Якщо ми хочемо врятувати демократію від знецінення, треба запровадити іспити на громадянина
«За кого голосуватиму? Немає за кого! Людям цього вже досить, вони відвертаються від політики. Мені дуже сильно хочеться сказати: це все бруд», — зізнався Казімєж Кутц у розмові з Агнєшкою Кублік (GW від 07.04.2013). Ознак знецінення демократії є в надлишку: раз парад лисих організовує напад на університет; раз голова профспілок, спухлий від слушності власних думок, наче Едек з п'єси «Танґо» Славоміра Мрожека, з трибуни називає прем'єра боягузом; раз прокурор вирішує, що вислів «жидівське стерво» свідчить про сатиричну вишуканість. Демократія знецінюється пропорційно до сліпоти виборців щодо того факту, що отруєний лихоманкою влади кишеньковий Наполеон опозиції замість програми підсуває їм згірклі месіанські міфи, особисті порахунки та комплекси, загорнуті у плащаницю з національного прапора. І до байдужості щодо того, що в органах влади нас представляють неуки, святенники чи хами.
Поляк не потрафить
Оскільки знецінення не є природним станом демократії, — бо ця система вимагає активності, відповідальності, толерантності та здорового глузду, — демократія вмирає. У попередніх висновках праці «Суспільний діагноз – 2013», робота над якою саме закінчується, ми читаємо: вперше за 20 років зменшилася частка людей, що вважають демократію кращою, ніж інші форми правління. У 2011 році частка людей, що вірять у демократію, становила 28%, зараз це лише 25%. А більшості поляків, як зазначає професор Януш Чапіньскі, до того просто байдуже.
В Європейському соціальному дослідженні 2008 року відсоток людей, що цікавляться політикою (45%), поставив Польщу на 17-те місце серед 28 досліджуваних країн, натомість у категорії «участь у партіях чи громадських рухах» ми займали 23-те місце (2,6%).
У висновках «Діагнозу» 2011 року читаємо: «Якщо самі поляки рідко роблять щось задля інших людей, організацій і власних громад, неохоче збираються, щоб спільно ухвалити рішення, а потім його виконати, то в них немає нагод, щоб навчитися організованої громадської діяльності та набути навичок, потрібних для життя у громадянському суспільстві». За даними Центру досліджень громадської думки (CBOS), 2010 року 66% виборців не мали уявлення, хто балотується на виборах війта, бурмистра чи президента міста за їхнім місцем проживання.
Мабуть, демократія витримує цю інерцію та дурість, бо для її доброго функціонування необхідний певний рівень електоральної пасивності громадян. «Відсутність інтересу до політики загалом пов'язана зі слабким знанням політичних правил і арґументів, а також слабким розрізненням політичних позицій. Що більше "недопоінформованих" людей бере участь у виборах, то більше "аматорськими" є критерії демократії». Так вважав американський соціолог і фахівець з громадянського суспільства Сеймур Мартін Ліпсет. На його думку, неосвічені мають сидіти вдома, а не ходити на вибори — щоб не псувати демократію.
Але в суспільстві, грубо зшитому польським прапором, цей підхід лише погіршує ситуацію. Наше-бо громадське життя, як ще 1979 року зауважив Стефан Новак, організоване лише на двох рівнях: національної спільноти, яка великою мірою має абстрактний характер, та приватної сфери. Між ними немає ніякої площини, лише прірва. Ми можемо бути або в нації, або в сім'ї. Від початку 1990-х років першу з цих площин намагаються опанувати партії, обидві, і щораз менше результативно, — Церква. І позаяк між ними простягається громадянська пустка, ми не маємо відчуття зв'язку між приватним життям і національною спільнотою (якою ми є під час свят). Ось чому так мало в Польщі громадянських ініціатив, асоціацій чи великих громадських рухів. Нові міські рухи, хоч і потужні, обмежуються кількома великими містами. Якщо допустити, щоб необізнані у політиці люди сиділи вдома і замість того, щоб голосувати, дивилися серіал «Клан», то це зруйнувало б і без того слабке польське суспільство.
