Зиґмунт Бауман

Вчора, 9 вересня, у Львівському Національному Університеті ім. Івана Франка відбулася направду непересічна річ — відкриту лекцію до теми про сутність часу читав сам Зиґмунт Бауман. Міняємо місцями часові точки (що це таке, довідаєтеся зі слів самого гуру соціології) й повідомляємо, що спілкування з львівською авдиторією неабияк зворушило професора і після лекції він поділився з вужчим колом колеґ бажанням приїхати до нашого міста ще раз.

 

Тепер повертаємо часові точки у їх хронологічний порядок: зі вступним словом перед лекцією Зиґмунта Баумана до присутніх звернувся професор Ярослав Грицак. Він порівняв приїзд Баумана до Університету з приїздом сюди ж таки ще за радянських часів Сартра. «Але то були зовсім інші часи. Викладачі не наважилися прийти на зустріч із Сартром, і зала була заповнена студентами, які в кінці не задали жодного запитання. Сподіваюся, що сьогодні все буде інакше», — завершив своє слово професор Грицак.

 

А тепер пропонуємо насолодитися тим, що повідав вчора Зиґмунт Бауман — його лекцію публікуємо повнотекстово.


Зиґмунт БАУМАН:   


НЕВЕЛИКЕ ДОПОВНЕННЯ ДО ДОВГОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ЧАСУ

 

 

Дякую Вам, професоре Грицак, за те, що Ви згадали Жана-Поля Сартра. Це сильно полегшить мені вступ. Проте, в цьому сенсі, наскільки я пригадую, це дуже тісно прив'язано до теми нашої розмови сьогодні. Сартр належить до одних з гуру нашого покоління. Всі ми читали Сартра, всі ми шукали те, що ви сьогодні шукаєте у творах важливих мислителів. Кілька слів про мистецтво жити, як організувати своє життя. Він, власне, прописав рецепт чи висловив свої рекомендації, які моє покоління сприймало дуже серйозно. А сказав він те, що всі ми, присутні тут, повинні для себе знайти проект свого життя.

 

Якщо ми це зробимо, тоді найважливіше завдання вже визначено, і залишається лише крок за кроком послідовно, невтомно, постійно та наполегливо виконувати правила, які ми самі собі встановили, щоби стати тією людиною, якою вирішили стати. Чому доцільно саме з цього почати мій виступ? Насамперед тому, що за останні роки в університеті — перед тим, як вийти на пенсію — я завжди казав студентам, що їм потрібно виконувати життєві настанови Жана-Поля Сартра. Я насправді був би щасливим, якби мені вдалося поставити собі життєві цілі на наступний рік, адже життя змінюється так швидко.

 

Саме про це й хотілося би з вами поговорити, зокрема про те, що сталося з нашим сприйняттям часу, як ми розуміємо час, як ми живемо в часі. Професор Грицак цього року проводить дуже важливі семінари в Університеті імені Івана Франка, які присвячені питанню часу. Тому я не можу навіть собі уявити, як би я міг вичерпно охопити цю тему. Професор Грицак, напевно, зробив це досить докладно, бо ви вже чули про різні сторони цієї надзвичайно важливої філософської теми. Я лише спробую додати до цього, що можу. Скільки б я не сказав, я ризикую розчарувати вас.

 

 

Хочу передусім приділити увагу одному питанню. Англійською мовою поняття часу має два визначення, які треба погодити між собою. Перше — це час як об'єктивно-фізична, безособова категорія. Це — одна з двох площин, крізь які рівномірно рухається світ, людство і ми у ньому (інша така площина — простір). З цього погляду можна говорити про час як про соціальну історію, яку досліджують історики та соціологи, так і про час як фізичне поняття, що його, своєю чергою, розглядають фізики. Проте час має й інший вимір. Це те, що ми сприймаємо, відчуваємо і переживаємо. Це — «наш власний час», наш суб'єктивний досвід (нім. Erfahrung), який ми переживаємо в різних соціальних контекстах. А ці контексти, своєю чергою, спонукають нас по-різному розуміти природу часу.

