(Репортаж з Лемківщини).
Вже з тиждень наперед чую, як в селі говорять:
— Празник буде в Лопінці, великий празник!
Думаю собі: треба буде піти, подивитися, може якраз побачу що цікавого... Зрештою, тут, на Лемківщині, все, що тепер діється, таке цікаве, але таке мало відоме нашому ширшому загалові. Ці наші національні, реліґійні, станові і шкільні відносини. Так хотілосяб про все те розповісти ширше, докладніше, заспокоїти всіх українців, що Лемківщина живе і житиме, бо тут стоять на сторожі нашого народу тверді, гей ті камінчики на їхніх гористих та камінчастих ґрунтах — лемки.
НА ГОРІ ГИРЧІ.
Такі й тим подібні думки находять на голову підчас недовгої дороги, яка ділить нас від Лопінки. Тільки видряпатися поволеньки на гору Гирчу, що всадовилася, гей яка пані між двома селами, а з неї зійти поволи, — молоді можуть і швидше — кільометер-два і ви вже в Лопінці. Але хто там, видряпавшись на Гирчу, спішивсяб скоро з неї сходити? А ще до того той, що перший раз на цій горі? Таж тут, довкола вас, куди тільки не глянете, куди не повернетеся, — такі чудові краєвиди, що тільки стій тай дивися — любуйся. Он, поглянь лишень на південь; там синіють, як сказав один автор в одній своїй новелі, „ґранатові гори"; онта найвища гора, що панує над багатьома меншими і над цілою околицею — це вже чеська гора. Під нею іде границя, що ділить нас від закарпатських українців. Туди, на схід, підніс голову над усіми горами, гей когут над стадом курей, і насупився, гейби на щось розгнівався, непорослий ніякою деревиною Явірник. Може він зі заздрощів отакий недобрий, що всі дооколичні, хоч і багато нижчі від нього гори, покриті лісами — кріслатими буками, стрункими смерічками, буйними ялицями — та пишаються ними, радують ними очі прохожих, дають менші, ніж малі заробітки лемкам і... міліонові зиски жидам, що порозпаношувались тут всюди зі своїми тартаками і грабують, чистять та опоганюють лемківські гори... Може тому гнівається похмурий Явірник, хто його знає? Туди знова на право, в густих лісах, зарослих буйними травами та буряном, скрився Лупінник. Хто хоче побачити ще останки колишніх славних лемківських волів — нехай прийде сюди, тут всі дооколичні села випасають їх. Але вони вже не такі великі та круторогі з метровими рогами: о ні, тепер годі вже такі випасти — рік-два попасеш тай треба продавати, податки платити, а за решту, що лишиться треба хліба купувати, бо не зародило...
А довкола тих вичислених і не вичислених гір, бачите лемківські села, що поприміщувалися, ніби поховалися перед якоюсь небезпекою, попід горами, у затишку. Пооперезувані ті села довгими і тонкими, що заяць перескочить, прутами малоплодовитих, камінистих нивок, поприбирані зеленню ярків, яких тут дуже багато розбігаються у всі сторони. А в селах тих живуть хоч бідні, але гостинні і завзяті лемки.
В ЦЕРКВІ.
— Ходіть, не розглядайтеся так довго, бо до церкви стужилося...
Це торкає мене за плече і кличе йти далі мій найкращий друг Іван. Ми якось так з ним скомпанувались від першого разу, що тепер все і всюди оба ходимо.
Поволі розглядаючись на всі боки, сходимо в Гирчі. Минаємо пасовиська, на яких блекають вівці та помекує худа худоба, а трохи нижче зачинаються поля. Зійшла балачка на те, що ті поля такі малоплодовиті, що так мало дають лемкам.
— А щож то – питаюся – тут так мало гноять, чи як, що земля так мало родить?
- Та де там гноїти, - відповідає старший ґазда, що наздігнав і прилучився до нас на Гирчі, - ми тут зовсім не гноїмо.
— Якто не гноїте?
— А так, що тут не можна гноїти... Бо і що з того було би, якби ґазда і погноїв. Прийде злива і вода змиє не тільки збірник, але й саму землю... залишаються самі камінчики. Шкода було би праці. Ми гноїмо тільки самі найліпші, на рівнині положені, ґрунти, там де вода не змиє. А ті гірші, то так: одного року сіємо куманицю (конюшину), а потім, як вона вже виродиться, переорюємо і сіємо овес. А як вже овес не хоче родитися, тоді знову сіємо куманицю, бо вона гноїть землю. І так раз-ураз...
Приходимо до церкви. Богослужения вже почалося. Хоч труднувато, бо прочан дуже багато насходилося, але якось входжу до середини. Церква досить величенька, вірних помістилося дуже багато. А хто пізніше прийшов і до церкви вже не міг дістатися, той на дворі молиться. В церкві всі обруси, всі хоругви і всі священничі ризи вишивані. Рушники, що над образами — також всі вишивані. Молоджава (молодь) також переважно все в народніх, вишиваних одягах. Дівчата мають гарно повишивані блюзки, спіднички, хустки. Парубки сорочки, краватки... Все те, що вишиване, називають тут: український стрій.
Лопінська парохія придбала собі молодого, з гарним голосом, дяка, він підучив молодь трохи співати, зорґанізував хор і тепер він співає на хорах. Але не тільки сам хор співає, а й всі вірні в церкві, бо тут такий звичай, що в церкві співають всі присутні.
Після богослуження, хор співає молитву за Україну: Боже, великий, єдиний... Справді, гарно вражав, що майже ніхто підчас молитви не виходить з церкви. Всі стоять до кінця пісні і щойно потім виходять з церкви.
ЛЕМКІВСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ.
Численна участь лемків у богослуженні робила гарне вражіння. З цього приводу балачки:
— Лемки стоять твердо при своїй вірі - каже один.
— Так, бо лемки консерватисти, але, треба додати, розумні консерватисти: все те, що нове, хосенне приймають, а все, хоч нове, але що не відповідає їх традиційним нахилам, відкидають. Лемко каже: Мій батько і мій дідо тим був і я тим буду"...
Лемківщина — мало відомий край, живе здалека від широкого світа, але живе своїм життям і не загине.
"Діло"
27.08.1938