Хто роздуває антаґонізм?

Відповідь „українських імперіялістів".

Toму, що татарські еміґрантські публікації зокрема ті, що появляються у Варшаві, видвигають концепцію кримської держави незалежної від України, ми вважали за відповідне пригадати, що така концепція не годиться зі становищем  влади недавньої Української Держави та з українськими інтересами. При цьому обмежились ми до раціональної арґументації, дбайливо оминаючи все, що мериторично не торкаємося теми і що могло би наруштити чиїнебудь національні почування. Тому з чималим здивуванням прочитали ми заміт п. Їґіта, мовляв: ми виступаємо проти рації істнування незалежного Криму з  "ворожою пристрастю".

Зате чимало „ворожої пристрасти" супроти української нації проявляє п. Їґіт. Вдаряючи вряди-годи в нуту солідарности поневолених Росією народів, він зовсім не криє своєї антипатії до України, антипатії, що межує з погордою. На його думку українці стоять куди нижче татар під оглядом культурної окремішности та історично-державницьких традицій (12 і 26 ст.) Україна — противно як Крим — у минулому ніколи не творила справді української, справді незалежної та стабілізованої держави (ст. 5), українці ніколи не виступали в історії Східної Европи як підмет (ст. 13).

Не будемо розглядати питання, чи запорожці були підметом історії: про те мали нагоду переконатися предки п. Їґіта, які нераз були предметом запорожських воєнних виправ. Про ролю київської та галицької держави міг би п. Їґіт  довідатися з якогонебудь підручника історії.

Очевидно —  всі ті протиукраїнські випади записуємо на особисте конто п. Їґіта і не обтяжуємо ними відповідальности татарського громадянства. Що відношення того останнього до України інакше, це стверджує сам п. Їґіт, який подає факти, що характеризують приязне становище татар до України 1918 р.: Татари – мовляв перші повитали Центральну Раду, перші запротестували проти большевицького наїзду  на Україну; відділи татар звели з большевиками бій к. Олександровська. Залишім питання, чи в татарському інтересі не було зломити наступ большевиків, заки вони ще ввійшли на Крим. Спинімся на цікавіших фактах, а саме на  інтервенції татарських діячів Челябі-Джігана і Джафара Сейдамета у Царгороді у користь України. Ми не мали змоги справдити тих фактів (п. Їґіт на жаль дуже скупо подає джерела), але зрештою не маємо причини в них сумніватися. Віримо, що татарські провідники 1918 р. намовили турецький уряд дати підтримку Україні — вони як тверезі політики зясовували собі це, про що забуває відірваний від кримського ґрунту п. Їґіт: що коли на північ від Перекопу буде Росія, Крим мусітиме до неї належати, бо сам не оборониться.

Віримо, що зрештою турецький уряд навіть без ніяких посторонніх впливів був би заняв таке саме становище, бо турецька політична думка мусіла зясовувати собі, що як довго північний беріг моря належить до Росії, над Проливами і над цілою Туреччиною висить постійно Дамоклів меч російського імперіялізму .

Віримо, що українсько-турецькі взаємини будуть усе щонайменше вповні поправні, та не значить те, щоб майбутня Українська Держава мала виставляти їх на пробу, толєруючи протиукраїнські інтриґи на Кримі. Зрештою сам п. Їґіт впевнює нас, що коли би влада над Кримом попала в руки його однодумців (а ми не знаємо, наскільки його погляди популярні серед татарського громадянства), Крим став би осередком протиукраїнських інтриґ.

Зразок таких інтриґантських маневрів подає сам п. Їґіт. „Імперіялістичні наміри України супроти Криму стрінуть рішуче відповідну реакцію турко-татарського світу“ — пише він на 24 стор. „Севастополь має стати випадовою базою майбутньої України, щоб дійти може слідами Олега до воріт Царгороду“ (20 стор.). „Туреччина не схоче бачити української фльоти на водах Севастополя“ твердить п. Їґіт (на 16 стор.) і натякає, що на випадок української бльокади Криму Туреччина моглаб замкнути для України чорноморські проливи.

Цікаве, що висловлюючи надію на протиукраїнську інтервенцію всього турко-татарського світу, п. Їґіт заперечує — і то в іронічній формі — істнування пантюркізму (ст. 22-23). Чи це не називається перечити самому собі — залишаємо під осуд п. Їґітові, а на його заміт (ст. 23) вияснюємо, що у наших статтях ніяких подібних розбіжностей не було.