  

Історія знала три основні трактування часу. Звичайно, у них було чимало відхилень, але суть зводиться до трьох основних. Перше — це циклічне розуміння часу. Час іде по колу і постійно повертається до відправної точки. Таке розуміння сформувалось під впливом сільського господарства, адже рік у рік ненастанно приходив час сівби, збору урожаю тощо. Ідею часу, що рухається вперед, взагалі важко було зрозуміти, адже й ритм життя колись був циклічний, й кожен наступний рік мало чим відрізнявся від попереднього. Водночас і тривалість життя була набагато коротшою. Отож зазвичай було так, що протягом століть в різних частинах світу люди народжувалися і вмирали в одному місці, і все довкола було стабільним — ті самі будинки, ті самі поля, ті самі установи. Хтось народжувався, хтось помирав, але, по суті, нічого ґлобально не змінювалося.

 

В один момент раптом час почав прискорюватися. Дехто вважає, що це відбулося за епохи Просвітництва у ХVIII сторіччі, інші — що ще раніше, під час Тридцятилітньої війни (1618—1648). Люди враз усвідомили відмінність між тривалістю індивідуального життя і життєвим циклом соціальних інституцій. Так чи інакше, настала сучасність.

 

 

В той час люди відкинули циклічну ідею часу і прийняли лінійну: час рухається вперед, і немає йому вороття. Він більше не повертається щороку у відправну точку. Відтепер є пряма лінія, яку ми називаємо проґресом. Більше немає можливості відкликати те, що сталося. І хоч би що ми робили — чи змінювали свою ідентичність, чи пробували щось з себе зробити, чи взагалі сиділи й нічого не робили — час іде вперед. Ми можемо йти в ногу з ним, а можемо залишатися позаду. В будь-якому разі час не залежить від вас і він прямує. А час, як ми кажемо тепер, це гроші.

 

Так люди вірили і в ХІХ, і у ХХ столітті. І час постійно пришвидшувався. Що ж відбувається тепер? Це ще вища швидкість. Проте ми маємо іншу якість часу й інше розуміння часу. Французький філософ Поль Вірільйо, який вивчає поняття часу, стверджує, що в сучасних умовах вже не йдеться про час і простір як два окремі виміри, а про швидкість і простір. Не «space-time», a «speed-time». Швидкість постійно змінює нас і середовище, в якому ми живемо і де плине час. Є багато метафор, які описують це розуміння часу. Стівен Бертман, для прикладу, вживає поняття «поспішного часу» (англ. hurried time). Це — час, який постійно втікає. Наше життя минає в погоні за часом, адже тільки-но перед нами виникають можливості, як вони відразу змінюють свою форму.

 

Норвезький антрополог Томас Еріксен, описуючи сучасний час, вживає поняття «тиранія моменту». Це, мабуть, найкращий спосіб його собі уявити, адже ми живемо від миті до миті й мусимо повністю зосередитися на конкретному моментові. Цей момент є настільки плинним, що вже наступний може його геть трансформувати і принести щось зовсім нове. Щонайцікавіше, саме з таких моментів зіткане наше життя. Кажучи про таке сприйняття часу, варто згадати французьких художників-пуантелістів, таких як Сіслей, Синьяк чи Сера, які малювали свої картини кольоровими крапками. Кожна з цих крапок окрема від іншої, і лише в нашій уяві й уяві художника з них витворюється єдина композиція, яка випливає з того, що на перший погляд може здатися хаосом кольору.

 

 

Отож після циклічного розуміння часу і лінійної концепції часу ми приходимо до сучасного розуміння часу як сукупності митей. Ми живемо у фраґментованому часі. Кожен фраґмент має початок, якусь тривалість (довшу чи коротшу) і кінець. На зміну йому приходить наступний фраґмент, і в такій послідовності фраґментів чи епізодів триває наше життя. Можливо, це не завжди так, але принаймні в теорії кожен епізод є закритою книгою, не пов'язаною з іншими.

 

В цьому контексті треба знову згадати пуантелістів. Як відомо з середньої школи, точка — це геометрична фіґура, яка не має довжини та глибини. Це — відрізок без відстані, тіло без тіла. Таке визначення можна знайти в енциклопедії. Але окремі точки також є дуже важливими. Візьмімо, для прикладу, Великий Вибух. В один момент, в одну «точку» на часовій осі фізичної історії постав увесь Всесвіт. Фізики мають багатотомні описи першої секунди, що настала після Великого Вибуху, проте саме ця мить — Вибух, — яка була найважливішою миттю в історії Всесвіту, є найбільшою загадкою усієї сучасної науки. Важливим тут є і те, що фізики нічого не знають про те, що було перед Великим Вибухом. Це — також загадка із загадок. Якщо уважно прослідкувати цю метафору, доходимо до висновку, що ми ніколи не знаємо, яка саме мить може стати «Великим Вибухом» нашого власного життя. Нам потрібно повністю дослідити дану конкретну мить, вивчити кожен її аспект, кожну можливість, яка нам в ній дана, щоб довідатись, чи, бува, вона не є «Великим Вибухом» нашої власної життєвої історії. Таке розуміння часу тягне за собою дуже вагомі, далекосяжні зміни у нашому житті.

