Фікція супроти фактів

 

У розпал літа, 20 липня, в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи відбулося гаряче обговорення роману Юрія Винничука «Танґо смерті». Організатори заходу анонсували дискусію на тему «Літературні пограниччя: Як художня література може відображати й переосмислювати складне минуле?», проте рішення запросити Юрія Винничука цілком передбачувано звело формат події до спілкування з відомим письменником, яке, однак, відзначалося винятковим рівнем дискусійної напруги. Спроби модераторки зустрічі Катажини Котинської залучити публіку до діалогу і вивести розмову на просторіші плеса переважно розбивалися об хвилі подяк, захоплених зізнань та наївних запитань від прихильників Винничука або ж рифи заперечень і претензій від критиків різного ґатунку. Перебіг дискусії зайвий раз підтвердив, що роман «Танґо смерті» має досить шансів стати літературною подією не лише минулого 2012 року, а й двох-трьох наступних років. Треба лише проводити відкриті обговорення цього твору з періодичністю в кілька місяців і за обов'язкової присутності автора.

 

Прочитати й проаналізувати роман «Танґо смерті» було запропоновано студентам літньої школи центру, яка присвячена вивченню єврейської історії та багатонаціонального минулого Львова, а також інших міст Центрально-Східної Європи. Імовірно, що саме трагедія єврейської спільноти та загибель мультикультурного Львова були серед пріоритетних аспектів, на які учасники літньої школи мали б звернути найбільше уваги, читаючи роман. Однак під час дискусії посутніх зауваг чи запитань від молодих людей було зовсім небагато, критичну рецепцію переважило захоплення та компліментарні відгуки на адресу автора. Юрій Винничук охоче підтверджував, що той чи інший епізод з його твору написаний на підставі історичних фактів, зафіксованих у пресі або спогадах очевидців. «Немає таких спогадів про Львів тих часів, яких я не читав», — зізнався Винничук.

 

Теперішня вулиця Мулярська, фото поч. ХХ ст.

 

Таке миле спілкування письменника з читачами перервав професор історії Тарік Сиріл Амар, який звернув увагу на тенденційне та історично некоректне зображення в романі «Танґо смерті» солдатів та офіцерів радянської армії. «"Совєти" і "росіяни" — це не одне й те саме. Серед офіцерів Червоної армії, яка вступила до Львова у 1939 році, було чимало таких, що походили зі Східної України. І вони дуже добре розмовляли українською мовою», — зауважив історик. Не менше дражливим моментом, що виник у ході дискусії між ним та Юрієм Винничуком, стало необережне порівняння, яке зробив автор роману «Танґо смерті» щодо характерів нацистської та радянської окупації Львова. Як висловився Юрій Винничук, німці все-таки встановили певні правила поведінки, яких усі мусили дотримуватися. На противагу жорстоким, проте раціонально обґрунтованим діям нацистів, радянська окупація, на думку Винничука, вирізнялася хаотичністю і тотальною нерозбірливістю щодо вибору жертв репресій. Такі слова львівського письменника збудили здивування присутніх дослідників. Тарік Сиріл Амар підкреслив, що існує безумовна різниця між історичним дослідженням та художнім романом на історичну тематику, однак автор такого роману, аби фантазувати, зобов'язаний добре знати історію — а цього не можна сказати про Юрія Винничука. Йоанна Лісек з Вроцлава підтримала думку професора Амара щодо небезпеки, яка криється у висловлюваннях про цивілізаційний характер німецької окупації під час Другої світової війни. Юрій Винничук відповідав на ці закиди тим, що, мовляв, в романі передано народні настрої. Свідченням таких настроїв, сказав письменник, мали б стати численні анекдоти про червоноармійців у Львові й брак подібних анекдотів про німецьких солдатів. Такий «анекдотичний» арґумент зірвав сміх, проте в запасі Юрія Винничука залишався ще й «ностальгійний» арґумент.

«За німцями спостерігається ностальгія. Часто можна почути: "Нема на вас німця!"» — заявив Винничук.

