У Тернопіль Zsuf зашитий глибоко — 19 років порушує спокій свідомості. Гурт спеціалізується на експериментальній, нойзовій та важкій електронній музиці. У концертній практиці застосовує перформативні елементи. Важливою складовою творчості є тексти, тому серед понад десяти альбомів знаковим став записаний із поетом Юрієм Завадським — «юрійзавадський ZSUF», загалом гурт часто співпрацює з митцями, зокрема, письменниками.
День народження Zsuf зазвичай святкує восени-взимку, цьогоріч уродини перенесли. Все ж за крок до круглої дати зустрілася й поговорила з музикантами — Сергієм Василишином «Васею Пункером» (вокал, лірика, семпли, концепт-арт), Володимиром Сонічевим «Сонічем» (бас, синтезатори), Богданом Супронюком (цимбали, диджеріду, дримба) і Андрієм Меренком (нойз, семпли, синтезатори).
— Зазвичай вас називали нойзовим проєктом.
Андрій Меренко: Ми починали з нойзу в класичному розумінні, проте нині він радше рудимент у нашому звучанні. Нас більше цікавить експериментальна музика.
Богдан Супронюк: У нойзі зазвичай немає ритму, а наші треки ритмічні. З часом у музику додалося більше глибинних, атмосферних звуків. Звук — це і спосіб дослідження внутрішнього світу, і форма впливу — на партнерів по гурту та слухачів. Нам подобається отримувати естетичне задоволення від звуку. Експериментальна музика, як криголам, проламує пласти реальності й культури та винаходить нові ходи.
— Що змінилося за дев’ятнадцять років?
Б.С.: Коли тільки шукаєш себе, діапазон того, що використовуєш, дуже широкий, де не плюнув — там звук, і там звук. Тепер цікавлять звуки, котрі не лежать на поверхні, над якими треба думати.
Якщо раніше цікаво було просто записати й використати звук, то тепер робота над ним перетворюється в ритуал; думаєш, як зробити його унікальним. Ми перепробували багато інструментів і підходів, нарешті знайшли те, що нас цікавить, і тепер заглиблюємось в роботу з цим.
— Я пригадую, на виступах у вас завжди було багато інструментів. Етнічні, саморобні, купа електроніки…
Б.С.: Я років п’ять тягав на собі п’ятикілограмові цимбали, пізніше мені подарували гуслі, згодом замінив їх дротиком — звук виходить такий же. Або інше — на концертах часто використовував диджеріду, бо воно видає характерні звуки, але зрозумів, що можна взяти пластикову чи картонну трубу й вона звучатиме не гірше. Мені цікавіше працювати зі шматком труби, який знайшов на вулиці, ніж братися за стандартні рішення. Люблю попорпатися в електроніці й викрутити звук так, аби він звучав геть по-новому.
Тепер стало технічно простіше. Раніше треба було заморочитися над тим, як видобути звук, як його «зняти». Менше інструментів та апаратури — більше можливостей. Визвучити інструменти завжди було складно, приміром, до цимбал був під’єднаний мікрофон, а позаду ще купа апаратури — щось не так зробиш, і все тарахкотить. Все ж є невелика ностальгія за труднощами, котрі подолали.
А. М.: Раніше через технічні обмеження не було простого шляху, доводилось йти складним.
Володимир Сонічев: Ми довго експериментували та шукали, паяли саморобні пристрої та інструменти. Тепер використовуємо менше музичного обладнання — зупинилися на тому, в якому кохаємося та «шаримося», — зрозуміли, що потрібно, аби видати максимально потужний звук. Тому й кількість експериментів зі звучанням зменшилась, а збільшилося експериментів із формою. Ретельніше та довше працюємо над відеосупроводом, перформансами для виступів. Активно проявляємо себе як актори. На «Останньому самураї» у Львові показали наполовину виставу, наполовину музичний виступ. Просто виконувати пісні нам уже не цікаво. Але це не означає, що наша музика стала простішою — ні, вона ще хворіша, ще експериментальніша.
— Пригадала, що ви застосовували різні носії, записуючи альбоми на дискетах, касетах. Чому?
Б.С.: На початку двотисячних технології вмирали на очах. Ми застосовували різні носії, щоби люди заморочилися, доклали зусиль, щоби послухати, бо після такого по-іншому ставишся до музики.
А.М.: Якось лінки на альбом вигравіювали на монетах. Коли випускали останній в часі альбом «Яіга», до кожної пісні зняли відео, на іншому диску записали співпраці з митцями. Тепер усе, що зробили, можна послухати й побачити на відкритих музичних ресурсах — люди ліниві та снобічні, тому робимо крок назустріч.
— Використовуєте «зовнішні» звуки?
Б.С.: Так, буває. Якось в Одесі дуже сподобався звук хвиль, котрі врізаються в понтон, записав його та використав у той же день на виступі. Іншим разом записав звуки базару в Тунісі, обробив — вийшов дуже атмосферний трек, що ніби затягує.
Запис звуків і їх використання — більше для себе, бо знаєш, звідки вони, маєш емоційну прив’язку до події чи місця, а для більшості слухачів наша музика — просто потік звуків, де не розрізняєш складових.
А.М.: Найпотужніше в таких звуках, що вони унікальні й зібрані власноруч — це зовсім інше, ніж скачані з аудіотек. Це творення в прямому розумінні цього слова. Нас завжди передовсім цікавив процес створення чогось нового. Коли співпрацюємо, виникають нові ідеї, тому кінцевий результат часто для нас неочікуваний.
Б.С.: Є треки, котрі повністю змінюємо під час виступів. Тому звучимо щоразу по-іншому. Найбільш сороміцьке для мене, коли нам підспівують — публіка, яка знає тексти напам’ять, асоціюється з естрадними виконавцями, котрі роками співають одне й те ж.
— Як у вашій музиці вчувається, що вона тернопільська?
Б.С.: Тепер майже ніяк. «Заброшки», котрі надихали, — знищили, й таке враження, що ампутували частину тебе. Ми, як і багато інших, проводили там багато часу. Це було місце сили та натхнення — звуки, атмосфера, «картинка». Тернопіль став дуже снобістичний, глянцевий та гламурненький. У такому середовищі складніше творити — простіше там, де є пробіли й вади, де ти можеш вирізнятися й при цьому почуватися комфортно. Тому місто скоротилося територіально та зменшилася кількість людей, котрі тут надихали.
В.С.: Тепер нікому не цікаво залазити глибоко в експерименти. А для нас завжди були важливі емоції, люди, з котрими знайомилися на концертах. Музика ніколи не була заняттям для грошей. Бувало, не те, що не заробляли, а попадали в «мінус».
— Є фестивалі, де традиційно виступаєте?
Б.С.: На початку двотисячних, коли фестивальна культура в Україні зароджувалися, нас запрошували майже на всі, бо ми робили драйв. Тепер організатори орієнтуються на сегментовану, поділену та «протежену» аудиторію, тому кількість майданчиків, де можемо грати свою музику, невелика. Виступаємо майже щороку на Форумі видавців у Львові.
А.М.: Ми працюємо на стику експериментальної, нойзової, техно- та рокової музики. Через те нам важко знайти фестиваль під своє звучання, а підлаштовуватися під заданий формат і рамки ми не маємо бажання. Цього року зрозуміли — хочеш виступити на фесті, зроби його сам (сміється — А. З.).
Текст: Анна Золотнюк.
Фото: Ната Коваль.
12.12.2020