 

І тепер я хотів би разом з вами дослідити, які ж саме наслідки це за собою тягне. Час — це не просто гроші. Для деяких людей, напевне, час — це таки гроші, але, звичайно, не для всіх. Для всіх же час — це постійний виклик. Через те, що він плине дедалі швидше, будь-яке зволікання, будь-яке відкладання, будь-яке відтермінування завдає нам шкоди і погіршує нашу ситуацію. Всі ми стали нетерплячі. Ви, напевне, так само, як і я. Коли ми вмикаємо комп'ютер, чи laptop, чи ipod, і він завантажується понад 60 секунд, ми просто лютуємо, нам хочеться вижбурнути цю застарілу штуку, бо вона така повільна.

 

 

Тож хто кого чекає? Хто кого мав би чекати? Згідно з умовами нашого життя, ніхто не змушений чекати іншого, коли той стоїть на місці. Тому ми намагаємося виробити в собі здатність рухатися швидше. Це надзвичайно важливе мистецтво сьогодні. За найостаннішими обрахунками, які мені вдалося знайти, сучасний пересічній чоловік чи жінка (я наперед визнаю, що пересічного чоловіка чи жінки не існує, це фіктивна особа) на активну діяльність за тиждень витрачає пересічно 15 годин 45 хвилин в кожній 24-годинній добі. З цих 15 годин 45 хвилин, 7 годин і 5 хвилин він/вона перебуває не в компанії інших людей, а в компанії екранів. І якщо раніше ми взаємодіяли через клавіатури, то тепер розуміємо, що клавіатури стали занадто повільними і незручними. Зараз ми торкаємось вже самого екрану: розширяємо пальці і збільшуємо картинку перед нашими очима разом. 7 годин і 5 хвилин кожен з нас пересічно витрачає у світі он-лайн, що відрізняється від світу оф-лайн. На жаль, немає змоги поговорити детальніше про те, чим життя он-лайн відрізняється від життя оф-лайн. Коротко скажу, що тут є колосальні відмінності. Логіка обох цих світів є іншою, і часто у них ми плутаємось.

 

 Кожен із вас, мабуть, стикався з тим, коли певна компанія збуває разом час, але в кожного є мобільний чи ipod, і він/вона, замість того, щоб говорити з присутніми, висилає чи отримує якесь повідомлення, приймає дзвінок, завантажує інформацію про результати останнього футбольного матчу, дивиться прогноз погоди й загалом ознайомлюється з тією інформацією, яка йому/їй потрібна. Щобільше, є вміння, яке називається вмінням робити багато речей одночасно. Це вміння, яке сформувалося як відповідь на тиранію моменту. Англійською мовою воно називається multitasking — вмінням робити кілька речей одночасно. Якщо у вас є кілька цифрових пристроїв, ви можете водночас дивитися телевізор, приймати повідомлення на мобільному телефоні і читати щось на комп'ютерному екрані. Є обрахунки, — які особисто я не провадив, тому не можу їх надійність ґарантувати, — згідно з якими середній чоловік чи жінка, що володіє мистецтвом multitasking, може втиснути порядок денний, на який іншій людині, щоб його виконати, потрібно 9 годин і 30 хвилин, у 7 годин і 5 хвилин. І ця розбіжність зростає. Тією мірою, як щораз більше інформації опрацьовується, розвивається і вміння multitasking.

 

Один із найцікавіших і найбільш вражаючих парадоксів нашого часу полягає в тому, що жодне покоління, яке жило перед нами, не мало доступу до такого величезного обсягу інформації. Але що більше інформації нам стає «доступною» («доступною» беремо в лапки, адже вона міститься на інтернет-серверах, а не в наших мізках), то дедалі гірше ми в ній орієнтуємося, гірше прогнозуємо, що буде далі, і гірше плануємо наше життя, ніж наші попередники. Цей парадокс є продуктом надлишку інформації. Пригадую, що коли я був молодий, люди мого покоління вважали, що те, що нам заважає, що стримує наші пориви, — це якраз брак інформації. Тому нам треба було чимраз більше щось досліджувати, вивчати, аби додати до наявної в нас інформації нову і в такий спосіб визначити, що робити далі і як контролювати ситуацію. Дефіцит інформації, як ми тоді вважали, був головною перепоною для наших звершень — чи то особистих, чи то колективних, чи то звершень суспільства в цілому.

