фіґаро».
А втім, концерти львівського ювіляра – і симфонічний, і хоровий – пройшли з якимось особливим піднесенням. Особливо приємним і цінним, як на мене, було те, що музика «сучасного композитора» добре сприймалася саме широким колом слухачів, а не лише вузьким колом професіоналів. Водночас ця музика не була кон'юнктурно-банальною чи примітивно-«доступною». У жодному з виконуваних творів не відчувалося намагання короткочасно «дешево» здивувати чи шокувати слухача. Щоразу композитор мав що сказати і робив це глибоко і тонко.
У своїй музиці Олександр Козаренко постав насамперед дуже чесним і щирим. Були і сум, і ностальгія, і навіть трагізм…, але завжди було повернення до чогось «кращого» у цьому житті. Це не виглядало як фальшивий «гепі-енд». Це – його натура, і тому йому віриш.
І ще одне враження від цієї музики, про яке не можу не сказати, – вона виразно театральна. Ця якість, що не часто є присутньою у композиторів, мала б дати ще гарні і такі очікувані на українських оперних сценах плоди.
Олександр Козаренко також пригадав нам про трохи здрібнілі й забуті за останні десятиліття традиції хорового співу у Львові.
Писати для хору «а капела» (без супроводу) – це, окрім знання цього ремесла, також вияв непідробної одухотвореності, вишуканості й особливого смаку. Подумалося – а де ж ті часи, коли на цій сцені стояли повноцінно укомплектовані мішані професійні хори, і де ці хори зараз? Колись тут виконувались, окрім масштабних симфонічно-хорових полотен, також і тонкі акапельні перлини-мініатюри. І не лише Леонтовича, Стеценка, Колесси та інших західноукраїнських авторів, а й Свєшнікова, Свірідова, Танєєва… Це ж цілий пласт чудової хорової музики, нині майже цілком забутої у Львові!
Олександр Козаренко якось спонтанно нагадав про усе це.
На останок хочеться вернутися до головної думки, суть якої – у більшій «присутності» музики сучасних українських композиторів у програмах концертів. І йдеться не про Фестивалі сучасної музики раз на рік чи одноразові Ювілейні концерти. Йдеться про музичні твори, які щодо їх художньої якості цілком придатні для регулярного виконання у програмах симфонічних оркестрів.
Це, звичайно, не є щось нове. Якщо переглянути сезонні репертуарні буклети не лише європейських і північноамериканських оркестрів, а й Національного симфонічного оркестру Катару..., то стає очевидним той факт, що тут дбають про свою «нову» музику і про нові імена. Часто включення нових творів, навіть до традиційних класичних програм, ще й спеціально дотує Держава. Отож є додатковий стимул і виконувати, і творити.
16.09.2013