У дрімучу совєтську епоху держава чуйно дбала про духовність. Звісно, буяла цензура, але письменники купалися як сир у маслі. Найбільше заробляли драматурги. От напишеш якусь агітку в стилі Корнійчука, Левади, Підсухи – і тільки шапку підставляй, так грошики й сиплються. Корнійчук настільки не мав де ті гроші подіти, що навіть у рідному селі асфальт проклав.
У «Танґо смерті» мій герой привертає своїми зарібками увагу польської дослідниці Катажини Котинської, і вона висловлює здогад, який свідчить про цілковите незнання совєтських реалій: «Заробляє писанням рецензій та статей, що вистачає йому на життя, а також – увага – виплату поважних аліментів. Спадає мені на думку лише одна інституція, яка могла б так щедро винагороджувати своїх рецензентів, і ця асоціація для головного героя не є похвальна, підозрюю, що не те мав автор на думці».
Тут очевидний натяк на співпрацю з КҐБ. До того ж безпідставний.
Не знаю, які гонорари мали польські автори в епоху розвинутого соціалізму, але совєтські – розкошували.
Я ніколи не був членом Спілки письменників, але заробляв дуже пристойно саме писанням рецензій, статей та публікацією перекладів. Бо власні твори опублікувати я не міг, хоча зо три віршовані агітки таки розмістив у станіславівській пресі 1972 року.
То які ж були гонорари в часописах? У провінційних, як-от львівський «Жовтень» чи харківський «Прапор», я отримував від 80 до 100 крб, а в столичних – «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Всесвіт» – від 120 і навіть до 250–300. Достатньо було однієї статті на місяць, щоб жити цілком безтурботно.
Микола Рябчук, який не був таким лінивим, як я, і публікував по 2–3 статті щомісяця, а подекуди й під псевдонімами, заробляв удвічі більше.
Середня ж платня тоді була в межах 100 крб.
Були й інші зарібки. Наприклад, писання закритих рецензій для видавництв. Достатньо було одної сторінки машинопису, і ти отримував у Львові 30 крб, а в Києві – 60. Мені підсовували зазвичай різних графоманів, і я їх не без задоволення громив. Зрештою, в часописах я теж публікував переважно критичні фейлетони на графоманів, за що вони скаржилися на мене навіть у ЦК КПУ. Як, зрештою, і на М. Рябчука.
За свою першу книжку прози «Спалах», яка вийшла у 1990 році, я отримав 10 тисяч крб, за збірку віршів – тисячу, за антологію «Огненний змій» – 3 тисячі. Все це за один рік. Додам, що «Спалах» набрав стільки замовлень по книгарнях, що видано його було фантастичним накладом: 65 тисяч!
Зараз такі наклади ніхто за одним махом не друкує, а воліють робити додруки. Та й гонорарів совєтських наші письменники не отримують. То в Америці Гемінґвей міг собі жити безтурботно на Кубі, цмулити мохіто і курити бамбук. Лише американські й англійські автори в рахунок авансу можуть отримати мільйон доларів, а потім ще й прибутки з продажу.
Цікаво мені було зазирнути, як заробляють польські автори. Отже середньостатистичний автор може розраховувати у Польщі на 10% від гуртової ціни книжки. І якщо книжка у видавця коштує 25 злотих, а вийде вона накладом три тисячі, автор отримає 7500. Правда, після сплати податку ця сума впаде до 6750 золотих. Виживати за такі гроші важко.
Але в сучасній Україні ще гірше. Бо коли у Польщі на більшості книжок стоять уже фіксовані для книгарень ціни, то наші ціни на книжки скачуть в різні боки. А видавництва вдаються до хитрощів і, пропонуючи автору ті ж 10% гонорару, платять не з гуртової ціни видавництва, а з «найнижчої гуртової», яка, звісно, залишається в таємниці. І тут для маніпуляцій широкий простір.
На польських книжкових ярмарках діють поважні знижки: 30–40%. Відповідно багато людей зацікавлені відвідати такі ярмарки, до того ж безкоштовно. Тоді як у нас треба платити квитки за вхід, а знижок уже давно нема, і часто на книжкових форумах виставляють ціни вищі за ті, які в книгарнях.
За даними польської статистики, літератори заробляли чистими в середньому 5764 злотих. Але то в середньому, бо дві третіх заробляють менше. Лише одна п’ята заробляє понад 7087 злотих щомісяця.
Але й у Польщі є письменники-мільйонери. Я знайшов статистику їхніх гонорарів за рік. Ось такий мало у нас знаний Войцєх Цейровський, автор книжок про подорожі, заробив понад 2 мільйони. Друге місце зайняла Малґожата Каліціньська зі своєю мелодрамою «Дім над паводком» («Dom nad rozlewiskiem»). Маю цю книжку і навіть пробував читати, але то чисто жіноче читво, і я не подужав. Вона отримала майже мільйон. На третьому місці відома у нас Катажина Ґрохоля, яка теж до мільйона не сягнула. Далі йдуть: теж у нас відома авторка детективів Йоанна Хмєлєвська (868 тис. зл.), публіцист і сценарист Войцєх Манн (674 тис. зл.), авторка мелодрам Моніка Швая (616 тис. зл.), автор подорожніх книжок і біографії Ришарда Капусцінського, якого звинуватив у вифантазованих псевдорепортажах (мовляв, не здибався він з Че Геварою і в Мексиці під час повстання не був) Артур Домославський (479 тис. зл.), прозаїк і драматург Януш Ґловацький, якого переклав О. Ірванець (399 тис. зл.), публіцист Шимон Головня (285 тис. зл.) i журналістка Кінґа Русін, автор книжки «Як жити здорово і гарно» (214 тис. зл.)
Як бачимо, тут переважають автори нонфікшну.
Дивно, що не знайшов я у тому списку автора ретродетективів Анджея Краєвського, який отримує втричі більший відсоток із продажів і казав мені, що ніхто стільки не отримує, як він. Не потрапили до цього синодика й інші численні автори польських детективів.
Але польські автори мають ще один важливий заробіток: гонорари за екранізацію їхніх творів. В Україні це велика рідкість. Зазвичай, аби ні з ким не ділитися, естрадні співаки самі пишуть тексти, часто безглузді, режисери самі пишуть сценарії, а якщо і є сценаристи, то вони воліють не використовувати художні твори. Через те екранізацій у нас вкрай мало.
Надто, що українська влада не дбає про фільми, які б виховували майбутні покоління, а перевагу надає пустопорожнім комедіям. Недавній скандал довкола примітивного за задумом серіалу, який мав знімати Ю. Горбунов, якось обійшов увагою той факт, що джерелом самої ідеї серіалу «Інгулець» є російський серіал «Жуки». Там теж програмісти, які мали йти до армії, вибирають альтернативну службу і їдуть у село Жуки.
І це замість того, щоб у час війни знімати героїчні фільми про те, як ми били москалів під Оршею у 1514 році, під Конотопом у 1659, як брали Москву у 1618-му.
Запланована нова екранізація моєї повісті «Діви ночі», заявка на яку пройшла відбір, з приходом нової влади була відкинута, щоб на її місці з'явилися виглуплювання «Кварталу 95». Все, як за часів Януковича, коли мої книжки перестали закуповувати для бібліотек після того, як я написав відомого вірша. А коли видавець поцікавився у міністерстві, в чому причина, то почув, що я «лічний враг Януковічя». Звісно, це вдарило по моєму матеріальному стані, але не зламало.
Письменник в Україні, на жаль, залежний ще й від кон'юктури. Тож не далеко ми втекли від совка.
13.09.2023