На відпусті.

Відгуки дня.

Давно вже я не був на відпусті, ще як малим хлопцем їздив до Підгорець. Але цими днями знов був — тим разом у Страдчі. Стільки про те Страдче, чи той Страдч написали люди в двох наших щоденниках, що скортіло поїхати. Ми вибрались автом, дорога добра, недалеко, ледви розглянулись сюди-туди і — вже на місці. Не треба було заглядати на дороговкази по дорозі —  сліпий почув би, а глухий побачив. Було вже під полудне і зі Страдча їхав та йшов народ, а над самим відпустовим місцем стояв гомін як заграва з пожежі.

Ми підїхали в село, знайшли щасливо вільне місце на авто і пішли крізь майдан до церкви та до печер.

„Пішли“ — це тільки приблизно сказане, бо крізь майдан можна було тільки протискатися. Народу там а народу: продають, купують, дивляться, а всі радісно кричать. Настрій направду приємний, відпустовий, бо і сонце всміхається і люди веселі.

Багато дечого цікавого можна подибати, та ми не спиняємось. Нехай потім, коли оглянемо головну атракцію Страдча.

Чудове місце осідку вибрали собі славні тепер печери, так мало досі знані серед галичан. Під високим горбом (що двигає на собі цікаво будовану, а нецікаво відновлену церкву!), довкола доли зі ставищами, а далі густі соснові бори. Вхід до печер колись був, кажуть, такий як його зробила природа, нині він обцементований чомусь з ґотицьким порталем, а над тим статуя Матери Божої. В головній печері каплиця з вівтариком, колись дуже простора, тепер теж скована цементом і чомусь грубо зменшена. Цементові луки ні трохи не прикрасили печери, хоч напевно скріпили її.

Поза престоликом перехід до підземних хідників. Цікаві ті хідники і варті уваги. Невисокі, так, що згинатися треба, але з інтересними заглибленнями, в яких напевно стоятимуть стилеві образи з лямпадками. Тимчасом десь-не-десь стоять фіґурки і — думаю — що там недобре почуваються та з приємністю відступлять місце стилевим образам. Таксамо недобре почувається і голий цемент при вході. Був би, здається, дуже вдоволений, колиб заслонити його камінням, або хоч диким виноградом.

У печерах холод і темрява, тому ми не довго сидимо в них. Виходимо на сонце і повітря і починаємо розглядатися по  відпусті.

Ґеніяльний прошак засів добре місце (коло цвинтарної брами!) і величає мужчин, жінок та   дітей:

„Татунцю Хpистовий

Мамунцю Xpистова

Діти янголята!

Споможіть бідного каліку,

Що світа божого не видить,

Пташиного співу не чує"...

І з приємністю дивиться, як люди розвязують вузлики і ще з більшою приємністю слухає як дзенькають гроші в його шапчину. В другім, дещо гіршім місці (за брамою!), інший дідуган аж цапки стає, щоби показати свою всохлу ногу і цапячим голосом виспівує:

„Цвя-га-ха-ми до хрейста прибийлийли!

Святтую кровцю з ребра пустийлийли!“...

Співак має помітно менший успіх, бо раз — гірше місце, два —  не творчий.

На майдані —  східні торги, в сільськім виданні. Овочі, цукорки, ковбаси, „турецьке вино“ — все те обступлене роями людей і мух, бочки, ліжка, „бамбетлі“, забавки, а над тим усім найбільша атракція: карузеля. Там вічний регіт і рух. Їздять переважно хлопці та дівчата —  крутять карузелю уділовці.

Станеш серед моря людей і радісно тобі на душі: куди не глянь свої, де не послухай тільки рідна мова. Навіть два інваліди зпід польської катедри пристосувались до архибільшости  і виспівують:

„Сина на войну мати виправляла".

Тільки в однім-одинокім місці чути:

— Купуйцє людзі. Шустка фунт. Саме венґер, венґер! Слодке  як цукер.

То був жид...

Галактіон Чіпка.