 

 

 А тепер замість браку інформації маємо її надлишок. Цей надлишок перевищує нашу здатність сприйняти цю інформацію, не кажучи вже про те, щоби зберегти, переробити її та проаналізувати. А це, власне, і є тепер головна перепона, яка заважає нам діяти. Кожна відповідь ставить нові питання, кожне рішення тягне за собою певні ризики, які ми не можемо повністю проаналізувати й оцінити. Томас Еріксен, якого я вже згадував, стверджує, що обсяг інформації, який теоретично нам доступний, суперечить здатності формувати розумний його опис. Ми сприймаємо інформацію нині аналогічно до часу — як точки, багато окремих точок. Але ми не сприймаємо їх у зв'язку одна з одною. Нам стає щораз важче і важче формувати з них якусь змістовну історію, якийсь наратив. Наведу приклад того, наскільки змінився обсяг інформації, з якою день у день нам доводиться мати справу. В одному лише примірнику газети New York Times міститься більше інформації про суспільні події, ніж люди в добу Просвітництва сприймали й аналізували за усе своє життя.

 

З одного парадоксу випливає інший: незважаючи на колосальне збільшення обсягу знань, якими ми володіємо про Всесвіт, ми переживаємо більше невизначеності, ніж усі наші попередники. Ми маємо вирішувати наші справи без жодних сумнівів, що ми зробили все правильно. Тільки в такому разі ми можемо рухатися далі, будучи впевненими, що все зробили правильно. Проте після того, як ми прийняли рішення і поводились відповідно до цього рішення, ми й далі озираємося назад в страху, чи, бува, не накоїли помилок, чи не зробили неправильного кроку. Це відчуття непевності нас принижує і пригнічує, переконуючи у невігластві. Скільки б у вас не було дипломів, ви все-одно почуваєтеся невігласами, бо є комп'ютери, які зберігають набагато більше інформації, ніж та, якою ми володіємо.

 

За цієї ситуації треба пам'ятати, що в цьому океані інформації ми не маємо сортувальної машини, яка могла би відсіяти зерно від полови. З доступної нам інформації більшість — абсолютно зайва, і не допоможе нам в ухваленні рішень. Ви добре знаєте з власного досвіду, як, шукаючи інформацію з певної теми в Інтернеті, часом знаходите до 2–3 мільйонів веб-сайтів. Очевидно, що хоч би скільки жили, ми ніколи не зуміємо прочитати 3,5 млн. веб-сайтів. Коли я якось хотів написати есе про утопію, то задав пошук в Google про останні публікації на цю тему й отримав 1 мільйон 500 тисяч відповідей. Звичайно, це мене просто паралізувало, і я впав у відчай, що не зможу додати нічого нового до того, що люди вже написали на цю тему. Але коли я навмання відкрив кілька сайтів, мої страхи суттєво зменшились, адже переважна їх більшість вели чи то до адрес косметичних клінік, чи різних фармацевтичних продуктів, чи то туристичних аґенцій, які пропонують клієнтам свою версію утопії в реальності. І таку паралель можна провести до будь-чого. Інтернет надзвичайно корисний для кожного, хто пише дисертацію, статтю чи книжку. Водночас у потопі інформації, який прямо-таки виливається на нас, нам стає дедалі важче знайти ту, яка нам потрібна.

 

 

І останнє питання, яке я хотів би підняти у своїй доповіді, стосується до того, як ми використовуємо наданий нам час. Раніше об'єктивний час, в якому ми живемо, і суб'єктивний, який переживаємо, розділявся на чіткі структури. Був приватний час і публічний час. Час щоденний і час духовний. Час для роботи і час для відпочинку. Кожен із цих часів мав свою логіку, свої «правила гри». Тепер всі ці розподіли стали надзвичайно розмиті, і чіткі межі між ними неможливо провести.

