Замість «відродження»

Здається, вже й найрожевіші оптимісти погоджуються, що процес формування і консолідації модерної української нації виявився значно складнішим, ніж це виглядало два десятиліття тому. Тоді, на світанку української незалежності, переважав погляд, що головною причиною запізнілого та/або сповільненого національного самоусвідомлення українського етносу є несприятливі соціально-історичні умови, передусім – його бездержавний статус та репресивно-асиміляційний характер держав, до яких той злощасний етнос належав. Здобуття українцями державної незалежності уявлялося таким чином не лише звільненням від цих неґативних, гальмівних чинників, а й ледь не автоматичним утіленням позитивної націєтворчої програми, окреслюваної переважно у романтичних термінах ХІХ століття як “національне пробудження”, “відродження” чи “опритомнення”.

Це наївне, як виглядає тепер, уявлення ґрунтувалося на суто есенціалістському розумінні нації як одвічної, “примордіальної” сутності, створеної Богом або Природою, незмінної загалом у своїх найпідставовіших якостях, хоча й піддатливої на всілякі деструкції та деформації під дією репресивних або й геть руйнівних соціально-історичних сил. Здобуття незалежності відтак бачилося як можливість легко і швидко усунути всі амнезійні та денаціоналізаційні спотворення і вивільнити з-під них, наче із палімпсесту, “справжню”, неспотворену русифікацією та совєтизацією сутність українського народу.

Сьогодні доводиться визнати безпідставність тих сподівань. За двадцять років в Україні не вдалося послідовно реалізувати ані проекту суто громадянської нації, ані нації етно-культурної. Громадянський проект просто не мав шансів втілитися з огляду на загальну дисфункціональність держави та вкрай низьку привабливість її інституцій (політичних, правових та економічних) для позитивної самодентифікації громадян. Що ж до проекту етнокультурного, то його результат виявився радше амбівалентним. “Національне відродження” як сукупність певних інституційних змін та українізаційних практик заторкнуло лише певні сфери життя і переважно лиш ту частину населення, котра й перед тим зберігала виразну національну самосвідомість, тобто, у романтичних термінах, мала що “відроджувати”. Натомість інша частина населення залишилася у рамках традиційних російських та, імпліцитно, русифікаційних практик і переважно незреформованих інституцій, сприймаючи, відповідно, зреформовані інституції та українізаційні практики як чужі або й відверто ворожі.

Протягом 90-х років ця частина населення залишалася малополітизованою, переймаючись головно проблемами особистого виживання і голосуючи за звичкою за місцеву владу (або ж – знак свободи! – не голосуючи взагалі), але й поступово доповнюючи при тому свою неартикульовану й переважно нерефлективну тутешньо-реґіонально-совєтсько-східнослов’янську ідентичність окремими атрибутами новонабутої державності. У 1991 році ця частина населення стала основною електоральною базою Кравчука, у 1994 році – Кучми, а проте ні один, ні другий не намагався їх нацькувати на другу частину населення як на головних зловорожих “інших” (“свідомітів”, “бандерівців”, “западенців”, “нацистів” тощо). Кравчук поборював Чорновола, апелюючи до “стабільності” й “злагоди” та інших любих совєтським людям консервативних цінностей; Кучма поборював Кравчука, апелюючи до не менш любих тим самим людям гасел “дружби з Росією” та “відновлення обірваних зв’язків”. А проте жоден не малював свого опонента американським аґентом із фашистською свастикою.

Альтернативна нація

Ситуація кардинально змінилася на початку 2000-х із виходом на політичну арену Партії реґіонів, яка зробила “антинаціоналістичну” (сутнісно антиукраїнську, взоровану на совєтські мовно-ідеологічні кліше) пропаґанду головним засобом мобілізації свого загалом пасивного й політично амбівалентного виборця. Протягом десятиліття реґіоналам (чи, радше, їхнім московським політтехнологам) вдалося ідеологічно і політично довершити той процес, який спонтанно, через дифузію певних ідей і поглядів відбувався від перших років незалежності, – процес формування в Україні альтернативної національної ідентичності, досі належно не пойменованої і навіть не усвідомленої як ідентичність національна і теж, на свій лад, українська (чи, в автентичному дискурсі, укрáинская).

