Мирослав Луцишин, семирічний хлопчик з Тернополя — наймолодший вояк Першої світової війни. Його в оточенні австрійських військовиків бачимо на пожовклих світлинах, опублікованих ще восени 1936 року у львівському часопису «Літопис Червоної Калини». Нині долею цієї дитини цікавляться дослідники та краєзнавці. «Z» зібрав докупи все, що їм вдалося довідатися.
Отже, «Літопис» повідомляє, що народився Мирослав Луцишин 22 травня 1908 року під Тернополем (тоді Загробеля, вулиця Болотна, 19; нині це вулиця Чумацька мікрорайону «Дружба» на місці села Загребелля).
В серпні 1914 року вибухнула Перша світова війна, російсько-австрійський фронт покотився від Збруча аж до Перемишля. Навесні 1915 року, після Горлицького прориву німецько-австрійського війська, почався стрімкий Великий відступ російського війська. В липні 1915 року в Галичині фронт зупинився між Тернополем і Зборовом. І саме тут, під селом Озерна (20 км від рідного Загробеля), опинився під той час Славко. Семирічного хлопчика тяжко поранило, він потрапив до військово-польового шпиталю 3-ї австро-угорської армії. Австрійські військові медики його виходили, але куди йому було йти? Мати загубилась під час «вирівнювання фронту» (потім стало відомо, що вона опинилась аж у Нижній Австрії, була евакуйована із зони зятяжних бойових дій в Ґмінду). Батько, австрійський вояк, на фронті потрапив у російський полон. У вересні 1915 року дивізії 3-ї армії терміново перекинули на недавно відкритий італійський фронт, тож австрійські військовики забрали Славка зі собою. Але, як кожен мундуровий, мусив відслужити щонайменше три роки як справжній солдат. Служив у тому ж таки військово-польовому шпиталі санітетом (санітар, що доглядає хворих; рядовий медичної служби): спочатку в Сербії, а потім — вже у складі новосформованої 11-ї армії (точніше: санітарна колона №19 22-ї дивізії III корпусу) — у південному Тиролю (італійське Трентіно).
Воював, отже, Славко чотири роки і протягом 1915–1918 років пройшов російський та італійський фронти. В «Літопису Червоної Калини» знаходимо знимки Славка (десятилітнього кайзер-єгеря) у товаристві командувача 11-ї армії генерал-полковника Віктора Данкля та інших достойників австро-німецького генерального штабу.
По війні він повернувся до цього фаху, в 1936 році студентом студіював медицину.
«Малий вояк Славко Луцишин, тепер студ. мед., в характері санітета в шпиталі»
В березні нинішнього року на сайті Hurtom виклали скани згаданого випуску «Літопису Червоної калини». Їх зауважив і через тиждень опублікував Славкові знимки в своєму LJ блоґер joanerges. Ще через два місяці ці знимки поширив на тернопільському «Погляді» також тернопільський краєзнавець Ігор Аркуша — із жалем констатуючи, що про подальшу долю Луцишина ми нічого не знаємо достеменно. Згодом жаль трохи розвіяв його земляк Микола Шот, з'ясувавши, що відома дослідниця історії Тернополя Любомира Бойцун мешкає на тій самій Чумацькій вулиці і пам'ятає родину Луцишиних. Зберігся тут і їх будинок — у ньому (тепер трохи перебудованому) мешкає вже третє покоління Луцишиних, і для них леґендарний Славко — татів вуйко Мирослав.
До невтомної архівістки й краєзнавця і звернувся «Z». Любомира Бойцун каже, що в цьому домі відразу по закінченні війни родина Луцишиних зібралася у повному складі. Батько і мати Славка прожили тут до старості й виховали шістьох дітей. «Старий Луцишин» — так називає пані Любомира батька Славка — був справним бляхарем і ковалем, тому до нього часто зверталися сусіди, він допомагав чим міг. Помер він наприкінці 50-х.
