Слухати вухом серця

ПОСЛАННЯ СВЯТОГО ОТЦЯ ФРАНЦІСКА

НА 56-Й СВІТОВИЙ ДЕНЬ СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Дорогі брати і сестри!

Минулого року ми замислювалися про необхідність «піти і подивитися», щоб відкрити реальність і вміти її переказати, виходячи з досвіду подій і знайомств із людьми. Продовжуючи цю лінію, тепер я хочу зосередити увагу на іншому дієслові – «слухати», яке є визначальним у граматиці спілкування та є умовою автентичного діалогу.

Фактично ми втрачаємо здатність слухати того, хто стоїть перед нами – як у звичайних щоденних стосунках, так і в дебатах із найважливіших питань суспільного життя. Водночас слухання отримує важливий новий розвиток у сфері комунікації та інформації через різноманітні пропозиції подкастів та аудіо-чатів, підтверджуючи, що слухати залишається важливим у людському спілкуванні.

Одного славного лікаря, який зцілював душевні рани, якось спитали, що є найбільшою потребою людини. Він відповів: «Безмежне прагнення бути вислуханим». Прагнення, яке часто залишається прихованим, але яке кидає виклик кожному, хто покликаний бути вихователем, тренером або іншим чином виконує роль комунікатора: батьки та вчителі, пасторі та душпастирські працівники, фахівці з питань інформації та інші, які сповняють соціальне або політичне служіння.

Слухання вухом серця

Зі сторінок Святого Письма ми знаємо, що слухання означає не тільки сприймати звук – воно сутнісно пов'язане з діалогічними відносинами між Богом і людством. «Shema’ Israel – слухай, Ізраїлю» (Втор 6:4), вступ до першої заповіді Тори, постійно повторюється в Біблії – аж до того, що св. Павло стверджує: «віра (приходить) через слухання» (Рим 10:17). Ініціатива, по суті, належить Богові, що промовляє до нас, на що ми відповідаємо, слухаючи Його; і навіть це слухання, зрештою, походить від Його благодаті, як це буває з новонародженим, який реагує на погляд і голос матері та батька. З-поміж п’яти змислів Бог, мабуть, найбільше надає перевагу слуху, який є менш інвазивним, більш дискретним, ніж зір, і тому робить людину вільнішою.

Слухання відповідає смиренному стилю Бога. Це та дія, яка дозволяє Богові виявити себе як Того, Хто, говорячи, створює людину за своїм образом, а слухаючи, визнає її як свого співрозмовника. Бог любить людину: тому він звертається до неї зі Словом, тому «наставляє вухо», щоби чути її.

Людина ж навпаки схильна втікати від стосунків, повертатися спиною і «закривати вуха», щоб не слухати. Відмова слухати часто закінчується агресією стосовно іншого, як це сталося зі слухачами диякона Стефана, які, затуливши вуха свої, кинулись на нього разом (пор. Діян 7:57).

Тому з одного боку є Бог, Який завжди об’являється, безкорисливо комунікуючи Себе, з іншого – людина, від якої вимагається налаштування, слухання. Господь чітко закликає людину до завіту любові, щоб вона могла повністю стати тим, ким вона є: образом і подобою Бога у Його вмінні слухати, вітати, давати простір іншому. Слухати, по суті, – це вимір любові.

Тому Ісус закликає своїх учнів перевірити якість їхнього слухання. «Вважайте, отже, як слухаєте» (Лк 8:18) – так Він закликає, розказавши притчу про сіяча і даючи зрозуміти, що недостатньо просто слухати – треба робити це добре. Тільки ті, хто приймають Слово з «щирим і добрим» серцем і вірно зберігають його, приносять плоди життя і спасіння (пор. Лк 8:15). Лише звертаючи увагу на те, кого ми слухаємо, що ми слухаємо, як ми слухаємо, можемо вдосконалюватися в мистецтві спілкування, ядром якого є не теорія чи техніка, а «здатність серця, яка уможливлює близькість». (Ap. Evangelii gaudium, 171).

