Зима 2021
Чи знаєте ви, скільки коштує студентський квиток на потяг зі Львова до Маріуполя у плацкартному вагоні, без постелі? 113 гривень. А це відстань практично як зі Львова до Венеції. 113 гривень – це як одне БіґМак-меню. Треба визнати, я рідко просиджую гроші в Макдональдсі, але в Маріуполі я не був ніколи, та й узагалі по ту сторону Дніпра толком не бував.
Ці думки не давали мені заснути посеред ночі в лікарняному ліжку, де я валявся зі свіжо-вживленим титановим імплантатом у поламаній нозі. Ох, а скільки ж разів можна би було з’їздити до Маріуполя або й до Венеції, якби не доводилося присвердлювати ту коштовну бляшанку в ногу.
Весна 2021
О 3 ночі з Головного вокзалу на мене та мого супутника, Антона, чекав потяг на Лисичанськ. Планували розпочати звідти тижневу веломандрівку по Луганщині-Донеччині з фінішем у Маріуполі. У вечір виїзду, станом на 01:30, у нас було всього декілька проблем. Перша – в Антона поламався ровер. Друга – в мене ще не повністю відновилася нога після перелому, і хоч я вже добре міг їздити на ровері, але ще поганенько ходив. Третя – прогноз погоди (раніше сприятливий) тепер віщував дощ зі снігом і 0 градусів на нашому маршруті. Але ми сяк-так приладнали туристичний багажник до гірського велосипеда мого тата, а на дві інші проблеми рішуче забили, тож можна було вирушати.
Чортів поїзд. Ціла доба на липкій від задухи і поту полиці плацкарту. Антон за ті 24 години в поїзді прокинувся лише декілька разів, щоб щось перекусити. А я лежав, нудився і подивляв його безмежний апетит до сну.
Крутий схил дороги від залізничної станції Лисичанська до сусіднього Сєвєродонецька відкривав панораму, намальовану всіма відтінками сірого кольору. Грандіозний завод із численними димарями виплескував полум'я одною із труб. Та депресивні одноповерхові хатки з малими подвір'ячками не давали назвати це все містом. Це було велике депресивне індустріалізоване село.
Сєвєродонецьк, котрий разом із Лисичанськом складає єдину агломерацію, виглядав набагато свіжіше. По доглянутому і просторому центральному проспекту гуляла весела молодь, батьки з дітьми ходили по магазинах. Та дорога вела нас далі у похмурі місця. Проїжджаючи повз розвалену школу, в яку потрапив російський снаряд, і вулицю вздовж терикону, де проходили важкі бої в 14-тому, ми покотилися у Воронове.
Весна 2022
"Беремо всі речі і виносимо на вулицю. Романе, йдеш розвантажувати техніку", – скомандував мені командир ешелону. Ми їхали в поїзді десь із 40 годин, часто зупиняючись. Та я був звиклий до таких переїздів – прокидався лише щоб поїсти.
Я не відчував нічого особливого, їдучи на війну, це була вже друга моя спроба туди потрапити.
"Замполітом" ешелону призначили штаб-сержанта, якого друзі кликали Миронович. За два тижні в казармах я майже не помічав цю тиху персону високого старшого пана із гнилими зубами. Та відколи йому на час кількаденного переїзду дісталася посада заступника командира, його погони виросли в розмір крил АН 225 "Мрія". Миронович миттєво вжився в роль, і накази почали відскакувати від його язика наліво і направо. Це було втілення зверхності і неповаги совєцького армійського гарту. Мене вражала миттєва метаморфоза цього, тепер наділеного посадою і владою, штаб-сержанта. Також Миронович досить швидко набухався і, окрім віддавання наказів, почав розважати на різні світоглядні теми, зокрема про свою зневагу до "сєпарів" (так він називав усіх місцевих на Донбасі).
Згодом я відділився від своєї батареї. Мені наказали застрибнути в багажник вантажівки із купою каністр бензину і повезли на нові позиції. Не знав, куди саме, але по дорозі я точно впізнав будівлю школи, "в яку колись влучив російський снаряд" у Лисичанську. Згадка про школу викликала в мене посмішку. Цікаво, у скільки шкіл тут ще не влучали снаряди від 24 лютого.
