Термін «антологія» перекладається з грецької як «збирання квітів». Але квіти можна по-різному збирати. Можна запорпатися в старі газети в бібліотеці або архіві, чхати від порохів, фотографувати, а потім бабратися з текстом. А можна й простіше. Як, наприклад, укласти антологію української ґотичної прози? А дуже просто. Берете антології, які уклав я, і любенько собі передираєте, а щоб навести туману, вказуєте джерела, та й не які-будь, а таки стародавні. Дуже зручно укладати антологію, маючи перед собою такий компендіум, який уже хтось зібрав.
Коли я готував свою першу антологію «Огненний змій» (1989), то добряче повпрівав над розшукуванням текстів, копіюванням, розпізнаванням і редагуванням. Та ще й до Києва в бібліотеку їздив. Зараз усе простіше: зазираєте в мою антологію (а я їх видав уже кілька) і шукаєте в інтернеті.
Першим на стезю викрадання «квітів» ступив якийсь Василь Пахаренко, уклавши «Антологію українського жаху». Я якось це пустив плазом, але наступні два видавництва, які теж цупили в мене, змушені були розрахуватися, щоб я не робив скандалу. Врешті це мене дістало. Просто люди думають, що коли вони візьмуть у мене не моє оповідання, а іншого автора, то все шито-крито. А воно не так.
Днями мою увагу привернула новенька книжка «української містичної прози» «Фіолетова тінь». Знаючи, що в нашій літературі є лише один твір з такою назвою, я неабияк зацікавився. Річ у тім, що це оповідання було вперше опубліковане у Львові 1937 року в одній газеті, а потім у моїй антології. В інтернеті його нема. Упорядкувала книжку Анастасія Бідонько, яка раніше якось не була помічена серед дослідників української літератури.
З 19 оповідань збірника 16 є в моїх антологіях. П’ять з цих оповідань – звичайні казки, а не містичні оповідання. Ні, це не означає, що всі вони в мене поцуплені, упорядниця сумлінно посилається на першоджерела, причому ті – ХІХ сторіччя! Однак коли порівняти її тексти з першоджерелом, то видно, що вони походять уже з сучасних видань. Бо й справді, який сенс брати стародрук, який не так просто розпізнавати і редагувати, якщо є сучасні наукові видання? Отже, ці посилання лише для понтів.
А при цьому упорядниця не має мовного чуття і виправляє «багатирські хлопці» на «богатирські», не розуміючи, що псує значення слова. Або «от і полюбила ся бідота одно одного» (казка Ганни Барвінок), де «ся» в значені «ця» подано так: «полюбилася бідота одно одного» – вийшло безглуздя. У О. Стороженка в оригіналі «далій» у значенні «далі», а в пані Бідонько «далі й», що теж не туди.
Окремої уваги заслуговують коментарі до окремих оповідань. Якісь вони чудні.
Куделя – «сировина для прядіння». Навіщо аж так складно? Адже це кужіль!
Бинди – «жіночі прикраси». Ну, в принципі воно десь так, але ж можна і простіше: стрічки.
Загумінок – «місце за током», але, судячи з тексту, місце за межами села.
Вагота – «важкі переживання, хвилювання». Це дике пояснення взято з «СУМ», в якому деякі фантазери наплели сім мішків гречаної вовни. Там таки наводять приклади: «О. Нестор задихався, уривав слова, упадав під ваготою страшної новини» (Франко), «Сиджу.., така вагота душить» (Ю. Яновський). Є простіше тлумачення цього слова: тягар. Так і в словнику Б. Грінченка.
Книжка не вичитана, як належиться, тому «жлукто» перетворилося на «жлутко» і т. д.
Треба сказати, що всі оповідання, які я подаю у своїх збірниках, злегка редагую, і за цією редакцією легко виявити крадія квітів. Звісно, я не всі твори дослідив під лупою, але «Фіолетову тінь» не міг залишити без аналізу. До того ж, це єдине оповідання, для якого не вказано джерело, навіть неправдиве.
Автором був Святослав Ольшенко-Вільха (1913–1944), який загинув в УПА, а народився на Голоску у Львові. Мова його творів подекуди була кострубата, тож я і тут втрутився, бо готував не наукове видання, а популярне. Отже, перша фраза (курсивом) – оригінал, друга – в моїй редакції і в збірнику пані Бідонько.