Ми всі маємо вуха – але часто навіть ті, у кого досконалий слух, не в стані почути іншого. Дійсно існує внутрішня глухота, гірша за фізичну. Фактично слухання стосується не тільки змислу слуху, а й усієї людини. Справжнє місце слухання – серце. Цар Соломон хоч і був дуже молодим, виявився мудрим, бо попросив Господа дарувати йому серце, яке слухає (3 Цар 3:9). Святий Августин закликав нас слухати серцем (corde audire), сприймати слова не ззовні через вуха, а духовно в серцях: «Не майте серце у вухах, а вуха в серці». [1] Святий Франціск Ассізький закликав своїх братів «наставити вухо серця». [2]

Тому перше слухання, яке треба наново відкрити, шукаючи справжнього спілкування, – це прислухатися до себе, до своїх істинних потреб, тих, які закладені в глибині душі кожної людини. І ми можемо почати, тільки вслухаючись у те, що робить нас унікальними серед створінь: бажання бути у стосунках з іншими та з Іншим. Нам призначено жити не атомарно, а разом.

Слухання як умова доброго спілкування

Існує таке використання слуху, що є не справжнім слуханням, а його протилежністю – підслуховування. Постійно присутня спокуса, яка нині, в часи соцмереж, здається, загострилася, – це підслуховування та шпигування, експлуатація інших у власних інтересах. Насправді ж те, що робить спілкування добрим і повністю людським, – це слухати того, хто віч-на-віч перед нами, слухати іншого, до якого ми підходимо з лояльністю, довірою та щирою відвертістю.

Дефіцит слухання, який ми так часто відчуваємо в повсякденному житті, на жаль, проявляється і в суспільному житті, де замість того, щоби слухати один одного, ми часто «розмовляємо самі з собою». Це симптом того факту, що замість шукати правду та добро, ми радше шукаємо консенсус; замість того, щоби слухати, ми переймаємось слухабельністю. Добре ж спілкування натомість не намагається вразити публіку ефектною фразою з метою висміяти співрозмовника, а звертає увагу на рації іншого і намагається осягнути складність реальності. Сумно, коли навіть у Церкві формуються ідеологічні розбіжності, а слухання зникає і поступається місцем безплідному протистоянню.

Реально ж у багатьох діалогах ми взагалі не спілкуємося. Ми просто чекаємо, поки інший закінчить говорити, щоб нав’язати свою точку зору. У таких ситуаціях, як зазначає філософ Авраам Каплан [3], діалог є дуологом, монологом на два голоси. У справжньому ж спілкуванні «я» і «ти» обидва є «вихідними», скерованими один до одного.

Тому слухання є першою необхідною складовою діалогу та доброго спілкування. Нема спілкування, якщо спочатку не послухаєш, і без вміння слухати нема доброї журналістики. Щоб надавати ретельну, збалансовану та повну інформацію, необхідно довго слухати. Щоб розповісти про подію або описати реальність у репортажі, треба вміти слухати, а також бути готовим змінити свою думку, змінити свої вихідні припущення.

Фактично, лише вийшовши з монологу, можна прийти до тієї узгодженості голосів, яка є запорукою справжнього спілкування. Прислухатися до багатьох джерел, «не зупинятися на першій таверні», як вчать експерти в цій сфері, – забезпечує надійність та серйозність інформації, яку ми транслюємо. Слухати більше голосів, слухати один одного, навіть у Церкві, між братами і сестрами, дає нам змогу вправлятися в мистецтві розрізнення, яке завжди проявляється як здатність орієнтуватися в симфонії голосів.

Але навіщо напружуватися, слухаючи? Великий дипломат Святого Престолу кардинал Аґостіно Казаролі говорив про «мучеництво терпіння», необхідне, аби вислухати та бути почутим у переговорах із найважчими співрозмовниками з метою отримати якнайбільше блага в умовах обмеження свободи. Але навіть у менш складних ситуаціях вміння слухати потребує чесноти терпіння, а також здатності дозволити собі бути заскоченим правдою, нехай навіть частинкою правди, в особі, що її слухаємо. Тільки зчудування уможливлює знання. Я думаю про безмежну цікавість дитини, яка дивиться на навколишній світ широко розплющеними очима. Слухання з такою настановою – із дитячим здивуванням у свідомості дорослого – завжди збагачує, бо завжди знайдеться щось, хоч би й невеличке, чого я зможу навчитися в іншого і використати у своєму власному житті.