Весна 2021
Воронове – це село. Не індустріалізоване село. Воно повністю згоріло у лісових пожежах останнього літа. Ідеальна асфальтована дорога пролягала через обвуглений ліс. Виструнчені рядами сосни росли прямо за пару метрів від краю вузької проїжджої частини. "Я тоді поїхав знімати пожежі і за хвилину мав включатися в прямий ефір на Суспільному. Але водій просто схопив мене за куртку, кинув у машину і поїхав. Я й не помітив, як вогонь обступив нас з усіх сторін, – розказував у той день Степан, мій давній знайомий із Сєвєра. – Дорога була вся в диму і нічого не було видно, тому пожежники не могли туди доїхати. Гасити авіацією теж не варіант, бо сєпари сказали, що збиватимуть все, що літає. В той день загинуло 8 людей, які розбилися "лоб в лоб" на дорозі. Одні їхали в село вивозити людей, інші вже вибиралися звідти".
Чорна обвуглена земля. Біла випалена цегла. Дзеркало і туалетна шафка із зубними щітками висять на вцілілій стіні посеред подвір'я. Як поціновувач всякого символічного хламу, я не міг стриматися від маленького мародерства. Взяв собі два сувеніри. Обпалену просту алюмінієву ложку із чиєїсь кухні (легка і глибока – чудова для мандрів) та шахову фігуру – білого коня, почорнілого від вогню з одного боку.
Степан накинув ще декілька місцевих цікавинок для двох зівак-західняків на сумнівної надійності великах. Наступний пункт призначення на сьогодні – нелегальна копанка вугілля.
Знову проїжджаючи Сєвєр, Лисик та їхні околиці, проминули безліч розвалених та занедбаних будівель. "Тільки не подумайте, що це через війну. Це через корупцію, депресію, безробіття", – попереджав нас Степан. Цей хлопець надихав мене. Народившись у цьому депресивному зросійщеному середовищі, він виріс націоналістом, місцевим активістом і журналістом Суспільного. Він не намагався втекти звідси. Він творив навколо себе щось краще.
Отож, "копанка" – мабуть, це невеликий отвір в землі, прикритий клейонкою, на подвір'ї якогось дядька. Я колись бачив такі у статті National Geographic про Донбас. Ні. Це був величезний глибочезний виснажений кар'єр посеред степу із замерзлим озером підземних вод, що вирвалися на свободу з полону надр. Як на щось "підпільне", то масштаби вражають.
Вечоріло. Здавалося, що на один день пригод із нас досить, але наша вдача запланувала нам на сьогодні ще дещо цікаве.
Лисичанський нафтопереробний завод. Так називалася ця чергова грандіозна пекельно-індустріальна штуковина, яка опинилася в нас на дорозі. "Шлагбаум бачите? Сюда не можна," – сказав охоронець у гарній та чистій робочій уніформі з логотипом якоїсь нафтової компанії. "Йой. А тут є якийсь об'їзд? Нам треба просто далі по дорозі. Ми не знали, що тут завод посеред маршруту", – витиснув із себе я, змучений і розчарований після кількакілометрового підйому по тупиковій дорозі. Не пам'ятаю, що там відповів охоронець у красивій формі, але ми з Антоном постановили собі хай там що не вертатися назад. Надто багато поту з нас витекло на цьому підйомі, щоб він виявився марним.
Об'їздна "дорога" таки була. І так, слово "дорога" опинилося в лапках не випадково. Це був просто слід від коліс сільгосптехніки через поле.
А далі – ніч. Клейке болото безмежними шарами налипає на наші колеса, і вони відмовляються крутитися. Колесо пробивається. Болото на колесі, болото в колесі, болото на руках. Приклеїв латку сумішшю суперклею і липкого болота. Ровери несемо на плечах, бо колеса не крутяться. Вздовж поля миготить, світиться і шумить бісовий завод. Дурний завод. Клейке болото безмежними шарами налипає на наші черевики, і їх все складніше переставляти. Бісовий, дурацький завод. Але нам шо – нам весело, ясна річ.