Проблема усвідомлення явища тісно пов’язана з проблемою його пойменування. Дехто, за звичкою, ототожнює цю ідентичність з російською, дехто спрощено називає неосовєтською, ще дехто окреслює як “антинаціоналістичну”, хибно трактує як громадянську, або ж використовує контраверсійні, з відтінком небажаної пейоративності терміни “малоросійська” чи “креольська”. Кожен із цих термінів справді вказує на більш або менш істотні прикмети окреслюваної ідентичності, але й демонструє водночас істотні обмеження. Найоптимальнішим, мабуть, є запропонований Стівеном Шульманом термін “українська східнослов’янська ідентичність”. Він теж далеко не бездоганний, а проте евристично, здається, найпродуктивніший і змістовно найадекватніший.

По-перше, він експліцитно вказує на розумову, культурну, психологічну невиокремленість носіїв цієї ідентичності з міфологізованої “славено-руської” спільноти (де українці і росіяни – “почти один народ”). А по-друге, він імпліцитно передбачає совєтський/совєтизований характер цієї ідентичності – не в сенсі більшої чи меншої любові до СССР і бажання туди повернутися, а в сенсі визнання совєтської (як і попередньої російсько-імперської) історії “своєю” – лихою чи доброю (тут погляди можуть різнитися), але – і це найголовніше! – за всіх обставин такою, від якої “негоже відмовлятися”. Інтерналізація, тобто присвоєння, прийняття в себе, у своє “я” російських імперських міфів та російсько-совєтської спадщини, психологічне самоототожнення з нею є визначальним для носіїв “українсько-руської” (“східнослов’янської”) ідентичності, які під усіма іншими оглядами – мовою, етнічністю, українським патріотизмом і навіть політичними преференціями – можуть не відрізнятися від носіїв української “емансипованої” ідентичності. (Втім, відсутність жорстко дертермінованого зв’язку між мовою чи етнічністю та типом ідентичності зовсім не означає відсутності між ними статистично значущих кореляцій).

Варто наголосити, що “українська східнослов’янська” ідентичність утверджується у сьогоднішній Україні як ідентичність саме національна, з відповідними амбіціями її носіїв та дедалі відчутнішими претензіями на нормативність. “Східнослов’янськість” вказує лише на її дискурсивну генеалогію та ціннісні орієнтації, а не на гаданий субетнічний чи реґіональний характер. Ця ідентичність є відносно новим явищем, уможливленим і, у певному сенсі, спровокованим незалежністю, а проте повною мірою реалізованим, тобто ідеологічно оформленим і політично інституціалізованим допіру тепер Партією реґіонів. На всіх цих рівнях, але насамперед на дискурсивному, ця ідентичність протистоїть традиційній, етнокультурній версії української національної ідентичності, яку Стівен Шульман не зовсім точно називає “українською етнічною” (невтаємничені читачі можуть прочитати це як натяк на етнічну ексклюзивність, тимчасом як “етнічною” вона є лише в сенсі побудови довкола певного – українського – етнокультурного ядра, прилучення до якого є загалом інклюзивним).

Для суто практичних, компаративних потреб цю ідентичність можна окреслити тут як “українську емансиповану” – на противагу “українській східнослов’янській”, не емансипованій, тобто не виокремленій із примордіальної східнослов’янської спільноти. Засаднича відмінність між цими двома ідентичностями, однаково “українськими” в сенсі самоототожнення їхніх носіїв з Україною як державою, полягає у кардинально інакшому розумінні, що таке українська нація і яким є її історичний та актуальний стосунок до згаданої надетнічної спільноти – в її найрізноманітніших політичних та дискурсивних реінкарнаціях, включно із найновішим симулякром “русского мира”.

Якщо одна ідентичність формувалася від першої третини ХІХ століття шляхом поступової етнокультурної емансипації українців, що увінчалася врешті їхньою емансипацією політичною, то друга ідентичність постала як наслідок раптової політичної емансипації всього населення України, зокрема й того, котре ніколи про жодну політичну емансипацію не мріяло, а проте змушене було у новій ситуації зайнятися переосмисленням/набуттям нової національної ідентичності, уникаючи, однак, при тому й надалі етнокультурної емансипації від загалом органічної для себе східнослов’янської (“загальноруської”) спільноти. Формуванню однієї національної ідентичності – традиційного (за Мирославом Грохом) типу – присвячено десятки праць як українських, так і зарубіжних авторів. Формуванню другої – альтернативної, але при тому теж української і теж національної (“державницької”) – не присвячено практично нічого; дослідники, схоже, взагалі воліють не помічати цього явища – чи то з огляду на його відносну новизну й несподіваність, чи, можливо, з огляду на політкоректність та природне прагнення уникнути self-fulfilling prophecies (самосправджуваних пророцтв).