Далі, вже облишивши жарти, перейшли до обговорення сцени єврейського погрому в тексті «Танґо смерті». На запитання історика Василя Расевича: «Ви заперечуєте погром?» Юрій Винничук врешті відповів: «Погром був, але хто його робив?». Неоднозначність своєї відповіді письменник пробував розвіяти словами про відсутність згадок у тогочасній пресі про так звані «дні Петлюри» — акції помсти українських націоналістів за вбивство Симона Петлюри, які, на думку деяких дослідників, стали причиною львівського погрому. На Винничукові докази Расевич відповідав з неприхованим сарказмом: «Преса під час війни цензурована», «Пане Юрію, чи ви вірили в радянські часи газетам "Правда" та "Ізвєстія"?». Наприкінці обговорення Василь Расевич висловив свій жаль з приводу того, що гості Львова найчастіше споживають вигладжені й підсолоджені вигадки про це місто, замість пізнавати справжню непросту його історію. На думку історика, роман «Танґо смерті» переповнений такими вигадками й стереотипами. В подібному дусі висловилася й директор Центру міської історії Софія Дяк, звернувши увагу на те, що туристична індустрія створює власну міфологію, яка нерідко заважає знайомству з історією Львова. Водночас прихильники роману «Танґо смерті» під час розмови зізнавалися, що за цією книжкою варто створити путівник та окремий екскурсійний маршрут, і це може свідчити про найбільший успіх роману серед читачів, які відвідують місто Лева як туристи.

 

Старий єврейський цвинтар, знищений 1943 р., на місці теперішнього Краківського базару.

 

Підсумком обговорення стали виступи відомих перекладачів Андрія Павлишина і Тимофія Гавриліва. Обидва відзначили спробу Юрія Винничука написати роман у стилі гашеківського Швейка, і про труднощі, з якими неминуче зустрічається автор після такого рішення. Андрій Павлишин став на захист Юрія Винничука, який протягом двох годин витримував атаки критиків, підкресливши, що після «Житія гаремного» та інших текстів, що розвінчують міфи української історії, письменник має право й на такий роман, як «Танґо смерті». Тимофій Гаврилів звернув увагу на непослідовне вживання терміну «мультикультуралізм», яким оперували учасники дискусії. Зокрема, Василь Расевич заявив, що мультикультурності у Львові не було, оскільки єврейська, польська та українська групи жили в місті розділено й осібно. Натомість, на думку Тимофія Гавриліва, сусідське проживання етнічних груп і є мультикультурністю, а процеси змішування та переходу між ідентичностями характеризують терміни «інтеркультурність» і «транскультурність». Цілком можливо, що обидва дослідники дійшли згоди щодо цього питання вже в кулуарах, а Юрій Винничук вирішив проблему простіше, зізнавшись, що жодного мультикультуралізму в своєму романі описувати не збирався.

Непросте обговорення роману «Танґо смерті» свідчить про те, що спрощення та вульґаризація історії в художньому тексті неминуче призводить до загострення конфлікту пам'ятей. Водночас такий спосіб зображення драматичних і навіть трагічних сторінок минулого ґарантує авторові прискіпливу увагу критиків та високу частоту згадуваності книжки в ЗМІ, а це підсилює спокусу виправдати ексцентричне чи некоректне з погляду історика трактування подій позицією оповідача, свободою авторської уяви чи просто специфічним почуттям гумору. Юрій Винничук, безумовно, по-своєму бачить Львів перед Другою світовою війною — як ідилію, в якій національні та релігійні відмінності видаються неістотними супроти найважливішої, спільної для євреїв, поляків та українців, ідентичності львів'янина. І задля цієї ідилії, здається, можна знехтувати деталі. Принаймні сам Юрій Винничук іґнорує неважливі, як на нього, дрібниці з легкістю та жартами.

Підхід письменника нагадує відповідь польського географа й дипломата Евґеніуша Ромера у Версалі 1919 року на запитання Жоржа Клемансо про етнографічну межу між поляками та українцями: «Етнографічна лінія між поляками та українцями в Галичині проходить через супруже ложе, а місто Львів лежить якраз по самій середині того ложа, чого найвимовнішим доказом є хоч би родина графів Шептицьких: один брат, галицький греко-католицький митрополит, є українцем, а другий рідний брат є поляком, і то визначним польським генералом. Тому нема польського чи українського Львова, а є один спільний польсько-український Львів». Сказано було дотепно, а проте, як ми тепер знаємо, це справі не зарадило.

24.07.2013