Вперше я писав просто

Завтра, 13 вересня, на Форумі видавців у Львові відбудеться безсумнівна прем’єра – Видавництво Старого Лева презентуватиме дитячу книжку «Хто зробить сніг». Прем’єра безсумнівна, бо навіть не сто, а тьохсотвідсоткова. Перша сотня – Тарас Прохасько у якості казкаря. Друга – Тарас Прохасько у якості співавтора (другий автор –  дружина письменника Мар’яна). І нарешті третя сотня – Мар’яна Прохасько у якості ілюстратора.

Отже, завтра подружжя Прохаськів спершу підписуватиме свою зворушливо затишну історію про родину лісових кротів (14.30 Палац мистецтв на вулиці Коперніка) а потім матиме ширше спілкування із читачами (16.00 «Дзиґа» на вулиці Вірменській).

Тарас Прохасько – один із найбільш улюблених авторів «Z», тож напередодні події ми розпиталися у нього про те, як писалася йому дитяча казка, якою була атмосфера співавторства та як він узагалі ставиться до дитячої літератури. З відповідей письменника довідалися от що:

...ми жили з думкою про кротів понад дванадцять років. І тепер уже дуже важко згадати, звідки вони взялися. Весь цей час ми уявляли собі все нові і нові тонкощі з їхнього життя, придумування їхньої історії стало таким собі паралельним світом. В кожному разі ми знаємо про них набагато більше, ніж було доречно описувати у книжці. Бо ми знали навіть їхні думки.

За цих дванадцять років ми тричі-двічі починали записувати етюди з кротячого життя, але щоразу писали тільки першу сторінку, видно ще не настав час. Минулого літа зрозуміли, що інакшої нагоди у нашому житті для того, щоби оживити кротенят – а ми вже почували себе зобов'язаними перед ними – може не бути. І написали те, що є тепер.

Це було одним з того, що було спільним, тим, що єднало.

Небо було похмурим кілька днів. Але невдовзі знову вийшло сонце і потепліло. Тільки щось сталося з кольорами. Зелений ліс перестав бути зеленим. Дерева зробилися жовтими, золотистими, оранжевими, червоними, бордовими, брунатними і багряними. А небо – синім як ніколи.
– Бабине літо – найкращий час для малювання, – казала мама кротенят і роздавала дітям кольорові олівці.
Вони зручно всідалися на галявині зі своїми альбомами і кожен вибирав собі дерево, яке хотів намалювати. Мама виносила контрабас і грала спеціально для дітей. Від низьких звуків маленькі жовті букові листочки відривалися від гілки і повільно злітали вниз…

 

Для Мар'яни – це перший літературний досвід.

Для мене – кілька перших. Вперше я писав вигадану казку, вперше я писав просто, вперше я писав у співавторстві.

У процесі писання ми досягли такого розуміння, що кожне речення є спільним.

Не знаю, чи варто називати це подружніми стосунками, це щось інше. Це співавторство, яке є рідкістю не тільки у подружжях, але й взагалі між близькими. 

Кожен дав щось своє так, щоби вийшло щось третє. Це можна порівняти з дитиною, яка отримує рівні частки хромосом від жінки і від чоловіка. 

Коли діти були малими, ми мали багато всілякого іншого. Все стається тільки тоді, коли може статися. Але не можу сказати, що ця теперішня казка не є і для них.  

Кафе «Під дубом» справді було під дубом. А точніше, в самому дубі. Мешканці Букового лісу приходили сюди, щоби охолодитися під час спеки, сховатися від дощу, зігрітися в мороз. Влітку тут можна було попити лимонад зі свіжою м’ятою, ягідні та молочні коктейлі, з’їсти морозиво. Ближче до зими меню змінювалося. Тоді звірі грілися трав’яними чаями, узваром і какао. Крім того, всі приходили сюди почитати газету та обговорити лісові події. Іноді вечорами в кафе влаштовували танці, і мама кротенят грала на своєму контрабасі. Але найчастіше постійні відвідувачі приходили сюди заради бармена. Барменом був їжак, якого звали Ї́жак, саме так, з наголосом на першому складі. Він ніколи не знімав з голови синю плетену шапку, про яку казав «моя шєпка»

Я захоплювався авторськими казками. Передовсім Андерсеном. Але не тими найвідомішими, а такими, які сам Андерсен називав історіями. А потім мене сильно вразили казки Оскара Вальда. Хоч і дуже сумні, але мені вони пасували.