 

Наведу лише один приклад того, як розмились кордони між робочим і позаробочим часом. Всі ви маєте мобільні телефони. Носіння мобільного телефону ви вже сприймаєте як необхідність. Це — потреба. Вийшовши на вулицю без мобільного телефону, багато хто почувається так, наче вийшов без штанів. Це вже частина нашої особистості, без якої ми не можемо жити. Проте, постійно маючи при собі мобільний телефон, ми вже не можемо побути з собою наодинці. Припустімо, ви пообіцяли дітям, що в неділю поведете їх в зоопарк, або друзям, що проведете з ними час, і тут вам несподівано телефонує керівник і каже, що це завдання треба конче зробити на ранок понеділка, і виправдання не приймаються. Інший приклад: Інтернет дозволяє багатьом людям працювати вдома. Так зникає відмінність між публічним часом і приватним, який вже не відділяється від виконання робочих обов'язків. В родині, у наших приватних колах, це стає причиною досить гострих конфліктів.

 

Хотів би ще раз повернутися до проблеми, яку я порушив на початку своєї доповіді. Це проблема змішання часу, проведеного в Інтернеті, і часу, проведеного оф-лайн. Нещодавно це питання цікаво обговорював пан Майкл Маузер, який наголосив на тому, що ми витрачаємо стільки часу в світі он-лайн, що втрачаємо навички, які потрібні нам для соціалізації та спілкування з іншими людьми. На перший погляд, це здається дивним, адже більшість людей вважає, що, навпаки, Марк Цукерберґ скасував самотність, дав нам можливість заводити цілу купу друзів, і жодне попереднє покоління не могло собі уявити, що люди можуть бути такі близькі одне до одного.

 

 

Використовуючи Facebook, за один день можна, залежно від своїх смаків і вподобань, зібрати і сотню, і навіть тисячу друзів. Відверто кажучи, я вже не такий молодий, а тисячі друзів в мене не назбирається за все життя. Ті друзі, з якими ви спілкуєтесь в реальному житті, і ті, яких бачите лише на екрані монітора, — це все-таки різні друзі. З друзями в Інтернеті ви спілкуєтеся через текстові повідомлення. Але спілкування між людьми — це не лише те, що міститься в словах, не враховуючи й того, що самі слова стають спрощеними, а граматика — вихолощеною. Навіть відкидаючи цей аспект, все-одно в онлайн-спілкуванні багато чого втрачається. Наприклад, емоційний контакт, вираз обличчя, інтонація голосу. Усе це робить людське спілкування багатогранним, в його зміст — ширшим, ніж той, який можна передати самими лише словами. І власне, цей багатющий аспект людської взаємодії зникає. Його не можна відтворити у цифровій формі.

 

Також у цифровій формі не можна відтворити відчуття дотику. Не можна пожестикулювати, поплескати співрозмовника по плечу, потиснути йому руку, бо все, що ви перед собою бачите, — це холодний екран.

 

Коли ви звикаєте до всього цього, тоді поступово забуваєте, як читати емоції, та розучуєтеся спілкуватись так глибоко і багатогранно, як люди робили це раніше. Ця тенденція досить свіжа. Можемо собі пофантазувати, які вона матиме довготривалі наслідки. Я впевнений, що професор Грицак на своєму семінарі порушить цю тему і глибинно її вивчить, бо змінюються правила гри, в якій всі ми беремо участь.

 

Це — ті питання, якими мені хотілося поділитись з вами. Вони, можливо, розрізнені, але всі народилися з тенденцій розвитку сучасного світу, в якому ми живемо. Усе сказане — не мої ідеї. Це — об'єктивні закономірності зміни способів пізнання, здобуття знань, процесу переробки інформації, освоєння знань тощо. Це — ті процеси, які несуть за собою непередбачувані наслідки для світу, змінюючи з ними і людські відносини та наше сприйняття цих відносин. Не люблю робити пророцтва, але хотів би озвучити, що за якихось кілька десятків років у ХХІ столітті ми побачимо дуже суттєву реструктуризацію логіки нашого життя загалом. І важливо те, щоби зміни, яких неможливо уникнути з огляду на поступ нових технологій, на зміни обставин життя, ми прийняли, прийняли їх розумно і зробили за їх допомогою нашу планету гостиннішим і затишнішим місцем для людей.


(До друку адаптували Ірина Касьяненко та Євген Ланюк)

Знимки зі сторінки Форуму видавців в мережі Facebook

 

10.09.2013