Шлях брата

У дитинстві було точнісінько так, як на тій сентиментальній і вельми популярній в Галичині народній іконі: двійко дітей, дівчинка трішки старша за хлопчика, і вони йдуть у затінку крил янгола. Нехай не через прірву, а тільки в дитячий садок. І слово «відповідальність» ще дівчинці не знайоме. Лише слова мами: «Тримай Андрійка за ручку».

У своїй книжці «Дівчатка» я не згадую брата. Там громада матерів, сестер, бабусь. Не кажучи про тіток. А брата немає. Можливо, у такий спосіб я приховувала слід, аби книжка не здавалась крикливо автобіографічною, або він просто не вписувався в мою концепцію жіночого царства. Тому й залишився в тіні того фантазійного матріархату. Проте зараз я хочу піти по його слідах.

Ми з ним з’явилися на світ в аграрній Галичині і вважалися містянами. Жили в квартирі або, як кажуть в наших краях, «на повéрсі». Але я рано відчула, що не квартира ліпить основу містянина. Інколи квартира безсила. Я не знаю, як це сформувалося в братовій свідомості, але у моїй люди села і люди не-села чітко розрізнялися. Люди села одягалися некрасиво і були галасливими. Задерши підборіддя, могли гукати аж до 5-го поверху:

– Марусє! Марусє! Марусє!

– Шо є, Міську?

– Та втвори вікно!

Тепер я не вдаюся до таких нетолерантних визначень, як у дитинстві. Не тільки тому, що відчуваю плинність і нечіткість культурних меж. Я вже знаю, наскільки ті хвилі україномовних селян, які з вікон кидали недоїдки голубам і рясно сіяли недопалками, позитивно залюднили західноукраїнські міста. Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль. Їхні діти-внуки вчитимуться в інститутах та університетах і згодом вийдуть на Майдани 1989–1991 років. Та це буде в майбутньому, а поки що наш двір у вихідні та празники огортає свята благодать: люди села виїжджають геть на дідизну. Чутно як дзижчать мухи, бджоли і росте трава.

Виховували нас з братом не зовсім традиційно. У розумінні, що не лупцювали за провини. Звісно, потиличники і легкі стусани до уваги не беруться. Тоді як інших дітей, особливо «люди села», карали жорстко. А як ви гадали? Це ж Галичина, де, за уявленням, не битий ременем хлопець обов’язково виросте опришком, а дівчинка… Ну, ви зрозуміли. Зрештою, ми з братом не були бешкетниками і не провокували батьків «на ремінь». Проте моя пам’ять зафіксувала чимало спільних якщо не витівок, то сумнівних експериментів. Наприклад, ми бавилися у виготовлення шампунів. Власне, зливали у баночку все, що було представлено у нашій ванні. Дорослий шампунь «Кропива», жовтеньке дитяче «кря-кря», які прекрасно пінилися з білими черв’ячками зубної пасти. Як реагували батьки на наш марнотратний «хенд мейд», кануло в лету…

Іншим разом ми згорнули трубочкою папір, можливо просто газету, і підпалили, імітуючи куріння. Жаринки падали додолу, а янгол з народної ікони, мабуть, у той час активно тріпотів над нами крилами і розвіював попіл. Інакше дітлахам було би непереливки за пропалений килим. Коли я пішла в перший клас, брат залишився в дитячому садочку. Це була перша розлука у нашому дитинстві. Я не могла впоратися з важкою тишею квартири і після школи забирала брата додому. Мені забороняли, сварили. Напевно, я обіцяла, що «більше не буду», але не дотримувалась обіцянки.

Через рік брат пішов до першого класу, та разом до школи ми вже не ходили.

