Послїдні рускі борцї з польских повстань.

В 174 ч. „Дїла“ перечитав я коротку, більш нїж суху звістку про смерть о. Те­одора Кульчицкого, приходника в Терлї ко­лo Хирова. Небавком опісля стрївсь я в „Przegląd-ї“ і „Kurjer-ї“ львівскім з шум­ними посмертними похвалами покійного, „bу­łego wachmistrza w konnych strzelcach pod je­nerałem Dwernickim w 1831 r.“, опісля руско­го священика, котрий „przez саłе z̓ycie stwier­dzał sojusz bratni miȩdzy Polakami і Rusinami“.

І справдї майже рівночасно читаємо в „Хроницї духовної семинарії львівскої“ під роком 1831, що питомець Кульчицкій вибрав­ся з кількома товаришами до польского по­встаня ; а під p. 1835, що Теодор Куль­чицкій, питомець IV. року, дістав кару за шкарти. Очевидно згадка тут за того самого Кульчицкого, що теперь упокоївся в Терлї. А таки шляхта польска якось не явилась на єго похоронї, як з жалем зазначує допи­сователь „Kurjer-a“; за то численно з'їхалося духовеньство руске, віддати послїдну честь у­покоївшому-ся во Христї брату.

Читателї „Дїла“ певно з жалем і не­охотою махнули рукою на вість про смерть полякующого священика-старика і давно вже позабули о нїй. А у мене викликала она бо­гато згадок з давних хлопячих та моло­дечих лїт, і для спокою душї беру за пе­ро, щоби ними подїлитись з ширшою грома­дою: справа на око так маловажна може таки не єсть без пожиточної науки для на­шого народного житя.

З хлопячих ще лїт тямлю старень­кого, як менї видавалося, о. Теодора Куль­чицкого. Міг він тогди мати, як теперь об­числяю, 46 лїт ; але марненькій, похилений, смирний, убогий, невеличкого росту, видавав­ся значно старшим. Пять разів до року приїздив він з Кільчиць до Самбора, де я ходив до гимназії, помагати катихитови в сповіди учеників. І звичайно послїдний вставав з сповідальницї; єго ласкавий по­гляд, якась ангельска доброта, що малюва­лась на лици, притягала до себе особливо мо­лодшу дїтвору; а коли коло инших спові­дальниць бувало нераз пусто, то коло него товпилась з одного і другого боку цїла гро­мада молодїжи. Вже тогди цїкавий я був знати, чому він такій бідненькій; і довідався я, що він за якусь провину сидїв в якійсь страшній тюрмі, та через те не має нїякого місця, а лиш ґаздує на своїм ріднім за­гонї в Кільчицях. Було се в 50-тих роках.

Опісля я кінчив вже университет, ко­ли чую, що о. Кульчицкій дістав Терло. Ну, гіренька-ж єго доля, коли на старі лїта до­скочив такої парохії! — подумав я собі.

Терло!... Що року доводилось менї там-туди переїздити і кілька разів; а за кож­дим майже разом ставалось там на по­пас, часто і ночувалось. Сїльце мабуть чи не шляхотске; але бідненьке, опущене, на горбах серед лїса; церков на горбі при дорозї дрібку повисше корчми, маленька, у­бога; таке-ж саме обіч попівство. Терло славилось на всю сторону злодїями і пяню­гами.

За яку-ж то кару судилось тій ангель­скій душї, як я собі все виставляв покій­ного, попастися в отсю нову тюрму?

І згодом довідався я де-що більше з житя покійного; та і те в молодих лїтах анї не умів добре порозуміти і оцїнити, анї не уважав за годне памяти. Одним у­хом, як то кажуть, слухав, а другим ви­пускав. То ж і не знаю, чи все, що скажу, буде згідне з правдою, а вже-ж певно, що не буде повне. Але на всякій спосіб єсть оно так цїкаве і поучаюче, що треба-би лиш бажати, щоби хто більше обзнакомлений з рїчею справив і доповнив те, що я розкажу в части може хибно, а в части лиш пяте через десяте.

Отже знаний загально рух польскій в 1846 р. захопив також богато молодїжи рускої. Навіть в духовній семинарії рускій було немало питомцїв, що належали до тай­ного польского товариства. Коли зважиться, що народної свідомости у Русинів тогди так як би не було нїякої, — що свідо­мість окремішности Русинів від Поляків опиралася лише на окремішности обряду цер­ковного; то така проява зовсїм не стане дивною. Адже-ж і пізнїйше ще, коли наро­ди почали вже скрізь рушатися, то таки ба­чимо богато молодїжи рускої в рядах ґвардії польскої, а навіть разом з польскою молодїжею в рядах ворохобнї угорскої. Богато з тої тогдїшної нїби-то полякующої молодїжи ще жиє доси, а ми не то не маємо причини стидатися тими Русинами, але мо­гли-би навіть повеличатися декотрими з них перед цїлим світом. Оттак і ті Русини, що в 1846 р. належали до польско­го руху, ба навіть опісля наповнювали вяз­ницї разом з Поляками, єще через те зо­всїм не потребували бути Поляками, а тим менше мусїли остатись Поляками весь свій вік.

