Є дві літератури: українська і російська, спільної літератури не існує. Чи Василь Махно, який живе в США – американський поет? А Віра Вовк – бразильська письменниця? Чому тоді маємо вважати українською літературою твори, написані хай навіть на території України, але російською мовою?
Троянський кінь російського імперіалізму не гребує ні батогом, ані пряником. Там, де треба натиснути силою, газом чи православієм – росіяни натиснуть. Там, де треба усміхнутися і затиснути брата-українця в обіймах аж до удушення – акт буде здійснено. До речі: братська любов має гомосексуальну й інцестуальну природу, що на це скажуть батюшки і газпромівські каґебісти?
Саме під таким «соусом» я сприймаю дискусію про ідею включення в дискурс української літератури творчості письменників, що пишуть російською мовою, які народилися чи живуть в Україні. Ідея ця, скажімо відверто, зовсім не нова, але певний інформаційний шум виникає довкола неї із підозрілою періодичністю. Можна скільки завгодно сперечатися – був Гоголь українським письменником чи не був. Аргументи можна наводити різні: від тематики творів і реалій, родоводу автора і Ніжина, аж до його десь-там-речення-підпису-в-гостьовій-книзі, але фактом залишається те, що збагатив він саме російську словесність.
Із затамованим від зацікавлення подихом я стежив за новим воскресінням цієї дискусії. Почалося як завжди: десь хтось сказав (раніше на шпальтах газет, тепер – статусом у фейсбуці), хтось заперечив, хтось додав, що тема складна й не така чорно-біла. Потім – закономірна пропозиція поговорити на цю тему ґрунтовніше, а звідти вже рукою подати й до досить репрезентативної дискусії в ефірі каналу ТВі.
Ці та інші інформаційні хвилі підштовхнули Тараса Прохаська порозмірковувати в блискучій авторській колонці про різницю між українцями й росіянами, про різницю між мовами і, зрештою, літературами. Тарас каже, що мова й література – чи не останній справжній прихисток українського; все інше з коренем «україн-» вже втратило первісне значення й розмилося.
Прохаськові відповів Жадан своєю колонкою: мовляв, треба відкритися й не будувати ґетта, потрібно чинити навпаки – забирати в українську літературу всі скарби, які можемо. Сергій резонно говорить про те, що наша країна фактично двомовна, тому вдавати із себе сліпих і не помічати російськомовних текстів і авторів – це не по-європейськи.
На перший погляд може здатися, що обоє вище згаданих українських письменників мають рацію. Зрештою, так і є: Прохаськові хочеться, щоб у його нещасного народу було хоч щось справжнє й своє, Жадан натомість прагне бачити Україну сучасною й модерною, європейською, відкритою, толерантною, мультикультурною і теде. І я хочу. Однак Прохасько таки значно ближчий до істини, бо не варто забувати, що на наших теренах мультикультурність закінчується там, де починається рускій мір.
Річ у тім, що цього разу російський ведмідь прийшов в овечій, перепрошую, європейській шкурі. «Українці, це ж так по-європейськи – відкритися, прийняти до себе в традицію, в підмурівки своєї свідомості й ідентичності російськомовну літературу!» Яка мета такої пропозиції? Вочевидь, вона протилежна до того, про що мріє Прохасько: об’єднавши в українську літературу все, що написане на наших (і не наших, але в складі нашої держави) землях, ми стираємо межі, затираємо контрасти, які творять нашу інакшість. Для чого тоді існують поняття «українська література», «російська література»? Хіба не для того, щоб розмежовувати, підкреслювати розбіжності – це література українців, а це росіян (чи то нації, чи ширше – російського імперського проекту)?
За таких розкладів «дружби і братерства» поступово зі смислового й символічного полів починає зникати українська література. Бо тоді є велика російська література, в якій десь там на півдні пишуть ще й малоросійським/українським діалектом. А це не так, є дві різні літератури, бо є два різні народи, дві різні нації. Те, що Андрухович, Рябчук чи Довженко якийсь час (кожен по-різному) жили в Москві – ще не робить їх частиною російської літератури, яка твориться українською мовою.
Справа тут водночас і глибша, і до банальності проста: якщо національність людини є категорією, підвладною самовизначенню, то й приналежність письменника до тієї чи іншої літератури має визначати сам письменник. От і все. Якщо Курков пише російською мовою, але вважає себе українським письменником, у своїх біографічних довідках вказує не тільки те, що живе в Києві, а й те, що він український письменник, то діло залагоджено: він український письменник. Та й будьмо чесними з собою: Курков – взагалі виняток, єдиний такий у своєму роді.
Інша справа з чудовими, прекрасними поетами Олександром Кабановим і Борисом Херсонським. Кожна література пишалася б мати таких талановитих авторів. І російська література ними пишається. Бо вони самі себе вважають представниками російської літератури, не просто російськомовними письменниками, а саме російськими письменниками. У цьому немає нічого дивного чи образливого – кожен автор сам може вибрати до якої літератури належить. Як то кажуть, дружба дружбою, а тютюн – кожному свій. Якщо Вільгельм фон Габсбурґ став українцем з вибору, писав вірші українською мовою і вважав себе українцем – то він український поет, тут немає дискусії.
Нова політична хвиля дискримінації й маргіналізації всього українського, інтеґраційні любовні пориви до Митного союзу, спільне відзначення річниці хрещення Русі й візити Кирила цілком закономірно доповнюються ідеєю однієї багатомовної мультикультурної української літератури. Якщо за коренем «україн-» не бачити вже зовсім нічого українського, вважаючи все спільним і всім зрозумілим, «взаємозбагачуючим», то сенсу в існуванні такої держави, такого народу й такої культури просто немає. Значить, тут вдався світовий експеримент із створення понаднаціональної спільноти, яка характеризується тільки тим, що тут живе – і нічим більше. Мови в неї нема, бо вона говорить, думає й існує місцевим есперанто – російсько-українською-всім-зрозумілою-мовою, література в неї спільна, газопровід у неї спільний, і взагалі вона – брат, хоча й називається «Україна».
Віртуозність гри московської пропагандистської машини полягає в тому, що цього разу вона вирішила зіграти на наших європейських прагненнях і риториці. Щоб не російські танки нас переконували, що в нас одна література й один народ, а ми самі (!) себе переконали, що ми європейці, і маємо тепер прийняти все російське. При цьому з їхнього боку якось не чути розмов про угорськомовних письменників, польськомовних, про кримськотатарську українську літературу. Лише російськомовну літературу – що ж, мабуть тільки вона є питомо європейською для українського нібито мультикультуралізму.
З переліку різних мов, якими говориться й пишеться на території мультикультурної України, легко перейти до події, яка їх – мови – буцімто захищала. Теж звучало багато слів про Європу, європейські цінності й захист прав меншин, про Україну як спільний дім для всіх. Чому ж не чути було голосів про те, що «Закон про засади державної мовної політики» відверто утискає і маргіналізує українську мову, утверджує панування російської й її ж офіційний статус, чому за фальшиво-європейським фасадом відбулася насправді дискримінація і так упослідженої державної мови? Де були, чому мовчали наші брати, «російськомовні українські письменники», коли минулого року окупаційний режим здійснив наругу над українською мовою, основною мовою їхньої Батьківщини, мовою, якій – і вони це чудово знають – ведеться у своїй державі ой як нелегко?! Відомо де вони тоді були: в російській літературі.
30.07.2013