Весна 2022
Позиції були біля одного із вимираючих сіл, назву якого читач навряд чи впізнає. Я був стрільцем-зенітником. Днями і ночами стояв на даху будівлі зі "Стінгером" напоготові, очікуючи ворожі літаки та гелікоптери. Та російська авіація не особливо спішила пролітати над моїм безіменним селом, тож робота переважно зводилася до того, що я спостерігав обстановку навколо й доповідав про неї по рації. А спостерігати було що.
Із мого даху відкривався непоганий видок на Лисичанськ та Сєвєр. Міста практично не переставали диміти від постійних обстрілів. Диміли заводи, будинки, терикони. Летіли міни, ракети, снаряди. Досить швидко я навчився розрізняти звуки різних видів артилерії та вловлювати напрям "виходу" й "приходу".
У кишені моєї форми досі була та алюмінієва ложка з Воронового. Я давно відчистив її від кіптяви і відполірував армійською кашею. Скільки ж тепер буде спалених домівок навколо. Точно більше, ніж через корупційно-депресивну розруху дотепер.
Також іноді горів пожежами та вивергав клуби чорного диму Лисичанський нафтопереробний завод, який я бачив кожного дня як на долоні. Росіяни обстрілювали його, незважаючи на те, що він вже був зупиненим і порожнім. Бідний завод.
Весна 2021
Ніхто не любить синоптиків. Якщо прогнозують погану погоду, і прогноз не справджується – люди скаржаться на метеорологів. Якщо невтішне пророцтво справджується – задоволених теж небагато.
Сніг сідав на наш одяг і швидко танув. Далі свою справу робив вітер. Не те, щоб найкраща погода для їзди на велосипеді, але зупинятися було ще гіршою ідеєю. Нам було вже не дуже весело, тож увечері знайшли квитки на найближчий поїзд до Львова.
Ще одна доба в поїзді. "І як він може стільки спати?" – дивлячись на Антона, думаю я. Хоч ми не проїхали і третини запланованого маршруту, відчуття капітуляції не було. Ми витиснули більш ніж максимум із цих кількох днів. У Маріуполь ще точно встигну з'їздити. Та й взагалі, я відчував, що ще точно повернуся в ці краї.
Весна 2022
Одного дня сюди перевели ще одного зенітника з моєї батареї. Якось він розказав, що штаб-сержанта Мироновича вже немає. "Зниклий безвісти" – що практично означає, що він загинув або потрапив у полон. Його не вдалося евакуювати з польової позиції, коли всі відступали.
Я так і не зрозумів, що відчув у той момент. Це були дуже змішані переживання. Я точно не зловтішався і мені було щиро шкода. Але це було дивно.
Думки про смерть, про життя – своє, побратимів, друзів, ворогів – взагалі втратили всяку послідовність. Іноді мені було щиро шкода жалюгідних, роздягнутих до білизни полонених москалів зі скотчем на очах. Потім уже ні. Якось я подумав, що те, що по моєму рідному місту вдарили російські ракети, має свої позитивні сторони, бо люди згадають про те, що триває війна. Потім я жахнувся своїх думок. Іноді мене веселило, коли поряд об землю розбивався ворожий снаряд, а іноді я жахався, пригадуючи собі, що люблю життя і не планую наразі вмирати.
Я не мав жодних ілюзій про росіян. З дитинства бабуся розказувала мені історії про своє дитинство на засланні, арешти родичів, допити, ГУЛАГ. Та я ніколи не поділяв тієї щирої глибокої ненависті до них, яку переживає багато українців у час цієї війни. Я просто про них майже не думав. Водночас мріяв, що коли таки зіб'ю їхній вертоліт, то хочу, щоб увесь екіпаж також загинув. Та це були дуже спокійні думки.
Про що я не міг думати спокійно – це про те, що в тій веломандрівці з Антоном рік тому ми таки капітулювали. Другого шансу не буде. Того Маріуполя більше немає.
20.05.2022