Вважаємо, що Туреччина не є досить сильна на морі, щоб могла дати позитивну поміч при спробі будови татарської держави на Кримі, але не значить те, щоб з турко-татарського світу не могла вийти якась неґативна акція, що не помагаючи кримським татарам, могла би пошкодити Україні.

Зрештою можливу небезпеку з тої сторони, уявляємо собі інакше як п. Їґіт. Віримо, що турецький уряд не дав би зловити себе на вудочку інтриґ та що не довів би до конфлікту зі сусідньою сильною державою в обороні нездійснимої концепції; відповідальний державний муж думає іншими категоріями ніж еміґрант. Енвер Паша, один з найвизначніших провідників новітньої Туреччини та всього турсько-татарського світу заявив у листопаді 1914 р. представникам Головної Української Ради д-рові С.Баранові та Л.Цегельському, що як  військовий він розуміє, що Крим мусить належати до майбутньої української держави.*).

Віримо, що стільки само розумілости проявив би уряд Азербейджану та інших тюркських держав які повстануть на звалищах СССР. Вони — подібно як в рр. 1917-1920 бачитимуть в Україні лише союзника, з яким не матимуть ніяких суттєвих конфліктів; зрештою  вони матимуть досить власних турбот при будові й обороні своїх держав.

Віримо в те, але не думаємо висловлювати пророцтв. На ніякому психольоґічному стані — а до таких належить і віра — не можна опирати безпеки. Надію на дружнє співжиття України з її мусульманськими сусідами опираємо на льоґічному розумуванні, але льоґічна інтерпретація національних інтересів не є одиноким мотором у міжнародній політиці. Не можемо передбачити, по якій лінії піде еволюція світогляду поодиноких тюркських народів —  зокрема тих, що до тепер ще не здали іспиту повної політичної зрілости. Не можемо ручити, що в тому чи іншому народі расовий чи віроісповідний інстинкт не переможе національного, що той чи інший уряд не попаде під впливи доктринерів,що в тій чи іншій столиці не запанує демаґоґія. Одиноким певним сторожем безпеки держави є власна збройна сила, тому безпека України так довго не була би запевнена, доки оборона Криму не булаб в українських руках.

Не може чи не хоче того зрозуміти п. Їґіт. Коли уважно прочитаємо його брошуру, дійдемо до переконання, що йому не залежало на тому, щоб найти площину порозуміння з українцями. Полемізуючи з нашими доказами про вагу Криму для оборони України, він не видвигає ніякої концепції забезпеки українських інтересів при збереженні незалежности Криму, він у легковажному тоні взагалі неґує українські інтереси (ст. 22).

Видвигаючи розвязку питання політично-правного відношення Криму до майбутньої Української Держави в елястичній, рамовій, формі, ми тим самим дали площину до дискусії. Та п. Їґіт згори відкинув усяку можливість компромісу і замість арґументів проти українсько-татарського співжиття у формі автономії **) він дав... протест. Коли з українського громадянства —  мовляв —  ніхто не осудить нашого виступу, татарська еміґрація буде мусіти сумніватись у щирість тих українських кол, що з нею співпрацюють і „поробити низку кроків політичного характеру, за вислід яких відповідальність візьмуть на себе українці.“ (ст. 28).

Ґротесковий характер таких „ультимативних протестів“ підмітили ми ще в „Ділі“ з 14. січня ц. р. Коли п. Їґіт зі своїми однодумцями чекає на осуд нашого виступу з української сторони, він мабуть чекатиме доволі довго:  сумніваємося, чи найшлась би якась українська політична ґрупа, що мала би відвагу проголосити перед українським громадянством desinteressement до Криму. Чи таке українське становище має протитатарське вістря —  над цим застановлюся у черговому числі.

Б.Галайчук.

*) Подаємо цей факт на основі оповідання д-ра С.Барана.

**) З підсумків міркувань п. Галайчука виходить, — пише п. Їґіт (ст. 26), що він бажав би бачити Крим просто як кольоніяльну провінцію (?) України, що мала би відіграти ролю щиту у здійсненні майбутньої кольонізаційної політики (?) пп. Галайчуків“. На якій основі п. Їґіт робить такі підсумки — не знаємо.

***