Попереджую: я не люблю писати про міську політику. А тим паче про мильну оперу протистояння мера Андрія Садового і ВО «Свобода», яка, як відомо, умудряється бути радикально опозиційною навіть за наявності абсолютної більшості в раді. Однак про це варто писати. І якомога більше. Всім потроху треба рятувати цю тягучку, якось простимулювати пологи. Бо, чесно кажучи, обидві сторони вже дістали всіх своєю яловістю та обміном іграшковими випадами. Люди добрі, це ж не жарти — уже третій рік пішов цій театральній постановці про «життя душа в душу: то мер свободівцям плюне, то свободівці мерові». Це як у любощах: що більше відтягуєш момент кульмінації, то менше починаєш його хотіти. Стає нецікаво, панове. Нецікаво. Фатальна нудьга. Якби не логіка останніх подій. На площі Ринок, 1 назрівають буреломні події. Час «ікс» — осінь. Буде те, на що уморений Львів уже давно заслужив, — «двіжуха». Називатися це буде так: «оборзілі» проти «оклємавшего».
Для міського голови Львова «буцання» зі «Свободою» — чи не єдиний справжній біль голови
Година вибила
Усі джерела в міській раді підтверджують одне: «Свобода» готова знімати мера. Готова внутрішньо. І готова голосами, оскільки на таємному голосуванні абсолютна однопартійна більшість «Свободи» легко трансформується у кваліфікаційну (2/3 корпусу). Для дочасного усунення Садового націонал-популістам бракує якихось 7–8 голосів. Вони є («Україна соборна», Рух, «Фронт змін», Партія реґіонів). Міський голова має в сесійній залі максимум 15 лояльних депутатів. Решта на таємному голосуванні дадуть ґарантований результат понад 70 голосів із 90 наявних. Це — автоматична відставка мера.
Заковика в тому, що голоси для відставки Садового є вже більше року. Про те, чому а-ля радикальна «Свобода» весь цей час ламала комедію, можна написати окремий водевіль. Але тут усе й без того очевидно: «Свобода» останні два роки свідомо (з умислом) не чіпала Садового. Усі ці дешеві нарікання на те, що мер щось там не враховує чи щось там іґнорує — це дитячий лепет, розрахований на люмпен-пролетаріат, який не вміє ні читати, ні думати. А-ля радикали зухвало бойкотували свої законні можливості «взути» поганого мера. Очевидно, що він — геніальна груша для биття і цап-відбувайло, на якого сам Бог велів звалювати все, крім своїх інтересних голосувань. Якщо «Свобода» свідомо не хотіла рулити, маючи свою більшість, то чого взагалі від неї чекати, коли навколо самі вороги? Люмпен-пролетаріату цього не поясниш.
Крила й копита («Свобода» й Партія реґіонів)
У «Свободи» виросли крила. Потрапивши у Верховну Раду, ця партія раптом усвідомила, що Львів належить їм — секті однодумців, дисциплінованих кнопкодавів і підприємців з бурхливою історією 90-х. Вони лютують від того, що міський голова стопорить їхні питання ще на підході до порядку денного або ж ветує вже проголосовані. Мстиво стопорити питання Садового — трохи несиметрично. Вони ж бо на підйомі. У такої породи людей зазвичай крила не ростуть окремо від копит, тож маємо саме той випадок, коли ріст крил синхронізується з биттям копитами об землю. Копита в них були завжди. А от крила виросли щойно тепер.