А сини у наймолодшому віці потрапили під вплив «Улюблених віршів», які саме тоді вперши вийшли. До того ж вони паралельно слухали касету і розглядали книжку. У тому віці я вже нічого не читав. Просто розповідав багато всілякого, що пам'ятав і вигадав. Натомість у старшому віці, коли їм було 12-15 років, вони любили, щоби їм щось читати. І я це любив. 

Як і вся інша література, дитяча повинна бути різноманітною. Вона може і розважати, і виховувати, і навчати, і лякати, і нудити, і псувати, і зневірювати, і калічити, і підтримувати, і рятувати…. Бо вона різна. І читачі різні. І ніколи невідомо, яка реакція виникає у момент взаємодії однієї із дитячих книжок із одним із дитячих читачів. Дитяча література – це суцільний ризик.

Якось під час сніданку кроти, як то в них було заведено, обговорювали плани на сьогоднішній день. Вони завжди снідали разом. Мама запарювала зелений чай з пелюстками свіжого жасмину для себе і для тата. Тато варив каву для себе і для мами. Діти пили молоко. На столі була купа свіжих булочок, масло, мед, варення, шинки, ковбаси та різні сири. Навіть смердючі. Правда, чомусь їх їли тільки дорослі.
– Фе, як ви можете таке їсти? – скиглив Скигл.
– А мені подобається, – відповіла мама.
– Можливо, ти ще колись зрозумієш цей смак. Коли я був малий, то також не міг повірити, що хтось може таке любити, – сказав тато.
– Ніколи, ніколи я його не зрозумію, – не вгавав Скигл. – Це найсмердючіша смердючка на цілий світ! – Скигле, не скигли, – сказав Тріскун, і всі голосно засміялися.
– Ну добре, хто чим буде сьогодні займатися? – спитав тато. – Бо мені вже пора на роботу.
– Ми збираємося шукати скарб, – сказали Мовчик, Мурчик і Хропун.
– А ми цілий день будемо грати в підземні хованки, – навперебій закричали Галай, Тріскун, Буркун, Скигл і Мудр.
– А ми з Кудлом трохи подуріємо, – сказав Хребт.
– О, – зауважила мама, – то ви можете взяти з собою малих дітей.
– Ні, тільки не це. З малими дітьми не подурієш! Вони нічого не вміють – тільки заважати!
– І ми не можемо, підземні хованки – це небезпечна гра!
– А шукати скарб – ще небезпечніше! – виступили скарбошукачі.
– Мамо, а чому ти не можеш бути з малими? – запитав Мурчик.
– Бо я сьогодні дуже хочу пограти на контрабасі, – рішуче відповіла мама.
Треба зауважити, що мама кротенят любила цікаве життя і щиро захоплювалася усім новим. Чим вона тільки не займалася! Вивчала різні мови, вирощувала орхідеї, стрибала на батуті. «Життя занадто коротке, щоб присвячувати його тільки хатній роботі», – казала вона. Хоча хатню роботу вона виконувала теж дуже добре. Здавалося, що після стрибків на батуті її зупи ставали ще ситнішими, а млинці з грибами особливо смакували, коли мама повторювала французькі слова.
Не так давно мама захотіла стати великим музикантом, тому страшенно зраділа, коли Миколай приніс їй контрабас. Тепер вона вивчала вже шосту мелодію. Ця мелодія була така сумна, що хотілося плакати.