А от Славко Луцишин загинув набагато раніше. Любомира Бойцун припускає, що він міг працювати у підпіллі ОУН (недаремно ж у 1939 році перші «совіти» заарештували його сестру Ольгу, щоправда, згодом відпустили). Також він міг працювати і в міській управі. Достеменно відомий, натомість, факт, що загинув Славко Луцишин у віці 35 років. Щобільше, польський дослідник-хроніст Тернополя Чеслав Бліхарський називає точну дату і час смерті Луцишина: сьома година вечора 9 жовтня 1943 року. У розвідках Бліхарського йдеться, що саме цього дня і в цей час Армія Крайова знищила аґента ґестапо. Ніби-то аґента ґестапо, бо «ця інформація ніякими історичними документами не підтверджена, тому, як на мене, жодної історичної цінності не має. Потрібно мати підстави, щоб таке написати», — вважає Любомира Бойцун.
Славка Луцишина вбили в скверику у центрі Тернополя. Його застрелили, і той, хто це зробив, «замів сліди» димовою шашкою. Звісно ж, вбивцю ніхто не шукав…
Безперечно, насичений життєпис Мирослава Луцишина мав би зацікавити місцевих істориків та краєзнавців. І важко не погодитися з думкою Миколи Шота: «Одна війна зробила Славка Луцишина леґендою, інша — забрала життя».
ДЛЯ ДОВІДКИ
Тернопіль у часі Першої світової війни
Подіям Першої світової війни на теренах Тернопільщини Любомира Бойцун присвятила частину своїх історичних розвідок, викладених у книзі «Тернопіль у плині літ». 1914 року після кількагодинної битви Тернопіль зайняло російське військо. Станом на 1917 рік до окупованої Росією території належали тодішній Тернопільський, Збаразький, Скалатський, Теребовлянський, Копичинецький, Чортківський, Борщівський, Заліщицький, Городенківський, Снятинський повіти та північна частина Буковини. Верховна влада на цих теренах після російської лютневої революції 1917 року належала крайовому комісарові Тимчасового уряду. Ним став відомий історик Дмитро Дорошенко — пізніше член Центральної Ради, а в гетьманському уряді — міністр закордонних справ.
«Відгомін Лютневої революції і зречення царя у березні 1917 року не оминули Тернополя. У цей час українці з російської армії створили місцеву громаду Українського військового клубу ім. Гетьмана Полуботка, який почав українізувати військові підрозділи, де служили українці. Це були паростки пізнішої Армії УНР, — пише Любомира Бойцун. — У цей час головна площа старомістя Тернополя стала улюбленим місцем маніфестацій та мітингів. У місто прибували агітатори, одні агітували за продовження війни аж до перемоги, інші — проти. 15 червня 1917 року вулицею Третього Мая (нині Сагайдачного) проїхало авто із головою Тимчасового уряду Олександром Керенським. Солдати вітали Олександра Федоровича криками "Ура!" Він виступив перед вояками. Керівник російського уряду говорив про крах старого режиму і перемогу демократії, про рівність і волю. Аргументи Керенського були досить вагомі: "Хто не хоче воювати, той не буде брати участі у розподілі землі". Цей виступ мав певний вплив на бойовий дух армії.
Тим часом штаб союзників Росії почав розробляти план наступу. Згодом до Тернополя прибуває бельгійський міністр Еміль Вандервельде, який виступив перед солдатами від імені союзників. Тоді-то у місті створюються "батальйони смерті". Але бойового духу вистачило ненадовго: після триденних боїв під Тернополем здеморалізована російська армія відступила.
Незабаром повернулась австрійська влада. У місті відчувалась нестача харчів і всього необхідного для життя. А з Наддніпрянської України долинали вістки про творення Української Держави. Наближалось 1 листопада 1918 року».
«Під час Першої світової війни Тернопіль вісім разів переходив із рук в руки, — зазначено у книзі. — Перед війною, у 1914 році, населення міста становило 35,2 тисячі, а в час війни це число зменшилося до 30,9 тисячі».
03.08.2013