І тому — готується відставка. Втримувати Садового в статусі ширми і винуватця всіх бід стає важче й важче. У «Свободи» є ключове завдання — не лише відставити мера, а й нейтралізувати його. Тобто унеможливити повторне балотування і перемогу на будь-яких найближчих (планових чи дочасних) виборах. Фізичне усунення, прости Господи, ми не розглядаємо. Це можна зробити лише через судимість. Цього не може забезпечити крихітна парламентська фракція крикунів — якщо, звісно, не скористається з допомоги проклятої влади. Іншими словами: будь-яке кримінальне чи судове переслідування мера Львова буде означати спайку «Свободи» з Партією реґіонів. Навіть якщо для цього є сотні реальних підстав, судилище над мером матиме винятково політичний вимір, а саме: руками проклятої влади розчищається поле для послідовників Бандери. Одного разу це пройшло з усуненням від виборів лідера рейтинґів — «Батьківщини». Удруге це пройшло на парламентських виборах, коли націоналісти мали сприяння від усіх телеканалів влади. Бог трійцю любить?
На свою голову
Вони попросту не знають, що робити з Садовим. Для публіки (формально) ультиматум «свободівців» базується на новій структурі виконавчих органів. Ця позиція є дуже неграмотна і сумнівна, позаяк вони можуть обливати себе бензином чи вивергати тонни жовчі – одначе їм несила змусити Садового будь-що робити. Бо структура виконавчих органів — це законна прерогатива міського голови, і крапка. За «Свободою» стоять шкурні амбіції отримати повний і безперешкодний доступ до всіх ресурсів міста (майно, земля), аби націоналісти-мільйонери могли покращити свої активи й розбудувати нічні клюби. За Садовим — ціла Ратуша, яка високо цінує те, що їхній голова б'ється за них, наче лев. Мера можна обґрунтовано ненавидіти, але моральний аспект протистояння повністю на його боці. «Свобода» це знає. Тому і б'є копитом. Бо розуміє, що відставлений мер за рік-другий повернеться на посаду через вибори. А от вони через рік-другий навряд чи матимуть свою однопартійну більшість.
Серед «свободівців» є люди, які переконують односектантів у тому, що відставка Садового — це сильна акція, яка зміцнить електоральні позиції партії. Вони помиляються. «Свобода» і Садовий — це сіамські близнюки, які засадничо підривають один одного в намаганнях розділитися. У них той самий виборець. Із тим нюансом, що електоральна база мера набагато ширша. Отже, війна менше шкідлива саме для міського голови. І більше шкідлива для «Свободи», яка має стигматичне ядро виборця без рекрутування нових. Оці «нові» (неідеологічні, непосвячені у тонкощі, планктонні) радше припадуть Садовому. Бо, крім нього, останні кілька років ніхто не працював з міським виборцем — ні Писарчук, ні партійні осередки, ні громадський сектор. У мерських симпатіях львів'ян прозирає нездоланна прірва: 40% довіри в Садового — і обвал у три рази до неактивних діячів. На підході немає нікого. Він поки що безальтернативний мер. Чого про «Свободу» не скажеш, адже їхній гіпотетичний висуванець (якого нема) увійде в змагання з іншими партійними висуванцями, які неодмінно будуть. Над усією цією батрахоміомахією гордо височітиме відомо хто: надпартійний господарник з досвідом та фактажем поточного життя міста. Його прізвище навіть не варто озвучувати.
Секретут
Хай би там що мізкувала «Свобода» щодо мера — головне питання: а що далі? Точніше, хто далі? Львів уже знає феномен Сірика — малознаного секретаря ради, який очолив місто в міжчассі між Буняком і Садовим. Свободівський Сірик — це Василь Павлюк. Його взаємини з уже не надто рідною фракцією — стримано-прохолодні. У кулуарах вже відкрито говорять про плани «Свободи» позбутися Павлюка, оскільки його підозрюють у належності до орбіти ворога. Зараз у партії вирішується спосіб: або по-доброму (тобто примусово-добровільно), або через брудне виключення з партії та позбавлення мандату. Хай там як — без амбре не обійтися, адже демонстративна заміна людини, яка має очолити місто після відставки мера, — це привселюдний ляпас цій людині. І промовистий доказ технологічності процесу. Що і є правдою. Одне слово, тільки-но під Павлюком захитається крісло секретаря ради, це буде сиґналом початку процесу відставки мера. Думають, чи починати хитати. Бо, як не крути, кожен секретар багато знає.