Признаюсь щиро, що дороги мого житя не звели мене нїколи до виучованя хоч-би самих головних рїчей польского руху з 1846 p.; длятого легко могу мати цїлком хибне о нїм понятє. Але з того, що менї оповідано, розумію, що Поляки тогди хотїли „ити в народ“, щоби єго собі з'єднати для своїх цїлей. Для того рух той мав при­знаку демократичну. В тайнім товаристві, до котрого належала і руска молодїж, го­ворено про знесенє панщини, за просвіту тем­ного народу, о закладаню шкіл, о здвигненю хлопа до гідности чоловічої ; одним з пер­ших обовязків стоваришених було, закла­дати школи, скоро лиш котрий з них бу­де мав до того змогу. Був се рух соці­яльно-демократичний, вольнодумний, проте­стуючій против деспотизму; може був ним лиш про око, для инших цїлей, — але все-ж таки таким він був. Чи-ж дивота, що з'єднував собі прихильників і між рускою молодїжею, завсїгди прихильною до темного утисненого брата? Після всего тре­ба-б здогадуватися, що з поміж молодїжи рускої горнувся хиба сам цвіт до того ру­ху, самі найспосібнїйші, найбистрїйші, най­благороднїйші. Мірна голова не спосібна до вольнодумства!

Як всего иншого, так і того не знаю, яким способом викрито те тайне товари­ство. Повторю знов лиш те, що менї опо­відано. Ото оден з руских питомцїв мав, глядаючи собі жени, в поїздках своїх заїхати десь до мандатора. Рад при­єднати товариству нового члена виявився пе­ред ним. А мандатор не мав нїчо пиль­нїйшого, як віддати єго властям. Менше о те, чи так оно було чи инак; досить, що пішли ревизії, увязненя, допити і т. д. В рускій духовній семинарії мали відбуватися строгі ревизії; мали аж підлоги віддирати. Дивно, що в „Хроницї“ нема про те нїякої згадки. Увязнено кількох, що тимчасом вже стали священиками і були на парафіях. Що я знаю, увязнено тогди о. Сильвестра Мійского, що недавно помер в Синевідску, а тогди був мабуть на парафії в Тиряві волоскій, де і справдї зараз що-ино на­ставши заложив школу. Увязнено також мабуть о. Минчакевича, що десь недавніми роками мав померти на парохії в Бібрцї коло Лїська, тай ще кількох инших. Межи ними був мабуть також покійний Теод. Кульчицкій.

Оповідано менї, що латиньскі ордина­ріяти не дали з латиньского духовеньства нїкого увязнити, хоть між ним було дале­ко більше членів тайного товариства, нїж межи руским духовеньством. Церковні вла­сти мали тогди далеко більше значїнє, нїж теперь, і виконуючи юрисдикцію над своїм духовеньством могли иногдї опертись навіть цїсарским судам. Отже лат. ординаріяти мали користати з свого права. Тимчасом же рускі цїлком раболїпно віддали своїх духовних під суд. Засуджені сидїли кіль­ка лїт мабуть в Бернї, поки не дістали амнестії. Опісля их интерновано, де собі котрий вибрав місце. І так пр. пок. Мій­ского интерновано в Сяноцї, а пок. Кульчиц­кого в Кільчицях, де мав своє батьків­ске ґаздівство.

Випущені з тюрми просилися у своїх владик о яке душстарівництво. Але владики хоч і мали власть і право вволити той прось­бі, то бувших политичних вязнїв цурали­ся, мов нечистого. Через те оден, мабуть якійсь Кмицикевич, мав лишити реверенду в соромний спосіб на сходах владичої па­лати і пішов віку доживати у якоїсь ста­ренької дїдички за управителя маєтку. Инші до часу терпіли нужду, поки не настала лїп­ша хвиля; тогди позволено им старатися о парафію. При тогдїшнім тернї подіставали такі парафіі, котрих хиба і пес не хотїв. І так пок. Кульчицкій дістав Терло, Мин­чакевич Бібрку, Мійскій Волицю коло Бу­ківска. Всї три і вік свій звікували на тих голодівках. Про инших не знаю.

Ну, а які-ж з них були Русини ?

Знав я лиш тих трох, що их на­звав на кінци, та і то не дуже з близька. Ще найлїпше знав я пок. Мійского. Отже сей був чоловік незвичайно світлий, ска­зати-б навіть учений, особливо в всемир­ній исторії, до віку свого прямий, в кож­дім взглядї вольнодумний, поступовий, а при тім всїм Русин твердий як кремінь. Не був може з тих, якими би я рад зро­бити всїх Русинів, коли-б мав силу вду­нути им свого духа; але все-таки був Ру­сином щирим і честним, що дай нам Боже як найбільше таких. Адже-ж він сидїв також в Бернї за „польску справу“! А по смерти не то нїхто з Русинів не сміє обізватися о нїм згірдним словом, але навіть нїхто не мав смілости згадати за 1846 р. та за Берно.

Менше знав я пок. Минчакевича. Але знаю, що виховав сина, котрий єсть теперь священиком, вже навіть не так молодим; а я нїколи не чував нїчого недоброго за не­го, хоч мав не одну нагоду до того.

Наконець пок. Кульчицкій виховав двох чи трох синів (двох знаю особисто), що сміло можна их звати окрасою рускої инте­лигенції. Не вже-ж сміє хто каменем ки­нути на могилу покійного за те, що вік свій карався за своє... вольнодумство, — але не полонофильство ?... Годен се зробити хиба той, хто з дїда-прадїда навик гнути спину в ярмо, а по-за те не в силї бачити світа Божого. Ще і нинї не так то богато маємо межи Русинами в Галичинї таких пр. Мійских; та де-ж ті, що були в 1846 р. і ранше, могли рватись з ярма, як не під вольний на око і смілий прапор Поль­щї? Опісля рїчи змінилися; так змінились і они.

[Дѣло]