Прощання з братом – це водночас прощання з дитинством. Або навпаки: прощання з дитинством – це прощання з братом. Було поступовим, але невідворотним. Спочатку ми перестали гратися в хованки, потім у шахи, згодом плавати разом в Бистриці. Молодший з кожним роком ставав більш впертим, міцним і старшим. Підлітком він поїхав у дитячий табір (його називали тоді піонерським) і з того часу перестав бути молодшим. Цей останній період був сповнений нашої спільної претензійності. Я би могла написати ворожості або войовничості, якби була впевнена, що усі на цім світі знайомі з магічним реалізмом Габрієля Маркеса. Словом, ми похмуро ділили територію нашої куцої квартири, доки брат не пішов до армії. Я була вже студенткою. Незабаром, коли чоловічий досвід позитивно вплине на братове почуття гумору, він іронічно називатиме мене «панночкою». «О, наша панночка приїхала…» Та поки що я тільки студентка і приїхала до брата в Яворів. Здається, на присягу. В голові нав’язливо бринів Status Quo: You are а In The Army Now…

Брат худий і голодний, як усі солдати ранньоукраїнського війська. Їв і мовчав. Я тоді не могла уявити, що мине кілька десятків років і ці військові казарми обстріляють крилатими ракетами. Ракети летітимуть з Чорного моря у Львівську область. Їх ніхто не зможе збити, бо Patriot нам ще тільки снився. В тих казармах перебуватимуть і мій чоловік, і син мого брата – Олекса. Чоловік зателефонує з чужого номера і коротко скаже, що все добре, не хвилюйся, просто згорів телефон… Просто згорів телефон… Але у 90-ті в Яворові ми не відаємо нашого майбутнього. Сидимо у затінку дерев. Обличчя брата роз’яснене спекою, втомою, ситістю. В очах ще вихоплюю юнацький наїв: невже я в армії? Незабаром він опиниться в карпатському Буркуті, де буде патрулювати кордон разом з Мері – німецькою вівчаркою. Якби сьогодні, то ловив би за штани ухилянтів, які щурами скрадаються до румунського кордону. А тоді обходив безлюдну територію й прислухався до звуків. Інколи відчував у дикому верховітті жаский погляд рисі.

З гір до цивільного життя мій брат спустився дужий, міцний і з новими знаннями. Вірніше, оновленими. Так, наче ті знання про ліс, гори, ріку дрімали у генетичному сповитку панельної квартири Івано-Франківська і через 20 років раптом прокинулися. Тепер поруч з братом завжди буде якась постійна реінкарнація вірної Мері. А далі… Він не захоче бути містянином – збудує дім за межею міста. Проте не зможе бути й селянином.  Він буде постійно йти по межі, наче по лезу, своєї двоїстої природи. Підозрюю, якби не його фізична міць, його неспокійна, але й недика сила, брат обрав би для себе більш відповідне життя або шлях. Якийсь золотий перетин містянина і селянина. Але брат знову обрав контраверсію. Обрав дисципліну, обов’язок, підпорядкування, статут. Долю військового. За його плечима миротворча місія в Косово, добровольчий вибір АТО і в лютому 2022 він знову в армії…

Після поранення я відвідувала брата в госпіталі. Лікар уточнював дані про пацієнта. В тому числі якою рукою той володіє з народження: правою чи лівою? І тут знову дитинство мимохіть війнуло… Бо згадалося, що молодший був шульгою. Колись це вважали небажаним вибриком індивідуалізму і хлопчика формально перевчили. Проте мозок, захований від ока радянських педіатрів, знав своє. Врядигоди він вибухав нестримною акторською імпровізацією, химерною пластикою або якимсь Енріко Карузо. Мозок був і є затаєно творчим. Власне таким, як пишуть в останніх дослідженнях про природу шульги.

… Вночі 18 квітня, у день свого народження, брат вийшов на ґанок свого дому. Закурив… Ой не можна тобі, ґаздо, курити. Ще не можна, вже не можна… В повітрі запах морозу та абрикосових пелюсток. Після спалаху літа, коли усе миттєво забуяло, запахкотіло і вибухнуло цвітом, віроломно підкралася зима. А вони з дружиною вже розкопали лози виноградника. Процесом керував син Олекса, бо виноградник – то його дітище. Сам добирав сорти, замовляв, саджав. Цілу плантацію викохав. Тепер керував з фронту, по телефону. Хвилюється, чи не померзне… Та не померзне, Лесику, не померзне. А може, й померзне… Андрій усміхається, але бере торбу з окопними свічками і йде у темряву.

Ото мали б сусіди ілюмінацію, якби не спали! Ніч. І виноградник весь у цяточках вогників. Краса… Може, й не змерзне… Хоч мама й бурчить по телефону: «І нашо вам того всього? Виноградники… То шо вам, Італія?»

Так, мамо, це зовсім не Італія. Це краще, ніж Італія. Бо це Галичина.