А тим часом і соціологічні опитування, і аналіз суспільного дискурсу підтверджують небезпечне зростання соціальної віддалі між двома основними мовно-культурними групами, з виразною тенденцією до дискурсивного “іншування” супротивної групи та її витіснення зі сфери нормальності у сферу девіації. (Причому це стосується не лише іншування “бандер”, “свідомітів” і “майдаунів”, а й такого самого виштовхування у позалюдську, хтонічну сферу “даунбасців”, “янучарів” та “бандюковичів”). Одним із наслідків цього процесу може стати формування на тій самій території чи в різних реґіонах двох цілком різних націй – з абсолютно відмінними уявленнями про власне минуле, майбутнє та одна про одну.

У принципі, саме по собі формування альтернативної “східнослов’янської” версії української національної ідентичності не складало б загрози для української ідентичності традиційного етнокультурного типу, і відтак не провокувало б міжгрупового конфлікту – з екстремною перспективою ольстеризації України, – коли б обидві сторони уникали конфронтаційної риторики і символічного насильства, а держава була достатньо демократичною й правовою не лише для авторитетного міжгрупового арбітражу, а й для формування надетнічної громадянської ідентичності як об’єднавчого чинника для всіх партикулярних ідентичностей.

Сьогоднішня українська держава, однак, настільки дисфункціональна і беззаконна, що покладатися на її інституції і, взагалі, на будь-яку її конструктивну роль не доводиться. Громадянське суспільство в Україні теж занадто слабке, аби самостійно виконувати “миротворчу” функцію, а проте за відсутності інших відповідальних акторів воно повинно докласти максимальних зусиль для запобігання нашій неухильній ольстеризації.

Ціннісний аспект

З культурно-антропологічної точки зору немає “кращих” і “гірших” культур, так само як і ідентичностей. З соціально-політичного погляду, однак, національна ідентичність має за визначенням істотний ціннісний компонент, бо ж самоототожнення  особи з певною спільнотою передбачає зокрема й уявлення про ідеальний/ідеалізований образ тієї спільноти та відповідні нормативні цінності, що їх особа вважає бажаними і намагається у процесі самоідентифікації засвоїти.

Стівен Шульман на обширному емпіричному матеріалі показав, що українська “етнонаціональна” (“аборигенна”) ідентичність позитивно корелює з демократичними та ринковими цінностями і відтак сприяє їхній консолідації, тимчасом як “східнослов’янська” (“креольська”)  ідентичність навпаки – корелює з їхнім відторгненням. Такий висновок загалом логічно випливає з теоретичних уявлень про залежність політичного та економічного розвитку від панівних цінностей та поглядів, тобто від політичної культури, притаманної тому чи тому типові національної ідентичності.

Це означає, що для українських політиків, зацікавлених в ефективній модернізації, себто вестернізації та демократизації України, пріоритетом мало би бути плекання проєвропейського (“етнонаціонального”, в термінах Шульмана) варіанту української ідентичності та пов’язаних із нею цінностей. Ця ідентичність однак залишається поки що значно слабшою від антизахідної (“східнослов’янської”), а сповідувані більшістю населення цінності  – значно ближчими до російських авторитарно-патерналістських, ніж до європейських ліберально-демократичних. В основній своїй масі українці (як і росіяни та білоруси) все ще не виокремилися з домодерної православно-східнослов’янської спільноти – “руського міра” як аналога середньовічної мусульманської “умми” чи Pax Christiana, – що гальмує своєю чергою засвоєння модерних (індивідуалістських і громадянських на противагу колективістським і підданчим) цінностей.  

Українські авторитарні лідери (як і російські та білоруські) свідомо плекають саме “східнослов’янську” антизахідну ідентичність – з огляду на її генеалогічний зв’язок з антиліберальними, антидемократичними, негромадянськими поставами. Така політика підтримує відносну, стагнаційну в своїй основі стабільність, проте не вирішує головного завдання, що стоїть перед Україною, – навздогінної модернізації.

Вирішити це завдання на основі експліцитно антизахідної й імпліцитно антимодерної “східнослов’янської” ідентичності, засадничо конформістської й консервативної, навряд чи можливо. Це означає, що українським реформаторам, якщо такі коли-небудь з’являться, доведеться рано чи пізно задіювати мобілізаційний потенціал саме проєвропейської ідентичності та пов’язаних із нею ліберально-демократичних цінностей.