Тож треба зробити щось таке, щоби полякам хотілося бути громадянами, ходити на вибори, створювати громадські організації, брати участь в політиці. Треба зробити з поляка громадянина. Щоб це було можливим, треба повернути громадянським правам належне значення. Вони його втрачають, зокрема, тому, що є єдиною публічною компетенцією, яку людина отримує автоматично, без будь-яких зусиль — внаслідок самого факту появи на світ, а потім досягнення повноліття. Виглядає, що власне через цю «дармовість» громадянство девальвується: багато людей ставляться до нього як до звичного права, а не привілею, обов'язку та предмету відповідальності. Як наслідок, місце свідомих громадян займає щораз більша маса пасивних резидентів, натомість компетентних політиків замінює купка квазіполітичних підлабузників, за яких навіть найвідповідальнішим виборцям чимраз рідше хочеться голосувати.
Громадянине, напружся трохи
Тож настав час припинити кидати перли перед свинями — і запровадити іспит на громадянство. Цю ідею запропонував кілька тижнів тому Ерік Лю, засновник Громадянського університету, автор виступів колишнього президента США Білла Клінтона і заступник його радника у внутрішніх справах. Такий тест могла б складати кожна людина старша 18 років, і кожні 10 років вона мала б підтверджувати свої громадянські компетенції через складання нового іспиту. Провалюючись на іспиті, вона втрачала б активне та пасивне виборче право, але лише до моменту успішного складення наступного іспиту.
Іспит на громадянина був би своєрідною угодою, яку укладає громадянин з державою за логікою: я користуюся правами, які дає мені демократія, бо маю для цього елементарні компетенції та намір застосувати їх з користю. Він вчив би відповідальності в опануванні суспільних і політичних повноважень, обмежував би впевненість людей у тому, що їм усі винні, а також вплив політичної пропаґанди на виборців. Іспит провадив би до кращого відбору серед тих, кому ми давали б владу, і збільшував відчуття впливу громадянина на те, що відбувається з його державою.
Тест, що його запропонував Лю американцям, складався би з трьох частин: «Особистої історії», «Громадянських знань» та «Історії». В першій частині кандидат у повноправні американці відповідав би, зокрема, на такі запитання: «Чи зробили Ви щось на користь своєї громади як волонтер, як член органу місцевого самоврядування, благодійник, учасник політичної кампанії?», «Чи користувалися Ви такими правами: на подання петиції до органів влади, на участь у мирній демонстрації на захист якої-небудь справи чи на знак протесту проти неї, на публічну критику політичних лідерів?», «Якщо Ви вже є громадянином, у скількох (і яких) виборах за останні 10 років ви брали участь?».
У частині «Громадянські знання» кандидат мав би довести, що, наприклад, знає, за якою процедурою законопроект стає законом, а також правильно назвати важливі для країни об'єкти і підписати прізвищами світлини провідних осіб у державі. «Історія» містила би, наприклад, відповідь на запитання, у якому році з'явився прапор Сполучених Штатів, правильну ідентифікацію історичних цитат (наприклад, з виступу Мартіна Лютера Кінґа чи преамбули до Конституції), а також встановлення того, чи кандидат знає, за що у США відповідає влада штатів, і за що — федеральна влада.
Бо невігластво не є чеснотою
Складення іспиту на громадянина потребувало б не лише елементарних знань про устрій своєї країни, чинні у ньому закони та наслідки своєї участі у демократії, а й уміння розрізняти факти та думки й уміння арґументувати свій погляд. Воно би давало зрозуміти, що неуцтво є не чеснотою, а джерелом життєвих ускладнень (не кажучи вже про сором). І не дозволяло би впускати до політики людей, формат яких часто будить збентеження. Людей, для яких мірою політичної корисності й особистого успіху є участь у політичному ток-шоу в ранковому телеефірі. «Якщо хтось хоче побачити нинішню Польщу, її моральний вимір, зіпсовану, русифіковану польську мову та цей сморід, ментальну обмеженість, нехай раз на тиждень увімкне TVN 24, і побачить, як сьорбають каву політики на лавці», — написав нещодавно в Polityce Станіслав Тим.
Медії зміцнюють цю карикатуру на політику, підживлюючи два типи токсичного мислення про суспільні проблеми: таблоїди — мислення емоціями, а медії з сильною політичною ідентифікацією — ідеологізоване мислення. І те і те є місцем для розведення пародій на громадян. У першому випадку ми маємо людей, ображених на політику, таких, що нехтують власними демократичними повноваженнями, у другому — скажених послідовників з блискучими очима. Обидва типи позицій є пасивними з інтелектуального погляду, бо полягають у засвоєнні готових шаблонів мислення, заздалегідь підготованих вирішень найскладніших проблем. Інтелектуально пасивна маса ніколи не буде громадянським суспільством, а щонайбільше натовпом людей, що не ставлять запитань — бо мають наперед готові відповіді.