Цікаве питання: кому «свободівці» можуть довірити кермо міста з-поміж чинних депутатів? На роль нового секретаря (маріонетки партії та підписувача уявляємо яких рішень сесії) можуть претендувати троє людей: свіжий голова фракції Лопачак, голова реґламентної комісії Мельничук і бізнесмен Гутник. Уявити когось із цих трьох могіканів думки на чолі міста досить проблематично, — хоч свята й непомильна партія, яка в списки брала і злодія зі зміненим прізвищем, і співака, що підробляв на корпоративах у членів Партії реґіонів, і колишніх знайомих Завіні та Колі-Рокеро, — може ще багато чим здивувати. Утім найбільші шанси мають перші двоє (бо є типовими «свободівцями», тобто мовчазними виконавцями), а найбільші амбіції — у третього. Хоча він, третій, трохи підірвав стосунки з вождем, оскільки мав необережність пообіцяти замнути питання з однією критичною газетою — і не замнув. Ба навіть навпаки — здуру почав зацікавлювати редактора і всю редакцію абонементами на відвідування свого приватного відпочинкового комплексу, з чого досі гомерично сміється вся редакторська спільнота Львова. Як то кажуть, масштаб мислення вражає. А може, це просто наклепи українофобів, хто його зна?
Теоретично: хоч би хто став новим секретарем ради з подальшою перспективою в.о. мера — він має вже відтепер готуватися до небачених розмахів голосувань з майнових та інших питань. А львів'яни можуть вже готуватися до того, що будуть забиратися приміщення кінотеатрів (і не тільки) під висмоктані з пальця музеї як не Бандери, то Шухевича, то Стецька, то інших давно померлих постатей, які своїми іменами будуть прикривати полегшену схему приватизації майна. Перша проба пера сталася днями, а саме: вимога віддати приміщення кінотеатру «Дзвін» під музей Бандери, якого не існує і якого ще ніхто не створив, — з тим, що новоутворена фількіна структура отримає першочергове право на приватизацію всього приміщення. Бандера прийде — майно нам принесе.
Стопами Пірра
На виході отримуємо парадоксальну ситуацію. «Свобода» може зняти мера. Може поміняти секретаря на нового, більше ручного. Може отримати всі потоки міста Львова як трофей. І… стратегічно програти. Бо більшість політичних сил-«побратимів» дочекатися не можуть, коли «Свобода» вже навіть в очах приземленого люмпен-пролетаріату стане владою — і почне просідати. Це невідворотно. Вони не мають не те що батальйону фахівців, які в один день здатні будуть зайти на ключові посади, вони не мають ані найменшого уявлення, що їх чекає і з чого починати. Ну, не будуть же вони з кожного поточного питання радитися з усевидячим оком лідера!
Тимчасом як Садовий навіть після відставки суттєво не похитнеться. Недавня історія з підбитою губою натякає на широкі креативні можливості для піару. Також не треба забувати, що стан війни передбачає війну компроматів, і це ще питання, в кого його більше. Головне — дотягнути до виборів. Ну, а якщо дочасні вибори мера Львова парламент не захоче призначити — можна буде відкрито констатувати співпрацю «Свободи» з Партією реґіонів.
В кожному разі хай там що станеться восени і хоч би що з описаного вище зреалізується — особисто я дочекатись не можу, коли нарешті Львів стане свідком самопоїдання двох гігантів. В Євгенія Шварца є пєса «Дракон». У ній люди, за яких б'ється герой, здебільшого вважають життя під орудою Дракона цілком стерпиним. З жорстокістю та несправедливістю вони звиклися й не надто хочуть, щоб їх рятували. Їм не потрібна свобода. І позбувшись одного тирана, вони з задоволенням йдуть під покров іншого. Наприкінці п'єси герой з важкістю усвідомлює, що для того, аби визволити людей, убити дракона не досить.
Дивно, чому це мені пригадалося.
26.07.2013