Марко, сидів неворушно – Марко сидів непорушно.
Марка пройшов моторошний холод – Марка прошив моторошний холод.
Гризкий кашель рванув з її грудей. Марко страхітливо кинувся до неї. – Гризький кашель бухав з її грудей. Марко злякано кинувся до неї.
Проходив проулками міста – Проходив провулками міста.
Прощав того чужого без співчуття, без своєї думки... – Прощав того чужого без співчуття, зовсім бездумно...
Мигнуло йому лискавкою, що Мрі не жде. – Раптом мигнуло йому лискавкою, що Мрі вже не жде.
Заходив у свою дільницю. Що хвилини зупинявся, дивився на кам'яниці, щоб розізнатись, куди зайшов. Пізнавав і поспішав хутко вулицею. – Зайшовши у свою дільницю, щохвилини зупинявся, дивився на кам'яниці, щоб розізнатись, куди далі йти – будинки видавалися йому чужими і непривітними.
Війшов поволі на сходи. Пригадалося йому, що цими сходами сходив сьогодні, враз з багатьома людьми. Майже біг угору. – Перед сходами до свого будинку зупинився. Пригадалося йому, що цими сходами ступав сьогодні враз із багатьма людьми. Майже вибіг нагору.
Всім тілом пхнув двері найближчої кімнати. Був у свому кабінеті. Звалився в крісло. Не скидав пальта, ні капелюха. – Всім тілом пхнув двері найближчої кімнати і опинився у свому кабінеті. Звалився в крісло, не скидаючи ані пальта, ані капелюха.
Та годинник у стіні... як раніше вицокував. – Та годинник у стіні... як і раніше, вицокував.
Та шелест із стіни чути було дальше... – Та шелест зі стіни чути було далі...
Одноманітне «тик-тик, тик-тик» розповзалось по всій кімнаті. З усіх сторін доносився цей пекельний звук. – Одноманітне «тик-тик, тик-тик» розповзалось довкола, з усіх сторін доносився цей пекельний звук.
Очі заблукали швидко по кімнаті. Зупинились на овальному портреті... – Очі заблукали швидко по кімнаті і зупинились на овальному портреті.
Вдивлявся в портрет. Шукав на ньому чогось довго, поспішно. – Вдивлявся в портрет і шукав на ньому чогось довго, поспішно.
Марко вважливо глядів на кожний її порух. – Марко уважно глядів на кожний її порух...
Тінь... посунулась вся по ньому... зупинилась на овальному портреті. – Тінь... посунулася по ньому і... зупинилась на овальному портреті.
Дзвонило у срібні дзвоники передвечіря... – Дзвонило у срібні дзвоники надвечір'я...
Друге оповідання цього ж автора «Рудий кіт» упорядниця, ознайомившись із ним у моїй антології, легко знайшла в інтернеті, тож тут збігів нема. Є лише нерозуміння окремих слів з галицької літературної мови. Наприклад, слово «імагінація» тлумачить вона доволі складно: «у психології, процес продукування і проживання образів», коли мова про «передсмертну імагінацію» – себто передсмертне видіння, уяву, фантазію, і саме так це слово тлумачать у виданнях наших класиків.
Не менш заплутано пояснено: «Літнисько, літнище – місце, переважно в Карпатах, куди на літо виїжджали інтеліґенти зі Львова, Франківська, Стрия чи Коломиї». І знову ж як складно! Коли можна було одним словом: курорт. Крім того, відпочивати їздили не тільки інтелігенти, і не тільки з перерахованих міст, і не тільки в Карпати, а й, наприклад, у Черче і в Заліщики.
Насмішив мене «храйслєрівський елегантний віз». Воно так і в оригіналі, але варто ж пояснити, що мова про крайслера.
Навіщось пояснюється «закрут», вживаний безліччю сучасних авторів, а не пояснюється «каросерія».
Книжка вийшла у новому видавництві «Ще одну сторінку», де відповідальним редактором працює наша бідова упорядниця. Не дивно, що видавництво виявилося настільки безвідповідальним. Хоча... Відповідальність мусить бути.
06.03.2024