Не збудують громадянського суспільства, попри поширені уявлення, також пости у соціальних медіях сучасних користувачів Facebook'у чи Twitter'а. У книжці The Good Citizen Майкл Шадсон пише, що наприкінці ХХ століття у західних демократіях місце безпосередньо заанґажованого громадянина, який вимагає дотримання прав людини, почав займати громадянин-спостерігач, який завдяки Інтернету має доступ до величезного ресурсу інформації та думок, але надто зайнятий, аби щодня брати участь у суспільних і громадянських акціях.
У реальному світі таке громадянство також є пасивним. Цифровий громадянин є ізольованим, захованим в коконі відносин у соціальних медіях, які зазвичай обмежуються кількома десятками людей з подібними переконаннями та вподобаннями. Такі соцмедійні інкубатори не можуть замінити взаємодії в реальному світі. Ми не поширюємо за їх допомогою свої переконання серед нових груп людей і не пізнаємо погляду інших, а — як пише в Citizenship in a Digital Era Ліндсі Гоффман, політолог та експерт у галузі комунікацій — зачиняємося в чимраз тісніших кімнатках власних ідей та упереджень.
«Чи громадянство взагалі можна тестувати? Дедалі більша кількість людей, зокрема (хоч і не лише) у Європі, здається, так думають», — зазначає в The Ethics of Citizenship Test Ян-Вернер Мюллер, професор політології у Принстонському університеті. Щоправда, його рефлексії обертаються навколо питання тестування імміґрантів, але загальні висновки могли би стосуватися не лише до них. Тести на громадянство, якщо вони не будуть інструментами для виявлення та відчуження окремих суспільних груп (наприклад, через політичні переконання, культурні традиції, релігію чи сексуальну орієнтацію), можуть бути добрим інструментом для поліпшення суспільної компетенції. Якби вони розширювали права громадян, а не відчужували їх від решти людей, то допомагали б громадянам у пізнанні їхніх прав та можливостей для участі в громадському житті. Вони були б відповідниками мовних тестів, верифікуючи суспільну, а не національну мову.
Іспит на громадянина був би не замахом на демократію, а її порятунком, бо несвідоме своїх громадянських повноважень, пасивне суспільство легко купити, підбурити його або ним зманіпулювати. А звідти вже — лише крок до диктатури. Належало б готуватися до іспиту ще в школі, визнаючи суспільствознавство за такий самий важливий предмет, як польську мову чи математику. І даючи учням, які хочуть відірватися від Facebook'у, щоби принести газет старій сусідці, поприбирати в лісі чи допомогти в організації референдуму, — додаткові бали на іспитах. Якщо ми хочемо, щоб ті, за кого ми маємо голосувати, були кращі, ми спочатку маємо взятися за себе. Суспільство, складене з людей, які є чимось середнім між глядачами серіалів і клієнтами торговельних центрів, не заслуговує на справжніх державних діячів. Бо з якого дива в такому товаристві ці діячі мали б з'явитися? І якщо навіть з'являться, то хто б мав їх побачити, оцінити та вибрати?
Пілсудський і Парабелум
Що могло би бути в польському іспиті на громадянина? Якщо йдеться про «особисту історію», вартувало б, наприклад, запитати, чи протягом останнього десятиліття кандидат брав участь в якихось виборах, чи втратив за цей час водійські права через кермування у нетверезому стані, чи отримував штрафи за вивезення сміття до лісу. У двох інших категоріях варто було б встановити: знання, наприклад, двох строф гімну, прізвищ маршалків Сейму та Сенату (прізвища президента, прем'єр-міністра та лідера головної опозиційної партії є занадто легкими запитаннями, бо добре запам'ятовуються разом з образливими висловами політичних опонентів) і що означає для кандидата поєднання таких дат, як 1944, 1968, 1989 чи 2005 роки. Було б варто ще дізнатися, чи кандидат у польські громадяни має уявлення, ким були, наприклад, Юзеф Пілсудський, Віткацій [художник і письменник Ігнацій Віткевич – Z] та Ян Карський.
Не зайве було б також переконатися, чи знає кандидат, котре зі слів є назвою вступної частини конституції: «паралель», «преамбула», «парабола» чи «парабелум».
Robert Siewiorek
Przeciw siorbaniu kawy na ławie
Gazeta Wyborcza, 13.07.2013
Зреферував Омелян Радимський