Вміння чути суспільство у зранені тривалою пандемією часи є ще ціннішим. Така величезна накопичена раніше недовіра до «офіційної інформації» також спричинила й «інфодемію», в рамках якої дедалі важче зробити світ інформації вірогіднішим і прозорішим. Нам потрібно наставити вухо та глибинно прислухатися, особливо до соціального занепокоєння, що посилилося внаслідок уповільнення чи припинення багатьох видів економічної активності.

Складною проблемою також є реальність вимушеної міграції, і ніхто не має готового рецепту її розв’язання. Повторюю – щоби подолати упередження щодо мігрантів і розтопити черствість наших сердець, ми повинні спробувати вислухати їхні історії. Назвіть і дайте історію кожному з них. Багато добрих журналістів це вже роблять. І багато інших хотіли би, тільки би лиш могли. Заохочуймо їх! Слухаймо ці історії! Тоді кожен зможе вільно підтримувати ту міграційну політику, яку він вважатиме найприйнятнішою для своєї країни. Але тоді ми матимемо перед очима не цифри, не небезпечних загарбників, а обличчя та історії вислуханих конкретних людей, їхні погляди, очікування, страждання чоловіків і жінок.

Слухати один одного в Церкві

У Церкві також є велика потреба слухати і чути один одного. Це найцінніший і найжиттєдайніший дар, який можемо запропонувати один одному. Ми, християни, забуваємо, що служіння слуханням довірено нам Тим, Хто є слухачем par excellence, що ми покликані долучатися в Його роботу. «Ми повинні слухати вухами Божими, якщо хочемо мати можливість промовляти Його Словом» [4]. Так протестантський богослов Дітріх Бонхеффер нагадує нам, що суть першого служіння у сопричасті, яке ми винні іншим, у тому, щоби слухати їх. Хто не вміє слухати брата свого, той скоро вже не зможе слухати і Бога [5].

У душпастирській діяльності найважливішою роботою є «апостольство вуха». Послухати, перш ніж казати, – як закликає апостол Яків, «хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення» (1:19). Виділити трохи вільного часу, щоб послухати людей – це перший акт милостивої любові.

Щойно почався синодальний процес. Помолімось, щоб це була чудова можливість вислухати один одного. Сопричастя насправді не є результатом стратегій і програм, воно будується на слуханні навзаєм між братами і сестрами. Як і в хорі, для єдності потрібні не одноманітність, монотонність, а множинність і різноманіття голосів, поліфонія. При цьому кожен голос у хорі співає, прислухаючись до інших голосів, у співвідношенні з гармонією цілого. Ця гармонія задумана композитором – але її реалізація залежить від симфонії всіх окремих голосів.

Усвідомлюючи участь у сопричасті, яке передує нам і нас охоплює, ми можемо заново відкрити симфонічну Церкву, в якій кожен може співати власним голосом, сприймаючи голоси інших як дар, щоби проявити гармонію цілого, що творить Святий Дух.

Рим, Сан-Джованні-ін-Латерано, 24 січня 2022 року, в день пам'яті св. Франціска Сальського.

Франціск

[1] «Nolite habere cor in auribus, sed aures in corde» ( Sermo 380, 1: Nuova Biblioteca Agostiniana 34, 568).

[2] Lettera a tutto l’Ordine: Fonti Francescane, 216.

[3] Cfr The life of dialogue, in J. D. Roslansky ed., Communication. A discussion at the Nobel Conference, North-Holland Publishing Company – Amsterdam 1969, 89-108.

[4] D. Bonhoeffer, La vita comune, Queriniana, Brescia 2017, 76.

[5] Cfr ibid., 75.